Пастернак Борис Леонідович Балада Буває, кур’єром на борзому Расскачется серце, і точно Уривчастість абетки Морзе, Риси твої в дзеркалі термінові Поет або просто глашатай, Герольд або просто поет, У груди твоєї тупіт лошадний И стислість вогнів і нічних естафет Кому сьогодні шутится? Кому кого жалувати? З хустки текло бездоріжжя, И к зливі липнув батіг Був вітер замкнений наглухо И штемпеля вліпляв, Як ляпасу нахабності, Чманіючи, кінь вполя. Бряжчав мундштук закушений, Уривалася в ніч лука, Кінь оглушав заушиной Розкати битий шляху Не видно ні зги, але потім в отдаленьи Движенье: лакей зі свічею вколпаке. Дрібніючи, коптять тополі, і алея Іде за пчельник, зотлівши вдалечині. Серветки білій алебастр балюстради Схоже, величезний, як тінь, брадобрей Мокает у ставки дерева й огорожі И дзвякає бритвою об рант галерей Впустите, мені треба бачити графа Ви запитаєте, хто я? Тут жив органіст Він ліг у моє життя пятеричной оправою Ключів і регістрів.
Він вуха блискавиць Гаками прибив до проводів телеграфу Ви запитаєте, хто я? На розшук кайяри Відповім: шлях мій був тернистий Літами тиша гробова Стояла, і поле відхлебтувало Із чорних казанів, забуваючись, Локшину светоносного хмари А зими іншу основу Снували, і от у цьому кришиві Я чорна крапка дурного У пластівцях, що валяться гарного Я пара граду, що отстучали, прохолоддю У вихідну височінь воспаряющий. Я Плодове падло, що віддало саду Вся рахівниця по службі, всю насолоду й отрути, Щоб, музикою заюшивши з дуги буття, У приймальню ринутися до вас без доповіді Я м’яч полногласья і яблуко ладу Ви знаєте, хто мені закон і суддя Впустите, мені треба бачити графа Про нього є балади. Він попереджений Я пам’ятаю, як плакала мати, играв їх, Як здригався будинок, обливаючись дощем Пізніше довідався я про мертвий Шопене. Але й до того, уже років у шість, Відкрилася мені сила такого сцепленья, Що можна піднятися й землю унесть.
Куди б витекли ліхтарі відділка Із пролетками й бруківками, коли б Їхнє марево не було, як на колодку, Набито на гул дзвонових октав? Але от їх знімали, і, у пластівці облекшись, Пускалися снувати без оглядки будинку, И щільно закритою нотною обкладинкою Валилася в розгул листопаду зима Їй бракувало лише декількох ланок, Щоб виконати раму й вирости у звук, И музикою дзеркалом исчезновенья Гойднутися, вислизаючи з рук У колодязь її очманілого погляду Баддею поринав сум, і, дійшовши До дна, піднімалася звідти баладою И валила минулим в обв’язці дощу Жорстоко змерзнувши й до підборідь Заковані в залізо й морок, Стрибками, стрибками, коротким галопом Летіли потоки в глухі ківерах Їхній шкіряний лад був, як роки, борознистий, Їхній шум був, як стукіт на монетному дворі, И вмить запружалась ридванами площа, Дерева моталися, як дверцята карет Наскільки терпілося канавам і скатам, Покамест карбівка приймала руда, Удар за ударом, трудячись до упаду, Дукати зі сльоти била вода Потім починалася робота граверів, И хробаки, обробивши сировину під горіх, Вгризалися в сознанье гербом договору, За веселкою слідом повзучи по корі Але літо ламалося, і всею махиною На серпень напаривались дерева, И в цинковому стосу фальшивих цехінів Тонули крушенья кроки й слова Але ви безмовні. В іншій обстановці Недовго б тривав мій конфуз Але я набивався й сам на незручність, Я знав, що на неї нарвуся Я знав, що довічний мій співрозмовник, Мене залучаючи страшнейшей з тяг, Мовчить, кріплячись із сил останніх, И вічно значиться внетях. Я знав, що принадність подорожей И кожний новий жіночий погляд Белькочуть про його сусідство И заперечувати його велять Але як пронесть мені ця купа Визнань через ваш поріг? Я витрачаю в дурних розмовах Усе, що дорогою приберіг Навіщо ж, земські яриги И поліцейські гачки, Ви обнесли стіною религий Батька й майстра туги? Навіщо ви видумали послух, Безбожництво й святенництво, Коли він лише менший з дорослих И одноліток серця мого