Усякий аматор російської поезії, що, потрібно зізнатися, не досить багата добутками витонченими, прочитавши із задоволенням ці Байки, звичайно, скаже: для чого їх так мало? Справді, це, може бути, єдиний або головний недолік Байок м. Крилова — їх не більше XXIII. Усе взагалі написано легким, простим, привабливим складом. Деякі прекрасні. Поставляємо обязанностию зайняти ними увага читачів — тим більше, що в нашій словесності подібні явища дуже рідкі; але, щоб дати ясніше відчути щире достоїнство їх, почитаємо необхідним увійти в деяке міркування про сем роді поезії взагалі: така матерія не може бути неприятною для тих наших читачів, які, люблячи словесність, бажають мати основательнейшее поняття про те, що имнравится.
Що в наш час називається баснею? Віршоване оповідання події, у якому діючими особами звичайно бувають або тварини, або тварини неживі. Ціль цього оповідання — враження в розумі якої-небудь моральної істини, що запозичиться з гуртожитку й, отже, більш-менш корисної
Відвернена істина, пропонована простим і взагалі для рідких приємною мовою філософа-мораліста, діючи на одні здатностей розумові, залишає в душі людської один тільки легкий і занадто незабаром зникаючий слід. Та ж сама істина, представлена в дії й, отже, про-буждающая в нас і почуття й уява, приймає в очах наших образ речовинний, впечатлевается в розумі сильніше й повинна зберегтися в ньому до-леї. Яке порівняння між сухим поняттям, убраним у простий одяг слів, і тим самим поняттям, одушевленим, прикрашеним приятностию вимислу, що має відмітну, помітну для уяви нашого форму? — Такий головний предмет байкаря
Діючими особами в байці бувають звичайно або тварини, позбавлені розуму, або утвору неживі. Думаю, тому чотири головні причини. Перша: особливість характеру, которою кожна тварина розпізнана одне від іншого. Байка є мораль у дії; у ній загальні поняття моральності, що витягаються з гуртожитку, застосовуються, як сказано вище, до випадку частці й за допомогою цього застосування робляться ощутительнее. Той мир, що знаходимо в байці, є деяким чином чисте дзеркало, у якому відбивається мир людський. Тварини представляють у ній людини, але людини в деяких тільки відносинах з деякими властивостями, і кожна тварина, маючи при собі свій невід’ємний постійний характер, є, так сказати, готове й для кожного ясне зображення як людини, так і характеру, йому приналежного. Ви змушуєте діяти вовка — я бачу кровожерливого хижака; виводите на сцену лисицю — я бачу підлесника або ошуканця — і ви врятовані від праці прибігати до зайвого пояснення. Друге: переносячи уяву читача в новий мрійливий мир, ви робите йому приємність порівнювати вигадане з існуючої {якому перше служить подобою), а задоволення порівняння робить і саму мораль привлекательною. Третє: байка є моральний урок, що, за допомогою скотов і речей не-одушевлених, даєте ви людині; представляючи йому в приклад істоти, відмінні від нього натурою й зовсім для нього далекі, ви щадите його самолюбство, ви змушуєте судити неупереджено, і він невідчутно вимовляє строгий вирок над самим собою. Четверте: принадність чудесного. На ту сцену, на кото-рій звикли ми бачити діючої людини, виводите ви могутністю поезії такі утвори, які в істотності вилучені від її природою,- чудесность, настільки ж для нас приємна, як і в епічній поемі дія надприродних сил, парфумів, сильфів, гномів і имподобних.
Разючість чудесного повідомляється деяким чином і тої моралі, що схована під ним віршотворцем; читач, щоб досягти до цієї моралі, згодний і саму чу-десность приймати за природне
Дарма приписують винахід байки рабству, а честь цього винаходу віддають особливо якомусь азіатському народу. Не знаю, чому рабам пристойніше вживати іносказання, ніж вільним. Якщо невільник, побоюючись роздратувати тирана, примушений приховувати істину під маскою вимислу, то людина вільний, у догоду самолюбству — іншого роду тиранові й, може бути, ще більш вимогливому — не менш зобов’язаний прикрашати пропоноване їм наставляння формою приятною. В обох випадках положення мораліста однаково. Що ж стосується до винаходу, то байка, здається нам, належить не одному народу особливо, а всім взагалі, так само як і всі інші роду поезії. Імовірно, що колись вона була собственностию не віршотворця, а оратора й філософа. І оратор, і філософ, міркуючи про предмети політики й моральності, уживали, для більшої ясності, порівняння й приклади, запозичені з гуртожитку або природи. Від простого приклада, у якому представляемо була одна тільки подібність ідеї пропонованої із предметом запозиченим, легко могли перейти до байки, у якій пропонована істина, виведена з дії вигаданого, але имеющего відношення до дії сьогоденню й, так сказати, що заступає його місце (тому що, для добутку найсильнішого враження, дія вигадане повинне бути прийняте в байці (умовно) за сбиточное, можливе й начебто справді случившееся). Приклад пояснює думка, але він зливається з її реченням і, так сказати, у ньому зникає. Байка є щось окреме й ціле, вона містить у собі дія для нас привабливе — від цієї окремості й цілості й сама мораль одержує характер відмітний; а будучи виведена з дії привлека-тельного, сама стає для нас привлекательнее.
В історії байки можна помітити три головні епохи: перша, коли вона була не інше що, як простий риторичний спосіб, приклад, порівняння; друга, коли одержала буття окреме й зробилася одним з действительнейших способів речення моральної істини для оратора або філософа морального — такі байки, відомі під ім’ям Езопових, Федрови й у наш час Лессингови; третя, коли з області красномовства перейшла вона в область поезії, тобто одержала ту форму, який зобов’язана в наш час Лафонтену і його наслідувачам, а в стародавності Горацию.
Древні філософи (древніх байкарів слід скоріше зарахувати до простих моралістів, ніж до поетів) не складали байок; вони розповідали їх при нагоді, застосовуючи їх до обставин або до тої істини, що довести мали намір; вони хотіли не подобатися своїм оповіданням, а просто наставляти й для того, уживаючи байку як спосіб переконання, менш піклувалися про форму її, ніж про згоду свого вимислу з моральною истиною, з нього извлекаемою, або тим случаємо, запозиченим з гуртожитку, якому він служив подобою. Следственно, відмітним характером байок древніх повинна бути стислість. Мораліст, маючи в предметі запам’ятати в розумі читача або слухача відоме правило практичної моралі, повинен необхідно уникати всякої излишности в оповіданні — отже, усяка прикраса почитати излишностию. Мова його повинен бути найпростіший і короткий — отже, проза (Федр писав у віршах, але його вірші відмінні від простої прози одним тільки розміром); нарешті, змушуючи діяти скотов і тварин неживих, він повинен уживати їх як одні алегоричні зразки тих характерів, які має намір зобразити,- отже, в одному тільки відношенні до цих характерів, а не давати кожному характеру власного, йому приналежного, невідносного, що відволікло б увага від головного предмета, тобто від моралі, і звернуло б його на приналежність, тобто на ті алегоричні обличчя, які входять до складу байки. Кращим зразком таких байок можуть бути, на думку моєму, Лессингови.- Але, зробившись собственностию віршотворця, байка перемінила й форму: що колись було простою принадлежностию — я говорю про дію,- те зробилося головним і настільки ж важливим для віршотворця, як і сама мораль. Поезію називають наслідуванням природі; ціль її — подобатися уяві, образуя розум і серце,- отже, і байкар-поет необхідно повинен, наслідуючи тій природі, що бере за зразок, подобатися уяві своїм наслідуванням