Природа й батьківщина у творчості С. А. Єсеніна
Поезія Єсеніна… Чудесний, прекрасний, неповторний мир! Мир, що близький і зрозумілий усім, Єсенін — щирий поет Росії; поет, що до вершин своєї майстерності піднявся із глибин народного життя. Його батьківщина — Рязанська земля — вигодувала й випоїла його, навчила любити й розуміти те, що оточує всіх нас. Тут, на рязанській землі, уперше побачив Сергій Єсенін всю красу російської природи, що він оспівував у своїх віршах. Поета з перших днів життя оточував мир народних пісень і сказань:
Народився я з піснями в трав’яній ковдрі
Зорі мене весняні у веселку здіймали
У духовному виді в поезії Єсеніна яскраво виявилися риси народу — його «неспокійна, зухвала сила», розмах, сердечність, щиросердечна незаспокоєність, глибока людяність. Все життя Єсеніна тісно пов’язана з народом. Може бути, тому головними героями всіх його віршів є прості люди, у кожному рядку відчувається тісна, що не слабшає з роками зв’язок поета й людини — Єсеніна з росіянами селянами
Сергій Єсенін народився в селянській сім’ї. «У дитинстві я ріс, дихаючи атмосферою народного життя», — згадував поет. Уже сучасниками Єсенін сприймався як поет «великої пісенної сили». Його вірші схожі на плавні, спокійні народні пісні. І плескіт хвилі, і сріблистий місяць, і шелест очерету, і неосяжна небесна синь, і блакитна гладь озер — вся краса рідного краю втілився з роками у вірші, повні любові до російської землі і її народу:
Об Русь — малинове поле
И синь, що впала в ріку, —
Люблю на радість і болю
Твою озерну тугу…
«Моя лірика живаючи однією великою любов’ю, — говорив Єсенін, — любов’ю до Батьківщини. Почуття батьківщини — основне в моїй творчості». У віршах Єсеніна не тільки «світить Русь», не тільки звучить тихе визнання поета в любові до неї, але й виражається віра в людину, у його більші справи, у велике майбутнє рідного народу. Поет кожний рядок вірша зігріває почуттям безмежної любові до Батьківщини:
Байдужий я став до халуп,
И очажний вогонь мені не милий,
Навіть яблунь весняну хуртовину
Я за бідність полів розлюбив
Мені тепер по душі інше…
И в сухотному світлі місяця
Через кам’яне й сталеве
Бачу міць я рідної сторони
З разючою майстерністю розкриває перед нами Єсенін картини рідної природи. Яка багата палітра фарб, які точні, часом несподівані порівняння, що почуття єдності поета й природи! У його поезії, за словами А. Толстого, чується «співучий дарунок слов’янської душі, мрійливими, безтурботними, таємничо-схвильованими голосами природи». Усе в Єсеніна багатобарвне й багатобарвно. Поет жадібно вдивляється в картини що обновляється навесні миру й відчуває себе його часткою, із трепетом очікує сходу сонця й довго заглядається на блискучі фарби ранкової й вечірньої заграви, на небо, покрите грозовими хмарами, на старі ліси, на поля, які красуються квітами й зеленню. Із глибоким співчуттям Єсенін пише про тварин — «братах наших менших». У спогадах Г. Горького про одній із зустрічей з Єсеніним і його віршем «Пісня про собаку» пролунали такі слова: . «…і, коли виговорив останні рядки:
Покотили ока собачі
Золотими зірками в сніг —
На його очах теж блиснули сльози».
Після цих віршів мимоволі подумалося, що С. Єсенін не стільки людин, скільки орган, створений природою винятково для поезії, для вираження невичерпної «суму полів, любові до всьому живого у світі й милосердя, що — найбільше іншого — заслужено людиною».
Природа в Єсеніна — не застигле пейзажне тло: вона живе, діє, гаряче реагує на долі людей і події історії. Вона — улюблений герой поета. Вона увесь час тягне Єсеніна до себе. Не зачаровують поета краса східної природи, ласкавий вітер; і на Кавказі не залишають думи про батьківщину:
Як би не був гарний Шираз,
Він не краще рязанських роздоль
Єсенін, не обертаючи, іде однією дорогою разом зі своєю Батьківщиною, зі своїм народом. Поет передчуває більші зміни в житті Росії:
Зійди, з’явися нам, червоний кінь!
Впряжся в землі голоблі…
Ми веселку тобі — дугою,
Полярне коло — на збрую
ПРО, вивези нашу кулю земний
На колію іншу
В автобіографії Єсенін пише: «У роки революції був цілком на стороні жовтня, але приймав всі по-своєму, із селянським ухилом». Він прийняв революцію з невимовним захопленням:
Так здраствує революція
На землі й на піднебіннях!
У поезії Єсеніна з’являються нові риси, породжені революційною дійсністю. Вірші Єсеніна відбивають всі протиріччя раннього періоду становлення рад у країні. Буйний революційний пафос на початку 20-х років, коли в життя проводилося нова економічна політика, змінився песимістичними настроями, які відбилися в циклі «Москва шинкарська». Поет не може визначити свого місця в житті, почуває розгубленість і подиву, страждає від свідомості щиросердечної роздвоєності:
Росія! Серцю милий край!
Душу стискується від болю
Уж скільки років не чує поле
Петушьи пенья, песий гавкіт
Уж скільки років наш тихий побут
Втратив мирні дієслова
Як віспою, ямами копит
Пориті пасовища й доли
Який біль відчувається в трагедійній пісні поета про міжусобний розбрат, що рве «країну рідну в край із краю», тривога за майбутнє Росії. Болісно встає перед ним питання: «Куди несе нас доля подій?» Відповісти на це питання було нелегко, саме тоді й відбувається ламання в духовному сприйнятті поетом революції, звалилися його утопічні плани. Єсенін думає й страждає про приречений сель:
Тільки мені, як псаломщикові, співати
Над рідною країною аллилуйя.
Хід часу невтомний, і Єсенін це почуває, всі частіше з’являються рядки, повні щиросердечного сум’яття й тривоги:
Я останній поет села,
Скромний у піснях дощатий міст
За прощальною коштую обіднею
беріз, Щокадять листям
Суперечливість Єсеніна найбільше драматично позначається в його роздумах про майбутнє села. Усе яскравіше проявляється прихильність поета до селянства. У віршах Єсеніна чується туга за природою, що втратить цивілізація
Незабутній есенинский «красногривий лоша»:
Милий, милий, смішний обманювало,
Ну куди він, куди він женеться?
Неужель він не знає, що живих коней
Перемогла сталеві кінноти?
У Єсеніна протиставлення міста й села здобуває особливо загострений характер. Після закордонної поїздки Єсенін виступає як критик буржуазної дійсності. Поет бачить пагубний вплив капіталістичного укладу на душі й серця людей, гостро почуває духовну злиденність буржуазної цивілізації. Але закордонна поїздка зробила свій вплив на творчість Єсеніна. Він знову згадує знакомую йому з юності «тугу нескінченних рівнин», але тепер, однак, його вже не радує «тележная пісня коліс»:
Байдужий я став до халуп,
И очажний вогонь мені не милий,
Навіть яблунь весняну хуртовину
Я за бідність полів розлюбив
Картини минулого викликають жагучу спрагу відновлення рідного села:
Польова Росія! Досить
Волочитися сохою по полях!
Убогість твою бачити боляче
И березам і тополям
Я не знаю, що буде із мною…
Може, у нове життя не годжуся,
Але й все-таки хочу я сталевий
Бачити бідну, жебрака Русь
чин ця палюче серце й душу правда почуттів особливо дорога нам у віршах Єсеніна, не в або цьому теперішня велич поета?
С. Єсенін глибоко знав селянське життя Росії, і це сприяло тому, що він зміг стати істинно народним поетом
Про що б не писав Єсенін: про революцію, про селянський уклад життя — він однаково вертається до теми батьківщини. Батьківщина для нього є чимсь світлим і писати про неї — зміст усього його життя:
Я люблю батьківщину,
Я дуже люблю батьківщину!..
Батьківщина й турбує, і заспокоює поета. У його ліричних добутках звучить безмежна відданість Батьківщині, преклоніння перед нею:
Але й тоді,
Коли у всій планеті
Пройде ворожнеча племен,
Зникне неправда й смуток, —
Я буду оспівувати
Всією істотою в поеті
Шосту частину землі
З назвою коротким «Русь».
З есенинских віршів встає образ поета-мислителя, кровно зв’язаного зі своєю країною. Він був гідним співаком і громадянином своєї Батьківщини. По^-гарному він заздрив тим, «хто життя провело в бої, хто захищав більшу ідею», і із щирим болем писав «про дні, розтрачених хоча»:
Адже я міг дати
Не те, що дав,
Що мені давалося жартома
Єсенін був яскравою індивідуальною особистістю. За словами Р. Рождественського, він володів «тим рідкою людською властивістю, які називають звичайно неясним і невизначеним словом «чарівність»… Будь-який співрозмовник знаходив в Есенинечто-Тих своїх, звичайних і улюблене, — верб цьому таємниця такого могутнього впливу його віршів».
Скільки людей зігрівали свої душі в чудодійного багаття поезії Єсеніна, скільки насолоджувалися звуками його ліри. І як часто вони були неуважні до Єсеніна-Людині. Може бути, це й погубило його. «Ми втратили великого російського поета…» — писав Г. Горького, уражений трагічною звісткою