Російська література XIX в. щедро обдарила нас безцінними високодуховними добутками, познайомила з багатьма видатними поетами, серед яких особливе місце належить моєму улюбленому поетові Ф. И.
Тютчеву. Про його творчість можна сказати словами Тургенєва: «Про Тютчева не сперечаються: хто його не почуває, тим самим доводить, що він не почуває поезії». З дитячого років нас супроводжують вірші Федора Івановича Тютчева Багато хто з нас ще не вміли читати, але вже напам’ять знали його вірші. Після першого знайомства з його добутками для багатьох він ставав потім самим зрозумілим і улюбленим поетом.
Багато хто його рядки згадуємо ми, коли хочемо виразити самі таємні свої почуття. Навіть зараз, коли я знову й знову перечитую його вірші, розумію й дивуюся невичерпному багатству російської мови. Його вірші служать кращим доказам могутності слова.
У багатьох віршах Тютчева відбита глибока любов до природи, що нерозривно пов’язана з любов’ю до батьківщини. Свою беззавітну віру в батьківщину поет намагався прищеплювати людям, що оточували його в той момент, а також і майбутньому поколінню. Мені пригадується невеликий, але, що зосередив у собі стільки змісту уривок з листа Тютчева до дочки, у якому він пише, що в Росії вона знайде більше любові, чим будь-де, відчує все добре в її народі й буде щаслива, що народилася росіянці. Через звертання до природи Тютчев розкриває всю красу й неповторність нашої батьківщини, оспівує любов до неї, захоплюється й описує з такою точністю, яку не зустрінеш більше в жодного поета. Федір Іванович у своїх віршах надав найбільш ємні й поетично точні картини рідної природи.
Так, у своєму вірші «Весняна гроза» він найбільше точно показав грозу над полем, лісом, садом, над зеленими просторами весни, що зачинається, у Росії: Люблю грозу на початку травня, Коли весняний, перший грім, Як би резвяся й граючи, Гуркоче в небі блакитному. Так, багато віршів Тютчева присвячені природі, любові.
Це, зрозуміло, дає підставу відносити його до жерців «чистої поезії», але Тютчев був також людиною свого часу. І багато віршів присвятив своїй батьківщині. З них ми довідаємося, що не все в Росії так радує поета, як краса рідних просторів. події, Що Відбуваються на батьківщині, не були співзвучні його світогляду. Судження Тютчева точно характеризують всю мерзенність політичної обстановки, що створилася в країні: «У Росії канцелярія й казарма… усе рухається біля батога й чина».
Судячи з лірики поета, він був супротивником чиношанування, позбавлений усякого бажання вислужитися, був супротивником кріпосного права: Над цієї темною юрбою Непробудженого народу Чи зійдеш ти коли, воля, Чи блисне промінь твій золотий. Тютчев завжди прагнув зберегти повну волю думки й почуття, не покорявся умовної світської «моралі», не раболіпствував перед світськими пристойностями. Для поета Росія представлялася непорушною громадою, «ковчегом порятунку» для Європи. Однак такий вона представлялася поетові лише зовні.
У глибині ж своєї вона була «краєм довготерпіння». Всю відповідальність за військові програші й лиха народу Тютчев покладає на царя. І саме на його адресу була спрямована різка й викривальна епіграма: Не Богові ти служив і не Росії, Служив лише суєті своєї, Та й по всьому твої, і добрі, і злі, — Усе була неправда в тобі, всі ознаки порожні: Ти був не цар, а лицедій. Цей вірш викликає неоднозначне почуття. Неоднозначний і був у своєму поводженні Тютчев. Він належав до привілейованого класу, брав участь у дворянських політичних кружках і був знаком з деякими декабристами. Однак його глибоко обурювали насильницькі методи, обрані ними для боротьби.
Знаючи про бунт, що готується, декабристів, поет дотримувався нейтралітету. Потім він різко виступив із критикою декабристського руху: Вас розбестило самовластье, І меч його виснув уразив, — І в непідкупному беспристрастье Цей вирок закон скріпив. Народ, цураючись віроломства, Паплюжить ваші імена — І ваша пам’ять від потомства, Як труп у землі, збережена.
Подих епохи, у яку жив поет, відчувається навіть у віршах, далеких від суспільної й політичної Приклад сочинениятики. Він був сучасником більших воєн і соціальних потрясінь.
І як людина широкого кругозору й гострого розуму, Тютчев намагався осмислити історичне значення подій, що відбуваються в країні, з болем і тривогою стежачи за ними. Його поезія — це своєрідна сповідь людини, що посетили «цей мир у його мінути фатальні», в епоху катастрофи соціальних підвалин.
Тютчев завжди прагнув жити не в минулої, а в теперішній Росії, і ці рядки дуже добре відбивають його думки: Не про колишній зітхають троянди І соловей у ночі співає: Благоухающие сльози Не про колишній Аврора ллє, — 14 страх кончини неминучої Не свеет із древа ні аркуша. Їхнє життя, як океан безбережний, Вся в сьогоденні розлита.
Неоднозначне відношення Тютчева до образа своєї батьківщини проходить через всю його творчість. Він одночасно оспівує красу Росії через природу й викриває всі пороки країни тих часів. Але все-таки поет з великою щирістю й любов’ю ставиться до Росії, захоплюється її красами. Росія для Тютчева була своєрідним мальовничим полотном, про достоїнства якого він міг судити не тільки на своїй батьківщині, але й удалині від її. Проживши багато років за кордоном, поет почав судити про свою батьківщину як би видали, і іноді відбуваються в Росії події ставали йому неясними й далекими. Наприкінці життя він написав наступні вірші: Розумом Росію не зрозуміти, Аршином загальним не виміряти: У їй особлива стать — У Росію можна тільки вірити.