Природа в прозі xix сторіччя

Природа в прозі xix сторіччя
Федір Михайлович Достоєвський - письменник міської стихії, Петербурга, тому в його творчості повинне було розгорнути картин природи, а де все-таки автор звертається до її опису це завжди ключ до майбутніх подій. Федір Михайлович надає великого значення ззовні предметному оточенню героїв своїх добутків, картинам природи Пейзаж у Достоєвського грає завжди важливу психологічну роль. Роман «Принижений і ображені» починається символічної картини вечірнього Петербурга: «До вечора, персамими сутінками, проходив я по Вознесенськові проспекту. Я люблю березневе сонце в Петербурзі, особливе захід, зрозуміло, у ясний, морозний вечір. Вся вулиця раптом блисне, облита яскравим світлом. Всі вдома нібито раптом заблискають. Сірі, жовті й грязно-зелені кольору їх втратять на мить всю свою хмарність; нібито на душі прояснеет, нібито здригнешся або хтось підштовхне тебе ліктем. Новий погляд, нові думки... Дивно, що може зробити один промінь сонця з душею людини!» Неважко помітити, що автор співвідносить картину природи зі своїм настроєм («нібито на душі прояснеет»). Перед тим як перейти до викладу подій, знову дається опис природи. «Але сонячний промінь потух; мороз крепчал і починав пощипувати за ніс; сутінки густіли; газ блиснув з магазинів і магазинів». Однак тут погаслий промінь - це вже не просто деталь пейзажу, але й провісник якогось нещастя, якого сумної події. І далі ми довідаємося про смерть самотнього старого Смита і його дивного собаки. Після цього Іван Петрович переїжджає на їхню квартиру, він постійно говорить про свій смуток, зосереджуючи нашу увагу на тім, що «погода була непогожа й холодна», «ішов мокрий сніг», але до вечора «переглянуло сонце і який-небудь заблудший промінь, вірно із цікавості, заглянув у мою кімнату». «Заблудший промінь» випереджає появу Неллі - внучки Смита. У четвертій частині роману примиренню Миколи Сергійовича Ихменева з дочкою передме чудове явище: звучить «досить сильний удар грому». Глава є на результаті тим, що Ихменев прощає Наташу, про неї автор пише: «Хусточку, якою вона накрили главу, збився в ній на потилицю, і на густих пасмах, які розбилися, її волось блискали більші краплі дощу». Природа тут свідчить про очищення, відродження людської душі. У своїй сповіді Ихменев роз'ясняє теперішній зміст символу. «Вона тут, знову, у мого серця! - закричав він,- про, дякую тобі, Бог, за всі, за всі й за гнів твій і милість твою!.. І за сонце твоє, котре просяяло тепер, після грози, на нас!» Таким чином, Достоєвський не тільки персоніфікує природу, але й досить мистецьки зливає пейзаж з дією, з портретом і характером героя. Ця художня манера Федора Михайловича розкриває його оригінальний талант і високу майстерність письменника


Загрузка...