Твір по літературі: Полеміка в російській демократичній печатці із приводу «Грози» А. Н. Островського Після виходу у світло п’єси А. Н. Островського «Гроза» з’явилося безліч відгуків у періодичній пресі, але найбільша увага залучили статті Н. А. Добролюбова «Промінь світла в темному царстві» і Д. И. Писарєва «Мотиви російської драми «. «Гроза» — добуток, написаний Островським напередодні великого буття — скасування кріпосного права.
Питання, піднятий у драмі, був досить актуальний (викриття «темного царства» перед його крахом). Саме тому навколо «Грози» розгорнулася гостра дискусія, причому основним предметом суперечки було питання: як трактувати характер Катерини Каба Вовою, що собою виявляє ця героїня? Говорячи про те, як «зрозумілий і виражений сильний російський характер в «Грозі», Добролюбов у статті «Промінь світла в темному царстві» справедливо помітив «зосереджену рішучість» Катерини. Однак, визначаючи джерела її характеру, він повністю пішов від духу драми Островського. Хіба можна погодитися, що «виховання й молоде життя нічого не дали їй»? Без монологів-спогадів про юність хіба можна зрозуміти вільнолюбний її характер? Не відчувши нічого світлого й життєстверджуючого в міркуваннях Катерини, не вдостоївши її релігійну культуру увагою, Добролюбов міркувала: «Натура заміняє тут і міркування розуму, і вимоги почуття й уяви». Там, де в Островського ми можемо побачити елементи народної культури, у Добролюбова — трохи прямолінійно (якщо не сказати примітивно) зрозуміла натура. Юність Катерини, по Островському, — це сонячний схід, радість життя, світлі надії й радісні молитви.
Юність Катерини, по Добролюбову, — це «безглузді бредні мандрівниць», «сухе й одноманітне життя». У свої міркування Добролюбов не помітив головного — розходження між релігійністю Катерини й релігійністю Кабанових («все віє холодом і якоюсь непереборною погрозою: і лики святих так строгі, і церковні читання так грізні, і оповідання мандрівниць так дивовижні»). Саме замолоду сформувався вільнолюбний і жагучий характер Катерини, що кинув виклик «темному царству». Далі Добролюбов, говорячи про Катерине, представляє її як характер цільний, гармонічний, котрий «вражає нас своею протилежністю всяким самодурним початкам». Критик говорить про сильну особистість, що протиставила гнічу Диких і Кабанових волю, нехай навіть ціною життя. Добролюбов побачив у Катерине «ідеальний національний характер», так необхідний у переломний момент росіянці історії З інших позицій оцінював «Грозу» Д. И.
Писарєв у статті «Мотиви російської драми», опублікованої в березневому номері «Російського слова» за 1864 рік. На відміну від Добролюбова, Писарєв називає Катерину «недоумкуватою мрійницею» і «визионеркой»: «Все життя Катерини складається з постійних внутрішніх протиріч; вона щохвилини кидається з однієї крайності в іншу; вона сьогодні кається в тім, що робила вчора, і тим часом сама не знає, що буде робити завтра; вона на кожному кроці плутає й своє власне життя й життя інших людей; нарешті, переплутавши все, що було в її під руками, вона розрубує тривалі вузли самим дурним засобом, самогубством». Писарєв зовсім глухий до моральних переживань героїні, він уважає їхнім наслідком нерозумності Катерини: «Катерина починає терзатися каяттями совісті й доходить у цьому напрямку до божевілля». Важко погодитися з такими категоричними заявами, з висоти яких судить «мислячий реаліст» Писарєв. Однак стаття сприймається скоріше як виклик добролюбовскому розумінню п’єси, особливо в тій її частині, де мова йде про революційні можливості народу, ніж як літературознавчий аналіз п’єси. Адже Писарєв писав свою статтю в епоху спаду суспільного руху й розчарування революційної демократії в можливостях народу. Оскільки стихійні селянські бунти не привели до революції, Писарєв оцінює «стихійний» протест Катерини як глибоку «нісенітницю». Своєрідним «променем світла» він проголошує іншого літературного персонажа — Євгенія Базарова. Розчарувавшись у революційних можливостях селянства, Писарєв вірить у природні науки’как революційну силу, здатну освітити народ і привести його до думки про перетворення життя на розумні початках На мій погляд, найбільше глибоко відчув «Грозу» Аполлон Гри—Горьев.
Він побачив у ній «поезію народного життя, сміло, широко й вільно», захоплену Островським. Він відзначив «цю небувалу досі ніч побачення в яру, всією дихаючою близькістю Волги, всю благоухающую заходом трав широких її лугів, всіма звучними вільними піснями, забавними, таємними мовленнями, всю повну чарівності страсті глибокої й трагічно фатальний. Це адже створено так, начебто не художника, а цілий народ створював отут!»