Пошуки змісту буття в лірику Ф. И. Тютчева Тютчев Ф. І

Пошуки змісту буття в лірику Ф. И.Тютчева
Ф. И. Тютчев, безсумнівно, великий трагічний поет. Його роздуму про мир, життю, людині глибокі й найчастіше сумні. Мотиви безвихідного розпачу, страждання й самітності не вичерпують, звичайно, усього творчості поета, але займають у ньому значне місце

Поет прагне, насамперед, показати мир людської душі, усвідомити, є або який-небудь зміст в існуванні. У лірику Тютчева часто зустрічається протиставлення "вічного" і "миттєвого", що завжди відроджується природи й короткого людського життя. Поет не як філософське, умоглядне поняття, а як реальність сприймає Нескінченність, Вічність. У цій Вічності життя людська - лише короткий спалах

Це парадоксально, але одночасно з незначністю індивідуального буття Тютчев відчуває і його колосальність: "Я, цар землі, приріс до землі", "По висотах створення, як Бог, я крокував..." Подібна роздвоєність взагалі властивому поетові. Для нього в кожного поетичного поняття є виворіт: гармонія - хаос, любов - смерть, віра - безвір'я. Людина завжди перебуває між небом і землею, між удень і вночі, "на порозі подвійного буття". Душу - завжди "мешканка двох мирів".

Може бути, це сприйняття особистості на грані "двох мирів" і пояснює пристрасть Тютчева до образа сну, сновидіння, де людин як ніколи наближається до границі двох різних життів. Сон у сприйнятті поета теж неоднозначний. З одного боку - це якась форма існування, близька до хаосу (частий образ у Тютчева). В одному з віршів Сон - близнюк Смерті. З іншого боку, сон може бути й "благодатним", і "чарівним", і " по-дитячому-прекрасним".

"Подвійність" Тютчева яскраво виявилася у вірші "Сон на море". Він пише:

...Я, сонний, був відданий всієї примхи хвиль.

Дві безмежності були в мені,

І мною свавільно грали оне.

І в тім же вірші:

По висотах створення, як Бог, я крокував,

І мир під мною недвижний сіяв

Всі ці образи-символи не тільки говорять про існування людини на границі сну й прояву, спокою й бури, але також показують ту величезну роль, що людина грає у світобудові. Дивне з'єднання, так властивому Тютчеву: він підлеглий "примхи хвиль" і в той же час "крокує по висотах створення".

Тютчев ніколи не утомлювався говорити про те, що людина - частина природи, її невіддільна частка. У той же час, особливо в ранній творчості, вона зауважував, які в людини існує потреба піти від юрби, усамітнитися в собі:

Лише жити в собі самому вмій -

Є цілий мир у душі твоєї...

Цей мотив знову звучить у вірші "Душу моя - Елізіум тіней..." Душу цурається "живого життя", юрби, вона живе своїми спогадами. Хоча так відбувається, але це зовсім не благо для поета. Навпроти, він прагне саме до "живого життя" (особливо в ранній ліриці):

Ні, мого до тебе пристрастъя

Я сховати не в силах, мати-земля!

Якщо ранній ліриці Тютчева властиве протиставлення світобудови й окремої людини (величезної скелі й малюсінької піщини), то пізніше поет "спускається на грішну землю", найчастіше не обмежуючись умоглядними міркуваннями, а простежуючи людську долю. Починає прояснятися своєрідна життєва філософія: чим сутужніше, обреченнее живе людина, тим сильніше любить він землю. Приреченість, мучення, часом навіть смерть, сусідять із неизбивной любов'ю до миру. Сяючий мир у всій пишноті з'являється в нього навіть у трагичнейшем вірші про любов "Весь день вона лежала в забутті..." Жінка (улюблена жінка) лежить на смертному одрі, а за вікном триває життя

Для Тютчева характерні міркування про смерть, про неприємності, про безрадісність людської долі, про сльози:

Сльози людські, об сльози людські,

Ллєтеся ви ранньою й пізньою порою...

Вся поезія Тютчева пронизана трагізмом самотнього існування, роздвоєністю душі, невір'ям, часто - розпачем. Але разом з тим у пізнього Тютчева всі частіше звучить мотив непокори долі, спраги боротьби, поза якою життя втрачає своє виправдання:

Мужайтеся, про други, боріться прилежно,

Хоча бій і нерівний, боротьба безнадійна!

Так, боротьба безнадійна, але боротися треба! У цьому, може бути, єдиний зміст буття

Контраст лірики Тютчева укладений, з одного боку, у його захопленні життям, відчутті радості, неповторності буття, з іншого боку - в усвідомленні швидкоплинності життя, у сприйнятті її як чогось примарного, "тіні від диму" (навіть не диму, тільки тіні!). Ці протиріччя й представляють життєву філософію поета, два погляди на життя зливаються в єдине сприйняття дійсності

Тютчев завжди намагався визначити зміст буття. Ніж старше він ставав (у поетичному й людському відношенні), тим частіше він зв'язував з людиною образ боротьби, "розпачливого" бою. Спочатку людина для Тютчева - лише частина величезної світобудови, крихітна тріска на хвилях океану, мандрівник, гнаний неутоленной тугий. Пізніше поета починає турбувати свідомість "марності" життя. Потім, уже в пізнього Тютчева, виникає впевненість у необхідності бою людини з долею. Бій цей нерівний, "фатальний", але він неминучий, тому що, може бути, тільки він і виправдує життя людини, крихітної крупиці світобудови.


Загрузка...