Роман мав несподіваний успіх за кордоном. В 1910 році він з’явився в німецькому перекладі, і хтось із німецьких критиків не без наївності засумнівався в тім, що цей добуток сучасного автора, а не дійсний переклад справжнього рукопису XVI століття
У перекладі на чеську мову роман одержала широку популярність у Чехо-Словаччини. Перекладали роман і на мови «національних меншостей» царської Росії: в 1913 році один з латиських літераторів Антон Аустриль у листі до Брюсова ремствував, що «Вогненний ангел» ще не виданий по-латишски цілком, а тільки в уривках, що йому ще не вдалося знайти видавця, який би випустив книгу «окремим виданням, але не з відірваними крильми, а в повному блиску їх врубелевского величі». Компліментів із приводу «Вогненного ангела» і від своїх, і від закордонних читачів Брюсов, імовірно, чув чимало. Але для нас цікавіше зараз не історія «Вогненного ангела» у сприйнятті читачів дожовтневої пори, а те, що може дати цей добуток нашому, радянському читачеві як один з пам’ятників літературної спадщини буржуазної епохи
У наш час великого підйому інтересів до історичного знання, у період жвавої роботи радянських письменників над жанром історичного роману дана повість Брюсова становить особливий інтерес саме як історична повість. Як поставлена і як дозволена в ній проблема художнього перетворення історичних матеріалів? Що дає й чого не може дати повість Брюсова нашому читачеві?
Як уже було сказано, Брюсов обрав часом дії надзвичайно цікаву, «знаменну», за словами Энгельса, епоху. Згадаємо її основні риси. З кінця XV століття відкриття Америки, відкриття морського шляху в Індію привели до грандіозного переміщення світових торговельних шляхів і перетасували економічне й політичне значення передових країн середньовічної Європи. Керівну роль придбали держави, що володіли виходами до океану, — Іспанія, Англія, Франція. Значення Середземного моря впало, а разом з ним упало й економічне значення Італії, ще в XV столітті передової країни, а ще раніше — колиски європейського капіталізму. Економічний занепад Італії зробив безглуздим панування римської церкви. процес, Що Почався ще раніше, утворення «національних церков» приходив до свого завершення, що особливо яскраво виразились у німецькій «реформації». Середньовіччя кінчалося: намітився перехід до «нового часу».
Загострюється класова боротьба. Борються один з одним дворянство й буржуазія. «Німецька селянська війна пророчо вказала на прийдешні класові битви, тому що в ній на арену виступили не тільки повсталі селяни, — у цьому не було нічого нового, — але за ними здалися начатки сучасного пролетаріату із червоним прапором у руках і з вимогою спільності майна на вустах» {Энгельс Ф. Діалектика природи. 1931. Изд. 5-е. С. 108-110.} (Энгельс). Розгорнулося по всіх передових країнах Європи вже свершились в Італії «відкриття зовнішнього миру й людини». На авансцені історії здалися люди титанічного розмаху — «по силі думки, пристрасності й характеру, по багатосторонності й ученості». У цих людях, зразками яких можуть служити Леонардо да Вінчі, Макиавелли, Дюрер, — Энгельс відзначав одну особливо характерну рису: «…вони майже всі живуть всіма інтересами свого часу, беруть участь у практичній боротьбі, стають на сторону тої або іншої партії й борються, хто словом, і пером, а хто мечем, а хто й тим і іншим. Звідси та повнота й сила характеру, що робить із них цільних людей. Кабінетні вчені були тоді виключенням; це або люди другого й третього рангу, або розсудливі філістери, що не бажають обпалити собі пальці, як Эразм» {Там же.}.
Брюсов міг, звернувшись до даної епохи, вибрати своїм героєм одного із цих людей. Ніколи Ґете зупинявся на образі лицаря-бунтаря Гец тло Берлихингена, на фігурі напівлегендарного чарівника Фауста. У романтичній повісті Тику «Мандри Штернбальда» з’являлася любовно виписана, але ідеалізована фігура геніального художника Альбрехта Дюрера. Багато пізніше Лассаль у своєму драматичному досвіді, що викликав чудову критику Маркса й Энгельса, висував образ Франца фон Зикингена. Не було недоліку й у добутках, де центральними особами виступали Ульріх фон Гуттен або «вождь Нового Сіону» Іоанн Лейденський. У російській літературі на рубежі XX століття образ Леонардо да Вінчі на старанно виписаному історичному тлі, але в суб’єктивно-фальсифікуючої, внеисторической інтерпретації дали Мережковский («Воскреслі боги»). Брюсов не пішов ні за одним із цих, великих і малих, попередників. Його герой — не титан. Його Рупрехт — безвісний шукач пригод; почасти вчений дилетант, почасти авантюрист, що віддає належну данину гуманізму, але не отрешившийся від середньовічної спадщини; скромний син сільського лікаря, випадково залучений в один з разверзнутих епохою вирів, що дерзнув, але убоявшийся — верб кінці кінців смиренно, зі словами стародавнього благочестя на вустах, що вертаються, якщо не в будинок отчий, то на стару, уторовану їм ще до «надзвичайних» його пригод і зустрічей дорогу. Він сам себе порівнює з євангельським блудним сином: епоха Відродження знала й нерідко зображувала й у драмах і в повістях таких блудних дітей, що відставали від старого й не пристали остаточно до нового. Ця подвійність для багатьох з них була трагедією. Рупрехт не переживає своєї трагедії глибоко: осінивши себе хрестом і покаявшись перед господом богом, він сідає на корабель, щоб удруге відправитися за легкою наживою в Нове Світло, у пограбуванні якого він не без успіху брав участь до початку своїх пригод
Звичайна, середня людина — і разом з тим людина, у якого немає риси, відзначеної Энгельсом, — живих політичних інтересів. Він — філістер, хоча не схожий на кабінетних філістерів, «не бажаючих обпалити собі пальці». Його філістерство не в боягузтві, не в розсудливості, а в поверховості його відносини до життя, у поверховості його почуттів і сприйняттів. Він, так сказати, зручний спостережний пункт, з якого автор вивчає епоху або, краще сказати, певний і відносно вузька ділянка епохи — розквіт самого похмурого марновірства — віри в чаклунство, що викликало в XVI-XVII століттях незліченні «процеси відьом» і, що відправила на багаття багато тисяч жінок, по дикому обвинуваченню їх у зносинах з нечистої силоміць.
Епоха, «нуждавшаяся в титанах і порождавшая титанів», — епоха Леонардо да Вінчі, Кеплера, Коперника, Бекона — була разом з тим часом розгулу такого марновірства й фанатизму, подоба якому важко відшукати на інших сторінках історії європейського суспільства. Ми про цьому рідко згадуємо, уявляючи собі епоху «Відродження». Буржуазні історики цей ранній період життя свого класу схильні зображувати іноді в тонах «золотого дитинства». Насправді борошна народження нового миру минулого й тяжкі, і часом потворні, і нам слід не закривати на це ока. У російській літературі дожовтневої пори Брюсов був одним з письменників, що з найбільшою повнотою показав читачам цю область і підійшов до неї з найбільшим знанням документального матеріалу, з нею зв’язаного. Що штовхнуло його саме на цю ділянку?
Образи «Вогненного ангела», як ми вже знаємо, стали перед ним уперше під час його юнацької поїздки в Німеччину. Чому саме Німеччина стала місцем дії роману, а не Франція, наприклад, з її знаменитим процесом Урбена Грандье, луденского священика й «одержимих бісом» луденских черниць (1631) або ще більш раннім, але досить нашумілим процесом Луи Гофриди й черниць із міста Э (Aix) 1611 року? Перший був зображений колись — одним із французьких романтиків, Альфредом де Віньї, в епізоді його історичного роману » Сен-Марс», другий дав матеріал, між іншим, для драматичної поеми російської поетеси Мирри Лохвицкой «В ім’я бога» (1902).