Позитивізм Брюсова

Звичайно, марення несамовитої, істеричної Ренати - марення й нічого більше; звичайно, містичні просторікування графа Генріха передані з неприкритою іронією; зрозуміло, фанатична віра, або краще сказати - бузувірство, брата Фоми викликають в автора відраза. Але от образ Фауста начебто зачаровує його своєю загадковою драмою; а образ іншого мага, Агриппи, явно йому симпатичний, і над мовленням Агриппи про те, у чому складається щира магія, автор начебто б запрошує читача задуматися. І, закриваючи книгу, читач дивується: чи хотів автор підняти перед нами завісу, що відкриває одну з отвратительнейших і позорнейших картин європейської культури або, бути може, зайвий раз хотів нагадати йому слова Гамлета, улюблений девіз новітніх спіритів: "є багато чого на світі, друг Гораціо, що й не снилося нашим мудрецям?.." Але як погодити тоді це із заявленим поетом бажанням залишатися в строгих межах реальності?

И ще виходить, що незважаючи на цю заяву, незважаючи на весь документализм Брюсова, сумлінність деталей, бажання зникнути під маскою фіктивного оповідача, - добутку реалістичного, реального історичного роману створити йому все-таки не вдалося. По-перше, йому не вдалося створити роману. Композиція речі увесь час коливається між композицією, побудованої на принципі причинності, і композицією що нанизує, заснованої на принципі тимчасової послідовності. Як ні цікаві отдель ние епізоди - відвідування Агриппи, зустрічі з Фаустом - самі по собі, їхній зв'язок з історією Ренати зовсім механична. Роману немає: є ряд окремих картин і картинок, що поєднуються тим, що на них усюди є присутнім Рупрехт. Від цього показ переживань героїні втрачає у своїй драматичній силі й дієвості. Варто зіставити сцену невдалого по - розкрадання Ренати з монастирської в'язниці (гл. 16) з її можливим прототипом - останньою сценою першої частини гетевского "Фауста". Ситуація двох божевільних жінок однакова, але ми набагато менш схвильовані безвихідністю положення Ренати, чим положенням гетевской Гретхен, не тільки тому, що страждання другий - природні, а страждання першої психопатологични, але й тому, що в першому випадку занадто ясно для нас байдужна байдужість автора до свого героя й своєї героїні. Брюсов експериментує: у нього ніколи не з'явиться на губах смак миш'яку, як у Флобера, що тільки що описало самогубство Емми Бовари. А тим часом експеримент вироблявся не тільки над фікціями, створеними в результаті переживання книжкових і художніх вражень. Поруч із цими документами в Брюсова були інші - "живі" людські документи. Про їх розповів у своїх спогадах Андрій Білий, про їх дотепер добре пам'ятає переказ московських літературних кружків

Ми не мають наміру зараз у ці перекази глибоко вдаватися. Наукова біографія В. Я. Брюсова поки що - справа майбутнього. І, проте, навіть не заглядаючи в спогади й переписку сучасників поета і його самого, а тільки уважно вчитуючись у добуток, ми увесь час відчуваємо якусь подвійність у його стилі, перебої в мовленні оповідача, непогодженості в характерах діючих осіб. Оповідання в загальному ведеться тої характерної для Брюсова прозою, що носить на собі печатка довгострокового вивчення прози Пушкіна й латинських класичних авторів. Метафори й порівняння в ній порівняно рідкі, а матеріал для них береться звичайно з життєвого побуту оповідача, людини колишнього, люблячого щегольнуть своєю начитаністю, своїм знанням віддалених країн, своїм мистецтвом у звертанні зі зброєю. Однак, у міру того, як розгортається історія дивного зв'язку Рупрехта з Ренатою, ці порівняння й метафори стають всі изисканней і здобувають не стільки навіть "барочний", скільки модерністський характер. Те ж можна було б сказати й щодо діалогу. "Літанія" Ренати перед відкритим вікном уночі в Дюссельдорфі (гл. 2) по суті, та й за формою - ліричний вірш, що було б доречно у вустах декадентської поетеси XX століття, а не у вустах "одержимої" XVI сторіччя

Але ще різкіше впадають в око протиріччя в характерах Рупрехта й Ренати. Про Рупрехте ми вже говорили досить. Авантюрист, філістер, ландскнехт - людин, здавалося б, мало здатний на тонкості почуттів (див. його міркування про зустріч із Ренатою наприкінці першого розділу), - як швидко і як радикально він перероджується після якого-небудь тижня, проведеної в суспільстві божевільної жінки! Він стає її рабом, її іграшкою - майже так, як відомий авантюрист XVIII століття Казакова в епізоді зустрічі з якоїсь Шарпильон у Лондоні! Але Казакова, розлютований жінкою, те що обіцяє, те відразливої, шаленіє, б'є дзеркала й посуд; Рупрехт упокорюється й на ложі поруч Ренати поводиться не як грубий, "м'ясний" людина XVI століття з породи людей, яких Тен у своїх лекціях про англійське Відродження ("Історія англійської літератури") порівнював з молодими, сильними конями, що застоялися в стійлі й випущеними на зелений луг, а як людина, якій слаще дражнити свої бажання, чим угамовувати їх! Стриманість Рупрехта йде не від уменья володіти собою, а від притупленности в ньому фізичних інстинктів

Ті ж - і ще в набагато більшому ступені - риси "модерну" виразні й у психології Ренати. Примхливі злами її настроїв, різкі переходи від любові до ненависті, від гріха до покаяння, звичайно, до відомого ступеня пояснюються її істерією; але ні в художній літературі епохи Ренесансу, ні в докладних протоколах ведьмовских процесів ми не знайдемо нічого подібного цієї ламаності, що скоріше змушує згадати героїнь Д'аннунцио, Гамсуна, Пшибишевского або самого Брюсова в оповіданнях його книги "Ночі й дні", присвячених вивченню психології жінки XX століття (загальні риси, наприклад, є в Ренати й у курсистки Ири з оповідання "Пустоцвіт" у цьому збірнику). "Виправдувальних документів" усього роману Ренати й Рупрехта, що починається "чорним і вогненним кошмаром болісних місяців" і доходить до свого зеніту - "палацу блаженства" після дуелі Рупрехта із графом Генріхом (гл. 9), - хочеться шукати вже не в літературі XVI століття, не в демонологов, оккультистов, істориків тої пори, а в самого Брюсова в циклі віршів "З пекла переведені" збірника "Вінок". А потім, після раптового зникнення Ренати, роман знову стає "повістю XVI століття" - аж до сцени останнього побачення в монастирській в'язниці, сцени, про яку ми вже говорили

До сказаного додамо ще одне. Автор взагалі намагається бути об'єктивним при передачі демонологічних поглядів, окультних теорій, містичних вірувань епохи. Часом, як було зазначено, створюється навіть враження, що дещо із усього цього він готовий прийняти всерйоз. Але, з іншого боку, пригадаємо першу зустріч Рупрехта із графом Генріхом. Сумлінний автор у примітках сам змушений був відзначити, що мовлення Генріха не цілком історичні: "...у мовленнях графа Генріха, - говорить він у примітках до глави 7, - чуються зачатки тих навчань, які були повно розвинені сучасними оккультистами, переважно французькими, - Элифасом Леви, Станіславом де Гюайта, Фабром д'оливе й ін." {Цитується по другому виданню повести 1909 р.}. Граф Генріх, звичайно, не представник німецької мистики XVI століття. Це теософ XX століття, але теософ, показаний у нарочито-кривому дзеркалі. Мовлення його - свідома пародія. Автор пародії, звичайно, уже не Рупрехт, а сам В. Я. Брюсов

Роман, таким чином, ведеться у двох планах. Про другий - сучасному - плані розповів у своїх спогадах Андрій Білий: "...перекидаючи старий Кельн у побут Москви, він (Брюсов) порию й сам утеривал грані меж життям і вимислом" {Андрій Білий. Початок століття. ГІЗ, 1933. С. 284.}. Білий дає й характеристику прототипу Ренати - реально існуючої, що грала відома роль у літературному житті Москви початку XX століття й тільки недавно померлої жінки. Розповівши про неї, він додає: "Згадаєте образ "відьми" Ренати з роману "Вогненний ангел"; там даний натуралістично написаний з її портрет; він писався два роки, в епоху сумної плутанини між нею, Брюсовим і мною; обстание роману - побут старого Кельна, повний марновірств, побут історичний, скрупульозно вивчений Брюсовим, - точно звіт про бредах Н **, точно дисертація, написана на тему про її нервовий захворюванні" {Там же. С. 279.}.

Нам немає потреби розглядати в дріб'язках автобіографічну подкладку "Вогненного ангела". Це буде зроблено згодом. Нам поки досить і сказаного, щоб підвести підсумки

Роман, таким чином, не тільки знайомить нас із фактами культурного життя, з поглядами відомої частини німецького суспільства XVI століття, але представляє, певною мірою, "мемуари" Брюсова про його особисте життя й життя групи, з якого він був зв'язаний у Москві дев'ятисотих років. Для нас це, отже, роман подвійно "історичний". Якщо наявна сторона медалі показує нам образи дикого марновірства, грубого фанатизму, що зав'язалася, але ще далеко не вирішеної боротьби двох мировоззрений, - зворотна її сторона мало втішливого скаже про внутрішнє життя групи, готової в той час уважати себе вершками російської буржуазної інтелігенції


Загрузка...