Принижені й ображені у вигнанні (Росія, початок століття)
Росіяни, оказавшиеся після 1919 р. за межами колишньої Російської імперії, були біженцями в повному змісті цього слова. Головною причиною їхньої втечі стали військова поразка й пов’язана з ним погроза полону й розправи, а також голод, позбавлення, небезпека, що нависла над життям і волею в результаті сформованих політичних обставин. Незабаром, однак, вони стали емігрантами в тому розумінні цього слова, що застосовується до французів, що оставили Францію після падіння ancien rйgime. Російський емігрант — це людин, що відмовився визнати більшовицький режим, що затвердився на його батьківщині. Для більшості з них відмова стала безповоротним після декрету РСФСР 1921 р., підтвердженого й доповненого в 1924 р., що позбавляло їхнього громадянства й превращавшего в особи без громадянства або апатридів (саме це французьке слово ввійшов як офіційний термін у документи Ліги Націй) .
Беззастережне неприйняття радянського режиму, а в більшості випадків і самої революції, надія на повернення додому після падіння ненависної системи були властиві всім біженцям. Це впливало на їхнє поводження, творчу активність, будячи, всупереч всім політичним розбіжностям, почуття єднання, приналежності до «суспільства у вигнанні» , що очікує можливість повернення. Однак радянський режим не виявляв ніяких ознак краху, і надії на повернення стали танути
Особливості від’їзду в еміграцію визначали й своєрідність різних груп емігрантів у нових місцях їхнього проживання. За винятком одиниць, що покинули Росію протягом 1917 р., і деяких (в основному жителів Санкт-Петербурга), що виїхали безпосередньо після захоплення влади більшовиками в жовтні 1917 р., еміграція з Росії з’явилася прямим наслідком ходу й підсумків громадянської війни. Військові, що потерпіли поразку від Червоної Армії й збіглі за кордон або евакуйовані морем, склали основний контингент першої хвилі біженців. За ними пішли їх близькі й інші цивільні особи, що зуміли приєднатися до них. У ряді випадків перехід границі або евакуація морем були тимчасовим і необхідним моментом для перегрупування сил перед новою сутичкою з радянським режимом і одержання допомоги союзників
Із цього треба, що перший пункт зупинки біженців рідко ставав постійним місцем їхнього проживання. Також не завжди було ясно, хто був властиво емігрантом, тобто не бажаючим вертатися, а хто інтернованим або військовополоненим першої світової війни, що очікує репатріації. Додаткова складність полягала в тому, що в нових державах, що утворилися на захід від Радянської Росії (Польщі, Румунії, Балтійських республіках, часто називаних прикордонними державами — Limitrophes) , було корінне російське населення, головним чином селяни, які проживали тут з покоління в покоління. У цих країнах вони не завжди діставали цивільні права в повному обсязі. Після закінчення збройної боротьби, рятуючись від більшовиків, біженці прагнули загубитися серед цих російських меншостей. У роки голоду й колективізації, до жорсткості контролю, ці прикордонні зони давали можливість вибратися зі СРСР, урятуватися від нещасть і небезпек, що підстерігали там.
Подивимося, у яких місцях здійснювався перехід границі, і спробуємо охарактеризувати російських біженців, що спрямовувалися до кожному їх їх. Найбільш важливим районом було узбережжя Чорного моря (Новоросійськ, Крим, Одеса, Грузія) . Тому Константинополь (Стамбул) став першим значним пунктом розселення емігрантів. Армії генерала А. Денікіна й барона П. Врангеля були евакуйовані в Стамбул з останніх рубежів своєї оборони морськими транспортами союзників. Військових супроводжували цивільні обличчя — члени сімей офіцерів і солдат і ті, кому вдалося потрапити на кораблі. Не всі транспорти зупинялися в Стамбульському порту, деякі направлялися далі — на острови Мармурового й Егейського морів і на півострів Галлиполи.
Природно, ні Стамбул, ні острова не могли прийняти всіх біженців. Більшість перебувала у важкому фізичному й моральному стані, тимчасово їх розміщали в колишніх військових таборах і госпіталях. Тому що турецькі влади й комісії союзників, що надавали основну матеріальну допомогу, не збиралися назавжди звалити на себе тягар турбот по змісту біженців, то вони були зацікавлені в їхньому подальшому переїзді туди, де вони могли знайти роботу й міцно влаштуватися. Слід зазначити, що, по-перше, у Стамбулі й на прилеглих островах скопилася найбільша кількість біженців з Росії. По-друге, абсолютна більшість серед них становили військові. Головнокомандуючий генерал Врангель прагнув зберегти в цілості військову організацію, сподіваючись незабаром продовжити збройну боротьбу. По-третє, серед цивільних осіб переважали інтелігенція, представники буржуазії, комерсанти, інтелектуальна еліта, люди, пов’язані із придворними колами й адміністрацією (серед останніх минулого деякі члени уряду, створеного Врангелем у Криму, — П. Струве, Г. Вернадський і Н. Таганцев) .
Те, що основну масу біженців становили армійські частини, полегшувало місцевій турецькій владі й представникам держав спільниць їхнє розселення й організований розподіл допомоги. Сутужніше було із цивільними особами, що скопилися в районі Стамбула й нуждавшимися в значній допомозі від закордонних благодійних організацій. Необхідно відзначити — і це ставить під сумнів розхожа теза про нездатність росіян до організації, — що біженці й самі створювали добровільні суспільства допомоги жінкам, дітям і хворим. Вони засновували лікарні, ясла й притулки для сиріт, збирали пожертвування від багатих співвітчизників і росіянці закордонної адміністрації (дипломатичних місій, відділень Червоного Хреста) , а також від закордонних філантропів або просто від співчуваючих
Болгарія, що випробовувала економічні труднощі, але разом з тим гостро нуждавшаяся в робочій силі (для роботи в шахтах) і у кваліфікованих кадрах для університетів і шкіл, також виразила бажання прийняти російських біженців. До кінця 1921 р. у Болгарському царстві їх налічувалося близько 12 000, в 1922 р. — приблизно 30 000 чоловік. Молоді чоловіки з армії генерала Врангеля, що відновили сили після поранень і хвороб у таборах на Босфорі, були спрямовані на вугільні шахти біля Перника. Життя в тимчасових бараках, без нормальних побутових умов і відсутність звички до важкої фізичної праці привели до того, що більшість із них не затрималися там надовго й переїхали або в Софію й інші болгарські міста, де була можливість знайти роботу або одержати утворення, або в інші країни Болгарія дала притулок також декільком десяткам фахівців і вчених, які внесли значний вклад у розвиток науки й утворення родинного слов’янського народу. Проте обмежені можливості Болгарії, установлення дипломатичних відносин з Радянським Союзом і піднявся в кінці 20 — початку 30-х рр. хвиля націоналізму змусили багатьох росіян знову поміняти місце проживання. У результаті Болгарія так і не стала помітним культурним центром російської еміграції, незважаючи на присутність у Софії таких відомих учених, як Н. Трубецькой і молодий Г. Флоровский (які, втім, незабаром виїхали) і П. М. Бицилли, що стали професором Софійського університету
Більшість росіян, волею доль оказавшихся в Стамбулі, знайшли притулок у недавно створеному Королівстві сербів, хорватів і словенців (СХС) , майбутньої Югославії. Виходити з міркувань як сентиментального (якщо дозволено застосувати це слово до урядових рішень) , так і прагматичного порядку, влади Королівства розгорнули двері своєї країни перед військовими підрозділами й численними цивільними особами, допомогли їм улаштуватися в найбільших містах і в сільській місцевості. Міркування сентиментальної користі ґрунтувалися на почутті подяки до Росії, що прийшла на допомогу сербам в 1914 р., проросійської, але рішуче антибільшовицької позиції короля Олександра 1, що у свій час виховувався при російському імператорському дворі. Причини прагматичного характеру випливали з гострої потреби нової держави у кваліфікованих фахівцях. Багато навчальних закладів, технічні училища й адміністративні органи перебували в стадії становлення й відчували потребу в навчених кадрах. Сербський націоналізм теж грав тут чималу роль: сербська правляча еліта, що займала провідні позиції в суспільному житті багатонаціональної держави, схильна була більше довіряти російським емігрантам, які цілком залежали від її розташування, ніж представникам інших націй, що проживали в цій країні
Існуючі вакансії заповнювалися за рахунок технічних фахівців колишньої білої армії, цивільних біженців, що мали досвід наукової й адміністративної роботи. Близькість мов і спільність релігії сприяли швидкій асиміляції росіян. Крім того, сербський патріарх, що одержав утворення в дореволюційній Росії, виступив від імені своєї церкви й зробив гостинність російським митрополитам і вищому духівництву, змушеним рятуватися втечею від гонінь, що обрушилися на церкву, з боку більшовиків. Нарешті, матеріальний збиток і людські втрати, понесені Сербією під час першої світової війни, створили можливість розселення біженців і в сільській місцевості. Так, що прибули в Королівство козаки могли селитися громадами й зберігати традиційні способи ведення сільського господарства. До ситуації в Югославії ми будемо ще вертатися у зв’язку з іншими обставинами. Тут же відзначимо лише, що Югославія, особливо Белград, стала значним культурним центром Російського Зарубіжжя, хоча й не таким різнобічним і творчо активним, як Париж, Берлін або Прага. Тільки що утворена Чехословацька республіка також надала притулок багатьом козакам і іншим групам селян. Таким чином, більша частина біженців, що перебували спочатку в Туреччині, перемістилася потім у слов’янські й балканські країни
Другий маршрут російських біженців пролягав західніше Чорного моря. Утворився він внаслідок загального хаосу, що панував у цьому регіоні в період бурхливих політичних подій. Ми не будемо зупинятися тут на тих факторах, які обумовили таку політичну обстановку. Обмежимося лише наступними зауваженнями: у відродженій Польщі й у Східній Німеччині було зосереджено багато російських військовополонених (першої світової й радянсько-польської воєн і супутніх їм конфліктів різних українських режимів з Німеччиною) . Більшість із них повернулося на батьківщину, однак багато хто зволіли залишитися на території, не контрольованої Радами, і стали емігрантами. Ядро Російського Зарубіжжя в цьому регіоні, таким чином, склали в’язні таборів для військовополонених. Спочатку тут були тільки чоловіка закличного віку, згодом до них приєдналися жінки й діти — ті, кому вдалося возз’єднатися зі своїми чоловіками, батьками, синами. Користуючись плутаниною на границі, багато біженців переходили границю Польщі, а звідти направлялися далі в Німеччину. Радянські влада давали дозвіл на виїзд тим, хто володів власністю або проживав на території, що відійшла до знову утворених національних держав. Згодом, після короткого проживання в згаданих державах як представників російських етнічних меншостей, ці люди також ставали частиною Російського Зарубіжжя. Найбільш честолюбні й діяльні інтелігенти й фахівці, молоді люди, стремившиеся закінчити утворення, не затримувалися надовго серед цих національних меншостей, переїжджали або в столиці цих держав, або в країни Центральної й Західної Європи. Таким чином, у Польщі, трьох прибалтійських державах і Фінляндії існували більші групи емігрантів, що вважали себе частиною Росії за рубежем. Наявність у цих країнах російських етнічних меншостей (як правило, селян або старовірів) не означало, однак, що емігранти почували себе тут комфортно або одержували підтримку для плідного розвитку своєї культури. Не слід забувати про цілком з’ясовні антиросійські настрої, які були характерні для місцевої еліти, довгий час що придушувався й дискримінувалася царською владою. Важко було очікувати від її доброго розташування й співчутливого відношення до ідеї рас кольору культурного, соціального й політичного життя представників нації, що становила правлячу більшість у колишній імперії
У деяких випадках (наприклад, в Естонії й Литві) потреба у високоосвічених учених і фахівцях змушувала місцеві влади запрошувати росіян учених-емігрантів на посаді в знову створюваних вищих навчальних закладах і технічних службах. Але так само, як і в Болгарії, ріст націоналістичних настроїв і політичний авторитаризм, що затвердився в Польщі, Литві й Латвії наприкінці 20-х рр., ускладнили становище емігрантів. Багато хто змушені були виїхати в такі активні центри Російського Зарубіжжя, як Прага, Берлін або Париж. Все сказане вище пояснює, чому, незважаючи на присутність значного числа російських біженців, у прикордонних державах так і не виникло дійсно помітних центрів емігрантської культури. У той же час емігранти, що проживали в цих країнах, становили вдячну аудиторію, що жваво сприймала творчу продукцію Російського Зарубіжжя — книги, журнали, лекції, театральні подання й концерти — і оказивавшую їй настільки необхідну моральну й матеріальну підтримку. Щирим святом для російської колонії в Ризі з’явився візит Івана Буніна після одержання їм Нобелівської премії по літературі. Йому були зроблені тут захоплений прийом і фінансова допомога. Життя багатьох письменників, таких, наприклад, як А. Амфітеатрів, повністю залежала від публікацій або передруків їхнього есе й оповідань у щоденній російській пресі Варшави й Риги
Останній важливий маршрут біженців з Радянської Росії пролягав на Далекому Сході — у маньчжурське місто Харбін. Харбін, із самої своєї підстави в 1898 р., був російським містом, адміністративним і економічним центром російської Китайсько-Східної залізниці (КВЖД) . Він виріс на місці китайського рибальського сільця, розташованої на березі ріки Суньхуацинь (Сунгари) . Війська, розбиті Червоною Армією й відтиснуті до східних границь колишньої імперії, переходили в Маньчжурію, що перебувала під китайським суверенітетом. Слідом за ними прибували цивільні особи — представники царської адміністрації й інших, тимчасових, режимів, що існували в Сибіру, козаки, купці й навіть селяни. Остання хвиля біженців була відзначена в 1922 р., після падіння Владивостока під натиском Червоної Армії й включення його до складу Далекосхідної Республіки. Так Харбін став частиною Росії за рубежем і залишався такий протягом 20-х рр. Занепад Харбіна почався, коли японці стали зміщати китайську адміністрацію, а після разразились в 1931 р. японо-китайського конфлікту культурне й творче життя тут припинилося
Різні шляхи формування центрів Російського Зарубіжжя дають ключ до розуміння особливостей кожного з них, а також зробленої в них культурної продукції. Цей «тло» ми постійно повинні мати на увазі, розглядаючи еміграцію й неї культурну історію
Вище я вже говорила про цивільні особи й цілі військові підрозділи, що бігли з територій, контрольованих Радами, і расселившихся по всій земній кулі. По-перше, хаос, що панував під час втечі й евакуації, не давав можливості зробити скільки-небудь точні підрахунки й записи. Варто пам’ятати також, що нелегальний в’їзд і поселення через складності з оформленням паспортів, віз, посвідка на проживання й дозволи на працевлаштування також не залишили про себе свідчень. По-друге, і організації самих біженців, і адміністративні органи, що займалися проблемами біженців у тих країнах, де їм надали притулок, були досить примітивні й аж ніяк не переслідували мети точного й повного статистичного обліку
Німецький історик Ханс фон Римша в 1921 р. оцінював загальну чисельність російських емігрантів в 2 935 000, у той час як американський Червоний Хрест у своїй доповіді відзначав, що на 1 листопада 1920 р. їх було 1 965 500. По двох різних незалежних оцінках їхня чисельність становила 1 020 000 на 1 січня 1921 р. і 635 600 — 755 200 на 1 січня 1922 р. В 1930 р. підкомітет по неурядових організаціях при Верховному комісарі Ліги Націй по справах біженців затверджував, що всього в Європі перебуває 500 000 російських біженців, тоді як, якщо скласти разом всі цифри, представлені цьому органу урядами різних країн, вийде 829 000. Крім того, росіянин Червоний Хрест зареєстрував 50 000 чоловік, що бідують у допомозі, на Далекому Сході. Наступні хвилі еміграції, безумовно, збільшили їхню чисельність, так що до 1934 р. на Далекому Сході проживало близько 130 000 росіян емігрантів
Як треба з наведених цифр, чисельність російських емігрантів (за винятком Далекого Сходу) протягом 20-х і на початку 30-х рр. швидко скорочувалася. Одна із причин цього — особливості демографічного складу емігрантів. Інша полягала в тім, що багато емігрантів, незважаючи на складності й перешкоди, чинимие, наприклад, владою Франції й Німеччини, стали повноправними громадянами європейських країн. Проте більшість із них продовжувало вважати себе «громадянами» Росії за рубежем. Крім того, по законодавству багатьох країн, діти, породжені на їхній території (відразу або — украй рідко — по досягненні повноліття) , уважалися повноправними громадянами країни й офіційно емігрантами вже не були. Таким чином, незважаючи на низький рівень народжуваності серед емігрантів, навіть невелике число дітей, записаних при народженні громадянами країни перебування, впливало на загальну статистичну картину населення Російського Зарубіжжя. У головних центрах російської еміграції діти, навіть якщо вони відвідували місцеві школи, виховувалися в російському дусі й багато хто з них відчували свою приналежність до Закордонної Росії
Вище я відзначила деякі характерні риси тих груп біженців, які в 1920-1922 гг. заснували Росію за рубежем. Оскільки більшість із них емігрували (або були змушені емігрувати) через поразку в громадянській війні, серед російської еміграції був непропорційно високий відсоток самотніх (що не завжди означало неодружених, частіше — розлучених із дружинами) чоловіків закличного (тобто від 18 до 40 років) віку. Це було особливо характерно для груп, що пройшли через Стамбул і осіли на Балканах (головним чином, у Югославії) , а також для колишніх військовополонених, що втримувалися на території Німеччини й Польщі. Менш типова така картина була для біженців, що осіли в прибалтійських державах і в Маньчжурії, де скопилася велика кількість цивільних осіб і членів сімей військовослужбовців. Більше того, у перші роки радянської влади, при ленінському непі, початок якому було покладено навесні 1921 р., деякі емігранти, що вже осіли в центрах Російського Зарубіжжя, змогли викликати в Європу свої сім’ї зі СССР.
Матеріальні негоди й фінансова нестабільність, з якими зіштовхувалася більшість біженців, перешкоджали створенню сімей; ті ж, хто все-таки одружувався, через неясні й далеко не блискучих видів на майбутнє не могли дозволити собі мати багато дітей. Важливе значення мало й те, що безумовна перевага при виборі супутника життя виявлялася співвітчизникам і одновірцям. Серед емігрантів, навіть якщо враховувати дівчин, що досягли зрілості наприкінці 20-х — початку 30-х рр., було мало жінок шлюбного віку. Майже все жінки цієї вікової категорії або були одружені, або вдовствовали. Самотні чоловіки-емігранти жили изолированно від навколишнього суспільства, найчастіше в бараках. Сподіваючись повернутися додому, вони пручалися асиміляції, у тому числі культурної. Та й жінки країн, що прийняли російських емігрантів, не прагнули виходити заміж за чужинців з ненадійним фінансовим і правовим положенням. Трохи інша ситуація була серед емігрантів, що селилися в Югославії й Болгарії, де язикова й конфесіональна близькість, подібний спосіб життя сприяли висновку міжнаціональних шлюбів
Природним наслідком ситуації на «ярмарку наречених» з’явився досить низький відсоток дітей у Закордонній Росії. У міру того як діти, породжені в змішаних шлюбах, втрачали зв’язок з російською культурою, ця диспропорція ще більше збільшувалася. Однак і сам по собі фактор низького природного приросту населення ставав ще однією спонукальною причиною, що змушувала батьків-емігрантів давати своїм дітям російське утворення. «Щоб діти залишалися росіянами» , батьки йшли на будь-які жертви, особливо поки вони зберігали хоча б найменшу надію на повернення додому. Вони відправляли своїх дітей у приватні школи, розмовляли по-російському будинку, намагалися придушити природне прагнення своїх дітей адаптуватися до неросійського оточення. Діяльність російських навчальних закладів буде розглянута нами в третьому розділі
Смертність у Росії за рубежем була надзвичайно висока, так що навіть більше високі темпи народжуваності не змогли б компенсувати збиток населення. Багато емігрантів виявилися у вигнанні вже людьми похилого віку. Погіршенню здоров’я й швидкому старінню людей сприяли численні нещастя, що супроводжували революції й громадянській війні — рани, хвороби, голод, — і стреси, викликані вбогістю й безправ’ям за кордоном. Громади емігрантів і ті, хто робив їм сприяння, постійно зіштовхувалися із проблемою допомоги старіючому населенню Російського Зарубіжжя. Багато хто із програм допомоги старим і хворим здійснювалися по лінії релігійних організацій, що у свою чергу сприяло відродженню релігійних почуттів у частини емігрантів
Розгляд демографічної ситуації — лише один з аспектів відтворення більше широкої картини життя російської еміграції. Завдяки кінофільмам і літературним творам укоренився певний стереотип російського емігранта: це колишній багатий аристократ (найчастіше князь або граф) , змушений добувати їжа, працюючи водієм таксі, офіціантом або швейцаром нічного клубу». Ця смутна й немудра картинка має досить мало загального з реальністю. Емігранти, що володіли колись більшими станами, титулами або високим положенням у суспільстві, становили у відсотковому відношенні не більшу (а можливо, навіть і меншу) частку, чим у дореволюційній Росії. З іншого боку, у Російському Зарубіжжі був набагато більше високий рівень освіченості в порівнянні із середніми показниками, характерними для населення старій Росії
Приблизно дві третини дорослих емігрантів мали середню освіту, майже все — початкове, кожний сьомий — університетський диплом. Серед них було також більше кваліфікованих фахівців, представників науки, інтелігенції, заможних шарів міського населення (останні в значній мірі були представлені євреями) . І так само, як і на батьківщині до 1917 р., ці шари, особливо фахівці й інтелектуальна еліта, грали досить помітну й активну роль у Російському Зарубіжжя
Крім утворених класів в еміграції були широко представлені міська буржуазія, дрібні землевласники, кваліфіковані робітники (наприклад, друкарі) і селяни (головним чином, козаки) . Традиційне великоросійське селянство становило незначні меншості, що різко контрастувало із ситуацією, що існувала в Росії до 1917 р. Більша частина молодих людей, що боролися в рядах білих армій, походила із середніх шарів міста й дрібних землевласників, багато хто перервали навчання в середньому й вищому навчальному закладах. Деякі з них не побажали відновити навчання або стать фахівцями середньої ланки в країнах, що надали їм притулок. Однак, з іншого боку, було багато таких, хто прагнув завершити своє утворення, опанувати професією або навичками, яким вони розраховували знайти застосування у звільненій з-під влади більшовиків Росії. Їхня рішучість і потреби стимулювали створення в Росії за рубежем цілої мережі навчальних закладів і установ культури
Переважна більшість російських емігрантів належалася до Російської православної церкви, і багатьох з них торкнув процес пожвавлення активного релігійного життя, що спостерігався серед діаспори. Невеликі групи людей ставилися до інших конфесій: протестантами були в основному уродженці Прибалтики й так звані російські німці, яких відрізняли двомовність і приналежність до двох культур — росіянці й західної. Число католиків було вкрай незначним, серед нечисленних емігрантів з Кавказу й із Середньої Азії зустрічалися мусульмани й буддисти
В епоху, відзначену ростом націоналістичних настроїв і посиленням контролю держави над багатьма областями громадського життя, відношення до російських емігрантів у країнах їхнього проживання було різним. Характер політики, що проводиться відносно біженців, визначався як економічною ситуацією, так і внутрішньополітичною обстановкою, що зложилася в цих країнах. Проте можна з достатньою підставою виділити тут три періоди: з 1920 р. до кінця 20-х рр. (1923-1925 р., Щоправда, утворять тут певну «цезуру» ) , приблизно з 1929 по 1935 р. і короткий епілог між 1936 р. і початком війни в 1939 р. (або до аншлюсу Австрії й захоплення Чехословаччини, коли мова йде про ці країни) . У силу зазначених вище причин у Німеччині спочатку перебувало найбільше число російських емігрантів. Їхня чисельність досягала максимуму в період інфляції в Німеччині, коли вартість життя для іноземців тут була найбільше низкою, відкривалися можливості дешево публікувати літературні твори й випускати періодичні видання, що дозволяло виносити на широкий суспільний огляд результати творчих зусиль еміграції. Стабілізація марки, що наступила після 1924 р., драматичним образом вплинула на ріст вартості життя й обумовила масовий результат емігрантів з Німеччини. Нові хвилі від’їздів піднімалися в міру погіршення політичної обстановки у Веймарской республіці, коли поступово створилася погроза не тільки волі слова, але й особистої безпеки людей (особливо це зачіпало численних російських соціалістів, лібералів і емігрантів єврейського походження) . У той же час ріст безробіття в період Великої депресії, що почалася в 1931 р., викликав до життя цілий ряд законодавчих актів, що обмежувала можливості працевлаштування іноземців, так що багато росіян емігранти були змушені шукати щастя в іншому місці. Згідно наведеним вище статистичним даним, російська громада в Німеччині, що нараховувала в 1922 р. близько 230 000-250 000 чоловік, до 1930 р. скоротилася до 90 тисяч. Прихід до влади Гітлера, незважаючи на появу нових робочих місць, доступних, щоправда, лише під строгим контролем нацистів, послужив новим стимулом до від’їзду з Німеччини ліберально й антифашистски настроєних емігрантів і євреїв. Так, наприклад, філософ і соціолог слов’янофільської користі Ф. А. Степун був звільнений з викладацької роботи в Дрезденському технічному університеті. Він, щоправда, залишився в Німеччині, перебиваючись випадковими заробітками, викладанням і публікацією статей в інших країнах. На 1936-1937 гг. чисельність росіян у Німеччині, по оцінках служби Нансена, становила 45 000 чоловік
У Франції в цілому відношення до емігрантів було досить ліберальним, крім видачі дозволів на працевлаштування. Французькі влади видавали посвідка на проживання на більші строки, для тих же, хто мав у своєму розпорядженні певні засоби, обмежень зовсім не існувало. Росіяни мали можливість насолодитися вільною й хвилюючою атмосферою культурного життя Парижа й у певній мері вносили й свій внесок у її розвиток. Не дивно, що Париж став теперішньою політичною й культурною столицею Закордонної Росії, де були представлені всі відтінки політичних поглядів і всі культурні плини. Основною проблемою був недолік робочих місць із усіма витекающими із цього наслідками. Слід зазначити, що французи охоче надавали роботу бажаючої трудитися в шахтах і в промисловості, на будівництві й відновленні зруйнованих війною районів. Нестаток у робочій силі обумовив значний приплив росіян, що ще більше підсилився після подорожчання життя Вгермании.
У першій половині 20-х рр. саме Франція найбільше охоче видавала дозволи на працевлаштування, що не поширювалося, втім, на представників так званих вільних професій — юристів, лікарів, учителів. Необхідність мати французьке громадянство або статусом ветерана французької армії, а також здачі іспиту на французький диплом для багатьох виявлялася непереборним бар’єром. Правда, його легше переборювали ті, хто працював під керівництвом французьких колег і користувався їхньою підтримкою. Ця ситуація не мінялася протягом усього періоду існування Росії за рубежем, хоча в 30-е рр. умови натуралізації спростилися, що дозволило деяким молодим емігрантам влитися в ряди фахівців високої кваліфікації
Коли на початку 30-х рр. депресія, ледве пізніше, ніж Німеччину, торкнулася й Францію, остання також обмежила приплив іноземної робочої сили. Постановами уряду була значно ускладнена процедура одержання або продовження дозволів на працевлаштування. Подібні міри особливо боляче вдарили по тимі, хто мав потребу в переоформленні документів після звільнення з колишнього місця роботи. Відповідно до розпорядження міністра внутрішніх справ випливало вислати із країни всіх, хто не мав таких дозволів, а також осіб, що переступили французькі закони, навіть якщо мова йшла всього лише про порушення правил дорожнього руху. Вислані подібним чином із країни не знали, куди податися, оскільки інші європейські країни також не бажали їх прийняти, а переїзд за океан був занадто складним і дорогим. Ми маємо свідчення про численні випадки, коли російські вигнанці заарештовувалися, переправлялися за кордон, а влади сусідніх країн відмовлялися їх прийняти, відсилаючи назад у Францію. Там їх знову заарештовували, саджали у в’язницю, після чого події знову розвивалися по тім же сценарії. Не дивно, що багато хто воліли проживати в країні нелегально або ж, отчаявшись, кінчали життя самогубством. Нарешті, в 1936 р. уряд Леона Блюма поклало кінець цій практиці, зм’якшивши політикові відносно емігрантів. При уряді Народного фронту робітники-емігранти стали користуватися тими ж правами, що й французи, їх охоче приймали в профспілки, а найбільша профспілка країни — Загальна конфедерація праці — навіть створив російську секцію, члени якого перебували під його захистом нарівні сфранцузами.
Тверде законодавство, прийняте на початку 30-х рр., з’явилося Наслідком не тільки пережитих Францією економічних труднощів, але й наметились після переговорів Пьера Лаваля й Сталіна зближення Франції з Радянським Союзом. Більше того, приступ ксенофобії був породжений не стільки тим обставиною, що президент республіки Поль Думер в 1932 р. був убитий російським емігрантом, скільки загальною соціальною й політичною кризою, симптомами якого з’явилися справу Стависского й заколот 6 лютого 1934 р. Агресивно шовіністичні, профашистски настроєні організації типу «Вогненних хрестів» або «Королівських молодчиків» вимагали твердих заходів стосовно іноземців, що проживали у Франції,-апатридам. У риторичному запалі ніхто, зрозуміло, не згадував про те, що іноземці були зайняті на тих роботах, де французи не погоджувалися трудитися
Всі ці події не зробили безпосереднього впливу на культурне життя Російського Зарубіжжя в Парижу або у Франції в цілому, хоча й творці й споживачі культурних цінностей страждали від погіршення економічної ситуації: книги й журнали розходилися гірше, ніж колись, менше відвідувалися й скуднее субсидіювалися культурні заходи. Але в цілому культурне життя, незважаючи на злидарські умови існування її учасників, залишалася насиченої, що ще раз виявилося, наприклад, в 1937 р., у дні, коли відзначалося сторіччя від дня смерті А. С. Пушкіна
Положення в Чехословаччині загалом мало відрізнялося від Німеччини, хоча політичні моменти грали тут, мабуть, більше помітну роль. Так звана «Російська акція» (Action russe) , початок який було покладено в Празі в 1922 р., сприяла створенню цілого ряду російських наукових установ. Їхня діяльність, однак, початку свертиваться вже наприкінці 20-х рр. через скорочення державних субсидій. Чисельність потенційних студентів і співробітників цих установ скорочувалася в силу природного збитку населення, переїзду в інші країни й все більшого залучення молодого покоління емігрантів у систему утворення західних країн. Чеський уряд і закордонні благодійні організації все з меншим полюванням вкладали кошти в розвиток цих установ, у підтримку студентів і викладачів, оскільки більшість випускників у пошуках кращої частки залишало Чехословаччину. Самий нищівний удар по Російської акції був нанесений тоді, коли й чехи, і самі росіяни усвідомили, що шанси емігрантів коли-або повернутися в Росію стрімко падають. Таким чином, ставилися під сумнів самі основи Російської акції, що поставило в порядок денний питання про доцільність її подальшого проведення. Нарешті, у середині 30-х рр. Чехословаччина вселила в смугу гострої кризи. Національних меншостей усе більш відкрито виражали своє невдоволення, економічна криза, що особливо гостро позначилася в промислових центрах Судетской області, підлив масла я вогонь, сприяючи роздуванню націоналістичної пропаганди, підтримуваної з гітлерівської Німеччини. Створилася погроза подальшому існуванню самої Чехословацької республіки. Природно, тому, що чеські влади були в першу чергу стурбовані аж ніяк не положенням росіян у Празі. Мюнхенські угоди 1938 р. поклали кінець існуванню ліберальної, демократичної Чехословаччини. Багато росіян покинули країну за власною ініціативою, що залишилися установи були закриті рік по тому послу падіння республіки. Слід зазначити, що чехословацько-радянські угоди 1935 р., підписані після визнання Чехословаччиною СРСР в 1934 р., не відбилися ні на положенні російських емігрантів, ні на створені ними установах. Правда, у відомій мері вони сприяли вкоріненню скептичного погляду навіть ключових фігур чеського громадського життя на доцільність продовження діяльності цих установ» Положення російської еміграції в Королівстві СХС протягом усього періоду істотно не мінялося. Уряд ставився до росіянином дружелюбно, а відмова короля визнати СРСР аж до кінця 30-х рр., тобто майже до самої війни, запобігав спроби робити на них який-небудь тиск. Випробовувана країною потреба у фахівцях для армії, адміністративних органів і державних установ дала многим росіянином можливість знайти постійну роботу. Правда, протягом деякого часу росіяни піддавалися дискримінації, не одержуючи статусу постійного співробітника, а працюючи на підставі тимчасових і набагато гірше оплачуваних трудових угод. Поступово росіяни усе більше інтегрувалися в югославські державні структури, хоча в більшості випадків вони займали менш оплачувані посади в порівнянні із громадянами Югославії або зазнавали труднощів із просуванням нагору по службовим сходам. З Іншого боку, їм не лагодили перешкод в організації асоціацій і в суспільній діяльності. Природний збиток, а також зрослі темпи натуралізації й асиміляції привели до скорочення чисельності росіян, зайнятих на державній службі. В іншому ж ситуація залишалася стабільної, так що під час другої світової війни в складі антикомуністичних сил генерала Михайловича боролися загони, що складалися з російських емігрантів. Коли Радянська Армія й маршал Тито встановили контроль над країною, більшості росіян Довелося в другий раз стати біженцями
Первісна гостинність Болгарії після встановлення Дипломатичних відносин з Радянським Союзом змінилося настороженим відношенням до емігрантів. Умови праці й життя, особливо в більших містах, різко погіршилися через депресію, що охопила Мир. Тому що нові емігранти не прибували, навпаки, багато хто їхали з Болгарії в пошуках кращого життя, чисельність російської громади тут постійно скорочувалася й напередодні війни становила менш 15 000 чоловік. Наскільки мені відомо, болгари продовжували надавати підтримку емігрантам і в період німецької окупації й наприкінці війни
Балтійські держави, що спочатку прийняли емігрантів гостинно, потім, особливо після приходу до влади авторитарних украй націоналістичних режимів К. Ульманиса в Латвії й А. Сметони в Литві, почали лагодити їм перешкоди, головним чином у тім, що стосувалося працевлаштування. Дискримінація національних меншостей і емігрантів особливо проявлялася при прийманні на державну службу й відносно осіб вільних професій. Ця тенденція негативно позначилася на матеріальному становищі й навіть на самому існуванні навчальних закладів, заснованих емігрантами й представниками національних меншостей. У той же час потреба у висококваліфікованих кадрах учених змушувала Литву звертатися по допомогу до представників російської еміграції. Каунаський університет надав И. И. Лаппо, А. С. Ященко й Л. П. Карсавину кафедри для постійної роботи. Щоб бути цілком відвертим, я повинен відзначити, що ситуація в Балтійських державах завжди ускладнювалася присутністю численних російських етнічних меншостей, головним чином селянства, що проживало в прикордонні зі СРСР районах. Політика стосовно емігрантів тому тісно перепліталася з політичною лінією відносно національних меншостей, так що ріст шовіністичних настроїв в 30-е рр. мав прямі наслідки й для еміграції. Не можна, щоправда, забувати й про те, що незважаючи на спільність мови, етнічного походження й релігії, емігранти були відділені від цих національних меншостей прірвою — нітрохи не менше тієї, що розділяла утворені класи й селянство в Російській імперії. Тому поширення на емігрантів законодавства, касавшегося національних меншостей, навряд чи сильно обурювало росіян, що постійно проживають у цих країнах
Політика відносно національних меншостей, найчастіше суперечним міжнародним договорам, сильно впливала й на положення емігрантів у Румунії й Польщі. Не вдаючись у подробиці, відзначимо, що росіяни, що проживали в Румунії, не стали повноцінною частиною Російського Зарубіжжя. емігранти, Що Перебували там, в основному колишні землевласники з Бесарабии, були нечисленні й не мали велику культуру. Тверде дискримінаційне законодавство, спрямоване проти російських національних меншостей у Бесарабии, зіграло негативну роль і в розвитку культурного життя більшості емігрантів. У Польщі урядовою підтримкою користувалися лише деякі політичні плини й видання, які влади розраховували використовувати у своїй антирадянській політиці. У кожному разі, однак, поляки в цілому аж ніяк не симпатизували російським емігрантам, хоча власникам, втім, були повернуті маєтки, розташовані в східній Польщі. Культурне життя варшавської еміграції відрізнялося набагато меншим динамізмом, чим того дозволяли очікувати чисельність і характер російського емігрантського населення. Ті росіяни вчені й фахівці, кому вдавалося знайти роботу, змушені були інтегруватися в польське суспільство. Втім, що видавалися в інших країнах емігрантські видання користувалися попитом у тутешньої читаючої публіки, а приїжджі лектори були частими й бажаними гістьми
Як було показано вище, економічне становище переважної більшості мешканців Росії за рубежем було далеко не блискучим. Більша частина емігрантів абияк зводила кінці з кінцями, займаючись тим, до чого вони не були підготовлені своїм колишнім життям. Набагато страшнее бідності було почуття беззахисності, чужинця, що залежить від чиєїсь милості. Погроза безробіття нависала над ними, подібно дамоклову мічу. Дружини емігрантів часто заробляли на життя, працюючи швачками або прислугою, влаштовуючись на поденну роботу або займаючись рукоділлям будинку. Дві сестри в романі Джозефа Кесселя заробляли на життя, становлячи композиції із квітів; сім’я моїх знайомих майже повністю залежала від грошей, одержуваних від продажу вошедших у моду в 30-е рр. мереживних комірців для дамських блузок, які плели літня мати і її замужня дочка; активна учасниця Політичного Червоного Хреста (він надавав допомогу політв’язнем у СРСР) займалася виготовленням дамських сумочок. Зрозуміло, емігранти ставали об’єктом безсовісної експлуатації з боку роботодавців, як співвітчизників, так і місцевих. Правда, у країнах з розробленим соціальним законодавством росіяни могли одержувати деякі посібники, хоча й не завжди в тім же обсязі, що й корінні жителі даної Країни. Часом життя росіян ускладнювалася обставинами політичного характеру. Так, на великих підприємствах, де робітники симпатизували революції й радянської влади, емігранти часто ставали ізгоями. Робітники-Емігранти мали можливість захищати свої права через профспілки, але багато хто відмовлялися від вступу в профспілку або обурювалися із приводу обов’язкового членства в них. Це небажання було обумовлено і їхніми політичними поглядами, і всім досвідом колишнього життя в Росії, що ставив їх в опозицію до будь-якої форми профспілкового руху. Більше того, оскільки первинні профспілкові організації часто займали відверто прокоммунистические позиції або виступали за проведення соціалістичних перетворень у суспільстві, вони не занадто охоче заступалися за людей, raison d’кtre яких складався в запереченні цих перетворень
Як би те не було, основна погроза безпеки емігрантів таїлася не стільки в нестабільності економічної ситуації їхніх країн, що прийняли, що на початку 30-х рр. неухильно погіршувалася, скільки в правових обмеженнях, з якими російські вигнанці (як, втім, і інші біженці) зіштовхувалися в чужій країні. Ці обмеження усе більше посилювалися в міру погіршення соціальної й економічної обстановки й нагнітання націоналістичних настроїв і ксенофобії. Важко сказати, чи була ксенофобія наслідком економічного спаду або ж сам цей спад з’явився плодом недальновидної націоналістичної політики. У кожному разі, подолання адміністративних бар’єрів давалося російським емігрантам дорогою ціною, як у психологічному, так і в матеріальному змісті
Натуралізація рідко сприймалася як гідний вихід з положення, що створилося. По-перше, у жодній із країн Старого Світла урядова політика й традиції не припускали автоматичної натуралізації, характерної для США й деяких латиноамериканських держав. По-друге, самі росіяни вважали, що натуралізація є зрадництвом стосовно їхніх російських корінь і покладеної на них місії виявляти собою альтернативу Радянському Союзу. Вони не вживали серйозних спроб одержати нове громадянство, принаймні доти, поки в них жила надія на повернення додому. Коли ж натуралізація ставала можливою або навіть необхідної, вони вставали перед дилемою морального характеру: деякі схильні були сприймати її як чисту формальність, що не відбивалася на їхній вірності Росії й на їхній російській самосвідомості. Таке відношення, однак, не влаштовувало влади, що давали згоду на натуралізацію. Як ми вже відзначали вище, raison d’кtre еміграції складався чекаючи повернення на батьківщину, а страх «денаціоналізації» , як вони називали асиміляцію, був характерною рисою Російського Зарубіжжя. Суб’єктивно ідея одержання нового громадянства створювала нові складності на додаток до тих об’єктивним перешкодам, які принявшие еміграцію країни лагодили на шляху натуралізації
У цьому зв’язку немає нічого дивного в тім, що для рішення проблем матеріального й правового порядку російські вигнанці, як було показано вище, поєднувалися в асоціації й громади, які у свою чергу ставали осередками Росії за рубежем. В основі всіх зусиль, прикладених емігрантами для збереження своєї єдності, лежало почуття спільності походження, неприйняття радянської системи й ностальгічна мрія про повернення в Росію. В остаточному підсумку це було відчуття єдиної долі, що звела їх разом всупереч всім суспільним, економічним і професійним розходженням у минулому житті. Як і у всякій діаспорі, самим міцним зв’язком було небажання відмовлятися від своєї самосвідомості й надія на повернення до минулого. Ця «туга за будинком» стояла за всіма спробами налагодити взаємодопомога як серед членів якої-небудь вузької групи, поєднуваної до професійній, релігійній або політичній ознаці, так і в цілому в масштабах усього Російського Зарубіжжя. Саме завдяки цим зусиллям емігрантам удалося створити й зберегти в людей, що розселилися по всьому світлу, почуття єдності
Групи ветеранів відзначали річниці окремих подій, збираючи разом своїх розкиданих по світлу однополчан, щоб зміцнити в них відданість загальному минулому й надію на краще майбутнє, що призначено їхній батьківщині. В основних центрах Російського Зарубіжжя на регулярні недільні й святкові служби в храмах ветерани приходили в парадній формі зі своїми бойовими прапорами. Школи, літні табори й загони скаутів, створювані Для дітей емігрантів, не тільки вносили свій внесок в інтелектуальний і фізичний розвиток підростаючого покоління, але й зміцнювали солідарність батьків. Як буде показано в наступній главі, організація й проведення святкувань пам’ятних дат поєднували вигнанців з несхожим минулим, що дотримувалися різних переконань. Історико-культурна єдність зміцнювала й церквою, особливо завдяки її прихильності загальному для всіх емігрантів мові й традиційним ритуалам. Спільні молитви були не тільки актом віри, але й підтвердженням відданості єдиної національної й культурної традиції, що відокремлювала товаришів на нещастя від суспільства країни, що прийняла їх,
Як завжди буває з людьми, оказавшимися в далекому оточенні, особисті контакти й індивідуальні зв’язки відігравали значну роль як для збереження самосвідомості емігрантів, так і просто для їхнього виживання. У тих країнах, де росіяни не осіли згуртованими тією чи іншою мірою громадами й вели більше відособлене життя, наприклад у більших містах, особисті контакти допомагали знайти роботу, продати виготовлені товари, улаштуватися в навчальні й медичні заклади, улагодити проблеми, що виникали з місцевою владою. Випадково, що зав’язалися знайомства, між емігрантами могли зненацька допомогти в мінуту розпачу або сприяти возз’єднанню сімей. У щоденних і щотижневих газетах еміграції, що мали широке ходіння, публікувалися стовпчики оголошень про пошук загублених родичів або про бажання встановити контакти іншого роду. Особисте знайомство під час евакуації або в першому місці проживання часто привело до наступної дружби й постійного спілкування. Подібні Контакти лежали в основі спільної господарської діяльності, нехай не завжди цілком успішної, — оренді ферм, підставі невеликих торговельних, ремісничих, швейних підприємств і т.п. Клієнтами цих підприємств, як правило, ставали інші біженці, що знов-таки ілюструє важливість особистих контактів і почуття єдності. Подібне поводження, типове для емігрантів, найчастіше підсилює їхню ізоляцію, аж ніяк не сприяючи інтеграції в нове суспільство
Корінь почуття ізольованості від навколишнього середовища в росіян, на відміну від інших емігрантів, ховалися в стійкій вірі в повернення, поновлення життя на батьківщині, звільненої від радянського режиму. Самі європейські країни не полегшували або навіть противилися повної асиміляції емігрантів. Це тільки підсилювало страх останніх перед денаціоналізацією. Навіть діти емігрантів стикалися із труднощами при спробах інтегруватися в суспільство, що надало притулок їхнім батькам. Незважаючи на вільне володіння мовою й навчання в місцевих школах, вони залишалися чужинцями. Подібна ситуація була особливо характерна для Франції, Німеччині й Маньчжурії, у меншому ступені, імовірно, для Югославії, Чехословаччини й прикордонних держав. Друга світова війна внесла радикальні корективи в це положення, особливо у Франції
Спогаду про те, що їм довелося пережити на батьківщині й на шляху у вигнання, підсилювало почуття ізольованості в жителів Російського Зарубіжжя. Навіть якщо вони добре говорили місцевою мовою, були знайомі з історією й культурою тої країни, де вони жили, вони як і раніше залишалися чужинцями: недавно придбані знання й навички не стали ще частиною їх самих. Цю сторону ізоляції важко простежити, однак вона створює невидимий, іноді навіть відчува_ не, але проте постійний і непереборний емоційний бар’єр, що перешкоджає вступу в тісний і приносить щире задоволення контакт із чужим суспільством. Звичайно, економічна ситуація й правовий статус надавали цілком відчутні обриси тим розходженням, які відокремлювали вигнанців від всіх інших. Із часом ці зовнішні умови не зникали, як це траплялося в країнах, що приймали масові потоки іммігрантів, — у США, Австралії або Канаді. Ті емігранти, яким пощастило обзавестися власними сім’ями або які були членами російських громад, не прагнули до подолання ізоляції, оскільки у своєму замкнутому мирке вони знаходили емоційну рівновагу й матеріальну підтримку
Ізоляція Російського Зарубіжжя заглиблювалася в силу ще одного фактора. Багато емігрантів, як згадувалося вище, втратили свої сім’ї або в Росії, або на шляху у вигнання. Ці люди як і раніше зберігали вірність своїм рідним і друзям. Вони важко заводили нові зв’язки, особливо тому, що продовжували сподіватися на швидке повернення додому. Та обставина, що лише деякі чоловіки мали шанс знайти супутниць життя й створити сім’ї, підсилювало їхню самітність. Ця відособленість була особливо сильної серед чоловіків, які працювали в провінції, жили в бараках і гуртожитках, підривали свої сили незвичною фізичною працею й не мали більших можливостей для встановлення контактів, не говорячи вже про більше тісні зв’язки, з місцевим населенням. Вони прагнули підтримувати в собі почуття спільності, засноване на єдності минулого й долі, що саме по собі виключало серйозні спроби кинтеграции.
Почуття солідарності й спільності не виключало, однак, великого розкиду думок між окремими особистостями й групами. Самий помітний і драматично, що сприймалося джерело, напруженості й конфліктів полягав у політичних розбіжностях. Політичний спектр еміграції повторював ситуацію дореволюційної Росії, якщо, зрозуміло, не вважати відсутності більшовиків. Тут були присутні плину від украй лівих — анархо-синдикалістів, лівих і правих меншовиків, лівих і правих лееров і лібералів різної користі — до вкрай правих, ультрареакційних монархістів, а з 30-х рр. і профашистських угруповань. Це політичний розподіл, природно, впливало на діяльність багатьох інститутів. Ми вже відзначали конфлікт між представниками генерала Врангеля й Конференцією послів. Подібні конфлікти не вичерпувалися протиріччями в адміністративній верхівці. Предметом споровши було майбутнє Росії: прихильники Врангеля були переконаними монархістами, коли як співробітники органів по справах біженців при посольствах більшості не підтримували ідею реставрації монархії й симпатизували помірковано ліберальним поглядам. Те ж саме протиріччя розділяло асоціації студентів і викладачів. Ілюстрацією негативного впливу політичних розбіжностей на діяльність суспільних інститутів може служити протидія представника Врангеля, Палеолога, діяльності Земгора в Югославії. Політичні протиріччя могли існувати — у рамках однієї організації, навіть такий, котра, на перший погляд, повинна була б триматися вдалечині від політики. Так, на — приклад, Всеросійський сполучник ветеранів ледве було не розпався через суперечку про те, чи належні його члени привселюдно відректися від усяких політичних пристрастей, крім загальної підтримки монархії. Результатом подібних конфліктів з’явилося створення двох студентських асоціацій, двох сполучників водіїв таксі в Парижу й т.д. Інший привід для розбіжностей, що мав політичне фарбування, виник внаслідок розколу, що відбувся за кордоном у Російській Православній Церкві. В основі його лежало питання, кому належить духовна влада над церковними громадами діаспори — патриаpxy Московському або Синоду єпископів у Сремски Карловицах Сербія) . Це протиріччя породило численні конфлікти серед віруючих, які створювали перешкоди й обмеження для діяльності багатьох організацій, так чи інакше пов’язаних із церквою. Це проявлялося, наприклад, при організації літніх таборів, шкіл і об’єднань молоді й навіть при проведенні спеціальних торжеств. У виправдання еміграції, однак, слід зазначити, що політичні розбіжності не привели до взаємних обвинувачень, образ і невартих особистих зіткнень у церковних справах, як це мало місце в інших областях. Парадоксальним образом це протистояння було зм’якшено вимогою радянської влади, щоб митрополит Евлогий і інші владики в Західній Європі принесли публічну клятву в тім, що церква за рубежем не буде приймати участі в який би те не було антирадянської діяльності й дозволяти собі антирадянські висловлення. Митрополит Евлогий відповів відмовою, тому що саме по собі прийняття церквою подібних зобов’язань означало б заняття якоїсь політичної позиції, що суперечило й традиції православ’я, і його інтересам. Наслідком цієї відмови з’явилося фактичне взаємне визнання або принаймні терпимість у взаєминах між Синодом єпископів у Сремски Карловицах і митрополитом Західної Європи. Конфлікт, однак, спалахнув з новою силою при інших політичних умовах уже після другої світової війни
Часто серед емігрантів виникали складності через питання про підданство. У ряді випадків виходом могло стати прийняття «подвійного громадянства» або подвійного підданства. В інших випадках подібну подвійність могли порахувати несумісної із приналежністю до Російського Зарубіжжя. Так, я вже згадувала про те, що багато вигнанців відмовлялися проходити натуралізацію й приймати нове громадянство, оскільки це представлялося їм зрадництвом стосовно Росії і їх «руськості» . Інші, керуючись чисто практичними спонуканнями, погоджувалися на натуралізацію у формі подвійного підданства: вони ставали громадянами іншої країни, але залишалися росіянами по культурі, глибоко переживаючи за долю Росії. Погоджуючись на подібний компроміс, вони, однак, украй рідко ставали членами політичних партій у новій країні, але не відмовлялися від служби в армії. Деякі навіть уважали, що, служачи в армії, вони вносять вклад у звільнення Росії. Як ми вже відзначали, виникали сумніву й щодо вступу в профспілки тих країн, де проживали емігранти, незважаючи на те, що в багатьох випадках подібний крок міг істотно полегшити матеріальне становище. Нарешті, з остраху денаціоналізації емігранти побоювалися приєднуватися до православних церков закордонних країн
З огляду на всілякі труднощі, достаток організацій, які були найчастіше джерелом споровши й протиріч, ми не можемо не дивуватися тому, що Російське Зарубіжжя зуміло не тільки зберегти, але й значно примножити досягнення росіянці культури
Список літератури
Роман Ґуль «Я — відніс Росію. Апологія еміграції» , New York 1981
С. Пушкарев «Росіяни за рубежем» , -«Новий журнал» 1982
Марко Раїв «Росія за рубежем» М.: Прогрес-Академія, 1994