Роман взагалі не мав великого успіху в російських читачів — такого успіху, що у свій час випадав, безсумнівно, на частку хоча б історичної трилогії Мережковского. «Свої» відгукнулися на нього шанобливо й співчутливо, але стримано. Стаття Андрія Білого, надрукована в «Терезах» (1909, Љ 9) і передрукована в збірнику «Арабески» (1911), по суті, більше полемізує з модерністським «демімондом» (напівсвітлом), з епігонами, представниками «символічної товкучки» і т.д., — чим розбирає роман. Цінність останнього Білий бачить саме в тім, що в ньому відсутні риси «модернізму»: у відсутності всякої погоні за ефектністю, у простоті й навіть у розтягнутості, «святій нудьзі», що змушує згадати Вальтера Скотта. Це роман «для деяких»: «зразок високої літератури для невеликого кола щирих аматорів витонченого», «вибрана книга для людей, що вміють мислити образами історії».
Імовірно, без глибокого переконання в справедливості своїх слів, Андрій Білий, закінчуючи свою рецензію, головну цінність роману вбачає в тім, що цей добуток «ззовні історичне, зсередини ж окультне», тому що образи Агриппи й інших містиків старовини, викликані Брюсовим, нібито найвищою мірою сучасні. «Брюсов у своєму романі є те скептиком, те марновірно віруючим оккультистом»: він грає із читачем, але істинно проникливий читач зрозуміє цю «хитрість» і, мабуть, піде дорогою прилучення до таємниць, яку йому нібито вказав Брюсов. Ми побачимо, наскільки довільно це твердження Білого
Інший критик — Эллис у своїй книзі «Російські символісти» (1911), присвяченої панегіричним характеристикам Бальмонта, Брюсова й Білого, від докладного розбору «Вогненного ангела» порахував потрібним ухилитися. Звичайно, це «геніальний психологічний роман», у якому все примечательно — і знання епохи, і композиція, і форма; цей добуток, «давшее вперше в нас у Росії зразок великого прозаїчного добутку, у якому індивідуальна трагедія нелюдської любові й спрага найвищого знання вбрані у форму історично-об’єктивного, місцями навіть побутового оповідання». Але це не є добуток строго символічне. «Явища (люди й речі) зображені в ньому не під кутом переломлення втілюваної в них ідеї, а самі по собі, як кристалізовані форми епохи; вони всі освітлені не з погляду Verganglichkeit (минущого) і рисуються перед нами не як Gleichniss (подоба) {Мається на увазі гетевский стих з кінця «Фауста»: «Все минуще — тільки подоба (символ)».} — що потрібно насамперед методом і істотою символічної творчості. Всі явища тут, навпроти, отпечатлелись своєї зовнішньої, раз назавжди мигнув, формою, формою конкретної й відносної».
Якщо Андрій Білий згадував із приводу Брюсова романи Вальтера Скотта, те Эллис відносить «Вогненного ангела» до романів флоберовского типу. Це, звичайно, «велике мистецтво», з його погляду, але не те, якого йому і його однодумцям хотілося б від Брюсова. Очікування «містиків» обманулись. » Поет-Маг» написав роман на «магічні теми», але як написав? Майже як реаліст. Андрій Білий пробує затушувати це. Эллис, при всій шанобливості, змушений все-таки, скрепя серце, визнати цей «промах» Брюсова. Багато пізніше в книзі своїх спогадів Андрій Білий сам непрямим образом відмовився від спроби витлумачити «Вогненного ангела» у сприятливому для містиків змісті й намалював інший портрет Брюсова, аж ніяк не схожий з виглядом «мага, що застиг у вінці із зірок», але до цього ми ще вернемося. Поява окремого видання повести було відзначено в багатьох газетах — столичних і провінційних, у критичних замітках журналів, але у всіх цих відгуках ми не знайдемо ні однієї скільки-небудь серйозної спроби розібратися в добутку. Згадаємо, у якому стані перебувала взагалі в ті роки літературна критика, у найкращому разі дававшая талановиту імпресіоністську замальовку враження критика-читача, у гіршому — состоявшая з набору порожніх і ні до чого не зобов’язуючих слів і зовсім суб’єктивних оцінок. Ізмайлову {Ізмайлов А. Потьмарення божків і нових кумирів. М., 1910. С. 91-92.}, наприклад, роман здався «сколком» з «Мельмота Блукача» Матюрена, з гофмановского «Еліксиру сатани» — імовірно, по готівці в ньому, як і у двох названих речах, демонологічних мотивів. «Пригоди лицаря й загадкової дівчини в стародавніх готелях, у монастирських стінах не йдуть за межі стародавніх лицарських романів».
Які саме «стародавні лицарські романи» мав на увазі критик — чи романи «круглого стола» або романи про Амадисе Галльський, невідомо: у всякому разі, ні в перших, ні в других немає ніяких пригод у готелях або монастирських стінах. Роман пригнічує критика своїм зайвим документализмом: видно, як поет «крекче, і не чутно його захопленого голосу». Так і П. С. Коган характеризував роман як «наукове дослідження, зіпсоване прийомами романіста» і «роман, зіпсований прийомами дослідника»: він не знаходив у Брюсова «безпосереднього проникнення», «художнього прозріння» {Коган П. С. Нариси по історії новітньої російської літератури. М., 1910. Т. III. Вип. 2. С. 109.} — подібно тому, як Ф. Батюшков, що пізніше писав у венгеровской «Росіянці літературі XX століття» про Брюсова, не знаходив у ньому добутку, що «захоплювало б силою характерів або ідейним змістом» {Російська література XX століття. 1914. Вип. 2. С. 131-132.}. Чи справедливі чи ні оцінки всіх цих критиків, ми побачимо далі: поки потрібно тільки відзначити, що оцінки ці зовсім бездоказові, а зауваження із приводу частковостей роману свідчать або про погане знання історії літератури взагалі, або про недбале поводження до брюсовскому роману