Твір по літературі: Порівняльна характеристика онєгіна й печорина по романах «Євгеній онєгін» і «Герой нашого часу» Постараємося зрівняти образи двох літературних персонажів: Онєгіна й Печорина. Набагато легше порівнювати героїв одного добутку або, у крайньому випадку, письменника. Але говорити про персонажів, створених Пушкіним і Лермонтовим, так само важко, як і цікаво. Ці геніальні художники створили образи героїв, характерних свого часу. Онєгін — парубок першої чверті, а Печорин — сорокових років XIX століття. Малий відрізок часу розділяє наших молодих людей, але якими різними вони є на початку романів і як разюче однакові наприкінці добутків. Онєгін — «молодий джиґун», що одержав традиційне виховання й поверхневе утворення: Він по-французькому зовсім Міг висловлюватися й писав; Легко мазурку танцював И кланявся невимушено; Чого ж вам більше?
Світло вирішило, Що він розумний і дуже милий,- Так оповідає про свого героя А. С. Пушкін. Печорин же сам говорить про себе у своєму щоденнику. Щоденник пишеться не для чужих очей, звичайно йому перевіряють самі таємні таємниці; всі гранично искренно, без усякої рисовки викладає Лермонтов вустами свого героя: «Із самого дитинства всі читали на моїй особі ознаки дурних властивостей, який не було; але їх припускали — і вони народилися. Я був скромний — мене обвинувачували в лукавстві; я став потайливий… Я зробився заздрий. Я був готовий любити увесь світ,- мене ніхто не зрозумів: і я вивчився ненавидіти».
У цьому монолозі є якась картинність, але Печорин щирий. Він намагається пояснити навколишній свій характер, зробити крок назустріч людям. Онєгін же зовсім іншої. Привикнув жити у світлі, знаючи його закони, він розуміє, що почуття тут недоречні.
Це театр, де кожний грає свою роль. Онєгін добре знає закони цього маскараду. Він засвоїв «науку страсті ніжної», що цілком вистачає, щоб блищати, бути бажаним гостем, але суєта життя вбиває душу героя: И хоч він був джиґун палкий, Але розлюбив він нарешті И лайка, і шаблю, і свинець Він хоче чим-небудь зайнятися: Онєгін будинку замкнувся, Позіхаючи за перо узявся, Хотів писати — але праця завзятий Йому був тошен; нічого Не вийшло з пера його…- А потім: Сів він — з похвальною метою Собі привласнити розум чужої; Загоном книг уставив полицю Читав, читав, а все безглуздо…
— Нічого не вийшло в Євгенія Онєгіна Печорин же жагуче хоче вирватися з того життєвого кола, де примушений жити. Через дуель він виявляється на Кавказі. Тут «край землі», жагучі й буйні характери. Сам Печорин ще не утомився від життя. Він в усі активно втручається, усім цікавиться, грає зі смертю («Фаталіст»). Будучи в Тамані, він вклинився в життя мирних контрабандистів, знехотя зруйнувавши їхній сформований побут.
Потім він згадає: «Тамань — самий кепський містечко із всіх приморських міст Росії. Я там ледве не вмер з голоду, так ще вдобавок мене хотіли утопити… І навіщо було долі кинути мене в мирне коло чесних контрабандистів? Як камінь, кинутий у гладке джерело, я стривожив їхній спокій і, як камінь, тільки-но сам не пішов до дна!» А от Онєгіна зовсім неможливо представити в такій ситуації. Він позбавлений цікавості до навколишнім. Приїхавши в село, Онєгін усіляко намагається відгородитися від сусідів, чим дуже ображає їх: Спочатку все до нього езжали; Але тому що із заднього ґанку Звичайно подавали Йому донського жеребця… Учинком образься таким, Усе дружбу припинили з ним…
Випадково зблизившись із Ленским, Онєгін не намагається завести інших знайомих. Він занадто розумний, щоб слухати їхні розмови: Про косовицю, про провину, Про псарню, про свою рідню Пушкін, прекрасно розуміючи тип Онєгіна, так оцінює його: Ми почитаємо всіх нулями, А одиницями — себе… Сноснее багатьох був Євгеній; Хоч він людей, звичайно, знав И взагалі їх нехтував… Він слухав Ленского сулибкой.
Майже так само до дружби ставиться Печорин: «Як дружбі не здатний: із двох друзів завжди один раб іншого, хоча собі не зізнається; рабом я бути не можу, а веліти в цьому випадку — праця стомлюючий, тому що треба разом із цим і обманювати; так притім у мене є лакеї й гроші!» Спілкуючись із Верні-Ром, Печорин скоріше говорить сам із собою, ніж з доктором. Вони близькі своїм скептицизмом і неприйняттям навколишніх. «Ми один одного незабаром зрозуміли й зробилися приятелями».
Онєгін «нехтує» людей, але змушений зважати на їхню думку. По цьому дурному протиріччю він убиває єдиного приятеля, з яким ділив сільське дозвілля. Може бути, через це втратив Онєгін можливість бути щасливим: Ще одне нас розлучило… Нещасною жертвою Ленский упав… Я думав: вільність і спокій Заміна щастю. Боже мій! Як я помилився, як покараний Печорин теж боїться зв’язати себе якими-небудь узами, зобов’язаннями.
Він хоче одержувати, нічого не даючи замість, а так не буває. Печорин мучить Віру, мучається й сам, коли втрачає цю жінку, розуміючи, що любив її єдину, і плаче як дитина Онєгін і Печорин близькі один одному, як старший і молодший брати. Обоє вони разочаровиваются в житті. Безрадісно чекають її кінця. Особливо смутно усвідомлювати це, коли прочитаєш фразу Печорина: «Навіщо я жив? для якої мети я народився?.. А вірно, вона існувала, і, вірно, було мені призначення високе, тому що я почуваю в душі моєї сили неосяжні… Але я не вгадав цього призначення… Моя любов нікому не принесла щастя, тому що я нічим не жертвував для тих, кого любив: я любив для себе, для власного задоволення».
Під цією фразою цілком міг би підписатися й Онєгін. От і вийшло, що зовсім різні герої, що живуть у різні історичні епохи, прийшли до одного підсумку: один почавши, а інший продовживши галерею «зайвих людей».