Революція 1905 року, що Брюсов переживав, як «спостерігач», по його власному вираженню, і яка, проте, поставила перед ним ребром багато хто з питань, дотоле йому байдужних, — підказала ідею широкого соціального тла для історії «відьми». У нових начерках оповідання ведеться вже від першої особи, хоча манера мемуарного оповідання ще до кінця не витримана
Герой уже не італієць, а німець, Кристиан, ландскнехт і лікар, що перебуває в армії, що осаджує бунтівників Мюнстера. «Каральна експедиція», кілька разів безуспішно кидалася на місто, терпить невдачі. У війську шумування. Анабаптистські агітатори пробираються в табір і відкрито викривають тут жадібність князів церкви, проповідуючи рівність, братерство, спільність имуществ, уже здійснені в Новому Сіоні — Мюнстере. До проповіді прислухаються. Але командир війська, Дитріх фон Ріці, велить схопити агітатора й у свою чергу переконує солдат не втручатися в далекі їм справи релігії, попутно приваблюючи їхньою перспективою гарного грабежу в узятому місті. «Хіба релігія — ваша справа?» — запитує він їх майже так само, як царські командири 1905 року, що доводили, що армія повинна стояти «поза політикою». Після короткого «суду» анабаптистський агітатор повішений, а ввечері фон дер Ріці викликає до себе Кристиана й пропонує йому відправитися в Мюнстер, прийняти там «друге хрещення» і вивідати слабкі місця обложених. Кристиан, як «інтелігент», відомий своїм релігійним индифферентизмом, представляється фон дер Ріці самою підходящою людиною для шпигунства й провокації. Кристиан, вислухавши речення з обуренням, все-таки погоджується прийняти на себе роль шпигуна, «у всіх народів визнану ганебної». — «Воєнний час має свої закони й свою честь. І вуж якщо люди вирішили вбивати один одного й лагодити один одному всякі лиха, то чи не буде лицемірством прикривати ці вчинки умовними вимогами чесності?» — міркує Кристиан, подібно російському модерністові повстаючи проти «умовної моралі». — «Так швидко — вирішене було підприємство, що змінило моє життя в самій її підставі й заставившее мене пережити дивні події й приголомшливі почуття». — Можна припустити, що, проникнувши в Мюнстер, Кристиан і повинен був зустрітися там з «відьмою», і, зустрівши її, забути про даному йому дорученні
В остаточному тексті від цього задуму залишилися тільки досить слабкі сліди. Про Мюнстере пригадується двічі. У главі третьої про події в Мюнстере розповідає із захватом власник барки, що везе по Рейну Ренату й Рупрехта, причому останній висуває проти бунтарів аргумент, досить звичайний у вустах супротивників «насильницького перевороту» в усі епохи («відновлення життя повинне відбутися… шляхом освіти розумів»), і в главі тринадцятої зовсім швидко згадується про «майбутньому Вормском сейм із приводу облоги міста Мюнстера». Це все. І ще заключна заставка з видом того ж міста по гравюрі XVI століття — перед змістом книги (в 2-м виданні) начебто натякає, — але вже не стільки читачеві, скільки самому авторові, — про задум, що був имотброшен.
Чому? Причини могли бути різноманітні. Імовірно, сам Брюсов відчув, що йому не впоратися з такого роду темою. Вона прийшла пізно — після того, як первісний задум повести про «відьму» уже зародився. Її вселило переживання й спостереження подій 1905 року. Але соціальне середовище, до якого належав Брюсов і з якої він перебував, якщо можна так виразитися, в «суперечливій єдності», відштовхуючись від її, але з нею не пориваючи, незабаром заспокоїлася на колишньому шляху. «У нас всі по-старому, як було, — писав Брюсов Перцову вже 24 вересня 1905 року. — Майже очами бачиш, як всі навкруги костеніє, мертвіє, перетворюється в «мертвий символ», люди, ідеї й журнали».
У міру того, як розігрувалася реакція, відхід від суспільних інтересів в область особистих переживань інтимного характеру ставав помітніше й у Брюсова. Тема «Мюнстера» відпадає, відпадає й ідея зустрічі героя з Мартіном Лютером: рамки історичного змісту знову звужуються: з XVI століття буде показана тільки одна його сторона — розвиток демонологічних поглядів, «окультних знань»; це буде тлом для розкриття «особливостей психології жіночої душі» — завдання, до якого не раз Брюсов вертався у своїй прозі й після «Вогненного ангела» (див. передмова до збірника «Ночі й дні», 1913).
Поступово відходить на роль епізодичної особи й Агриппа. Якщо він і не був, всупереч повідомленню журналу «Мистецтво», головним героєм повести, то спочатку повинен був займати в ній набагато більше видне місце. В одному з ескізів «Молота відьом» італієць Паоло, як виявляється, приїжджає в Кельн зі спеціальною метою бачити Агриппу. В одному з начерків плану «Повести про відьму» учень Агриппи Иоганн Вейер повинен був зустрітися з героєм уже в другому розділі й, очевидно, розповідати про виступ Агриппи на захист жінки, обвинуваченої в чаклунстві владою міста Меца в 1519 році. В одному чорновому начерку «Вогненного ангела» герой повести Рупрехт є присутнім на публічній лекції Агриппи. Там же передбачалося відвести відоме місце для викладу окультних теорій Агриппи й, зокрема, його вчення про демонів. Все це при остаточній обробці було скорочено, і фігура Агриппи стала фігурою другого плану, як і пізніше привнесена в сюжет зустріч Сфаустом.
Нарешті, у грудневому номері «Золотого руна» 1906 року з’явилося повідомлення про те, що Валерій Брюсов закінчив великий історичний роман «Вогненний ангел». З першого номера «Терезів» 1907 року роман почав друкуватися окремими главами, які, дійсно, посилали в журнал з багатьма виправленнями, підклеюваннями — майже в чорновому виді: добуток допрацьовувався під час друкування, робота над ним тривала й після того, як уже вийшло перше видання — відбиток з «Терезів» у двох книгах з віньєтками И. Заттлера, надруковане в кількості 800 екземплярів. Тільки текст другого видання 1909 року, «виправленого й доповненого примітками», — з віньєтками й заставками по старих німецьких гравюрах — є текстом, більш-менш сталим. Для подальших — що не відбулися — видань у складі повного зібрання творів (1914 р. — «Сирина» і 1922 р. — Гржебина) Брюсовим внесені були лише незначні виправлення й скорочені примітки
Можна затверджувати, що в колах, близьких до поета, «Вогненного ангела» чекали з нетерпінням і захватом. Друзям і шанувальникам були відомі захоплення Брюсова спіритизмом, його заняття окультизмом. Прозвання «мага» у цьому колі, міцно встановилося за Брюсовим. Воно стало майже трафаретом у всіх віршованих звертаннях учнів і однолітків до поета. «Про таємниць ключарь, що проникнув руні», — звертається до нього, наприклад, В’ячеслав Іванов, зобов’язаний Брюсову своїм знайомством із творами Агриппи. «Чарівник блідий» (В’ячеслав Іванов), «застиглий маг у вінці із зірок» (Андрій Білий), «віщий маг» (С. Соловйов), «мудрець завзятий», що вкушає «отрути віщих книг» у нічній тиші (Рославлев), поет, «начертавший своє коло й ставший у ньому», мабуть, для магічного заклинання (Койранский), і т.п. — таких прикладів з віршованих послань до Брюсова можна підібрати скільки завгодно. Нетерпіння «містиків» тому цілком зрозуміло. Але роман вийшов — і мистики розчарувалися