Про наших далеких предків
Звідки й коли взяла свій початок Древня Русь?
На ці питання дотепер немає точних і однозначних відповідей, тому що складання етнічної карти нашої країни почалося в настільки віддалену епоху первіснообщинного ладу, коли ще не з’явилася писемність, а археологічні пам’ятники (древні предмети, спорудження, зображення, поховання й т.п.) не дають відомостей про мову — найважливішій етнічній ознаці
Нашими далекими предками були слов’яни — найбільша в Європі група народів, зв’язаних родинним походженням, спільністю території проживання й близькістю мови. У цю групу входять східні слов’яни росіяни, українці й білоруси; західні слов’яни — поляки, чехи, словаки, кашуби й лужичане; південні слов’яни — болгари, серби, хорвати, словенці, македонці, чорногорці й боснийци.
По своїй мові всі слов’яни ставляться до великої сім’ї індоєвропейських народів, що здавна населяли Європу й частину Азії (до Індії включно) . В індоєвропейську сім’ю мов входять кілька груп родинних мов: слов’янська, балтійська, германська, романська, іранська, індійська й ін. Серед індоєвропейських народів до слов’ян найбільш близькі народи балтійської групи: литовці, латиші й древні прусси.
Проблема походження й розселення слов’ян дотепер залишається дискусійної, але численні дослідження істориків, археологів, антропологів, етнографів і лінгвістів дають можливість скласти загальну картину ранньої історії слов’янських народів
Область розселення слов’янських племен була Середня й Східна Європа. Як думають радянські, польські й чехословацькі археологи, протославянскими племенами були найдавніші племена — носії археологічної культури так званої шнурової кераміки. Вони займалися землеробством і скотарством і в середині 3-2 тисячоріч до н.е. селилися на великих просторах між плином Дніпра на сході, Караатами на півдні, Одрою на заході й Балтійському морі на півночі
У другій половині 1 тисячоріччя до н.е. і в першій половині 1 тисячоріччя н.е. у лісостеповій зоні цієї території жили племена, відомі по культурі полів поховання. Вони, як правило, спалювали небіжчиків і порох ховали в землі в особливих глиняних посудинах — урнах на цвинтарях. Вони жили первіснообщинним ладом, у першій половині 1 тисячоріччя н.е. уже знали плужне землеробство й гончарне коло (черняховская культура) , що свідчить, з одного боку, про відділення, що почалося, ремесла від землеробства а з іншого боку — про початок розкладання родоплеменного будуючи. Археологи вважають їх ранніми слов’янськими племенами
У середовищі цього раннеславянского населення були відсутні міцні економічні й культурні зв’язки і йшов процес етнічної диференціації
У ході його до кінця бронзового й у період раннього залізного віку виникли своєрідні по культурі групи племен, у тому числі на сході племена наддніпрянських культур, а на заході — племена лужицької культури. Цим був покладений початок утворенню східного й західного слов’янства
Західні слов’яни, що жили в 3-2 вв. до н.е. — 4-5 вв. н.е. у басейні Вісли й Одри й у верхів’ях Дністра (на території теперішньої Польщі й сусідніх з нею областей України) , чітко представлені пшеворской культурою. Вона одержала назву по могильнику в Пшеворска й виникла на основі варіантів лужицької культури. У перші століття н.е. західнослов’янські племена, що населяли територію від північних відрогів Карпат (Венедские гори) до Балтійського моря, уперше згадують античні автори. Під ім’ям венедов вони були відомі Плинию Старшому, Тациану й Птоломею Клавдію. З 1-2 вв. до пізнього середньовіччя назва «венеди» поширювалося на значну частину західних слов’ян
У середині 1 тисячоріччя н.е. у слов’ян завершувався процес розпаду первіснообщинного ладу. Цьому сприяли широке поширення заліза, розвиток землеробства й скотарства, зародження ремесла. За даними багатьох джерел, до цього часу венеди розділилися на дві групи склавинов і антів. Районом розселення сполучника склавинов були землі на заході від Дністра, а племінного сполучника антів — Подністров’я й Середнє Подніпров’я. На рубежі 5-6 вв. анти спільно зі склавинами вступили в боротьбу з Візантійською імперією. Ця боротьба була частиною загального бою європейських племен з рабовласницькими державами Середземномор’я й Причорномор’я, що було одним з ознак кризи рабовласницького ладу. Боротьба слов’ян з Візантією тривала протягом 100 років і закінчилася тим, що на початку 7 в. слов’яни заселили поречье Дунаю й частина Балканського півострова. Цим був покладений початок третій слов’янській групі — південному слов’янству
У середині 1 тисячоріччя н.е. на великій території Східної Європи, від озера Ільмень до Причорноморських степів і від Східних Карпат до Волги, зложилися східнослов’янські племена. Історики нараховують близько 15 таких племен. Кожне плем’я являло собою сукупність пологів і займало тоді порівняно невелику відособлену область. Згідно «Повести тимчасового років», карта розселення східних слов’ян в 8-9 вв. виглядала так: словене (ильинские слов’яни) жили на берегах Ільменського озера й Волхова; кривичі з полочанами — у верхів’ях Західної Двіни, Волги й Дніпра; дреговичі — між Прип’яттю й Березиною; вятичи — на Оці й Москві-Ріці; радимичі — на Сожі й Десні; жителі півночі на Десні, Сеймі, Суле й Сіверському Дінці; древляни — на Прип’яті і в Середнє Подніпров’я; галявині — по середньому плині Дніпра; бужане, волиняне, дуліби — на Волині, по Бугові; тиверці, уличи — на самому півдні, у Чорного моря й у Дунаю
Академік Б. А. Рибаков відзначає, що вже з 2 в. н.е. виявляється «різкий підйом всього господарського й соціального життя тої частини слов’янського миру, що у свій час створила придніпровські сколотские царства, а в майбутньому стане ядром Київської Русі Середнього Подніпров’я». Ріст кількості скарбів римських монет і срібла, що ставляться до епохи імператора Трояна ( 98-11) і знайдених на землях східних слов’ян, переконливо свідчить про швидкий розвиток у них торгівлі. Про слов’янський експорт хліба в 2-4 вв. говорить запозичення слов’янами римської хлібної міри квадрантала, що стали потім у них четвериком (26,26 л) і дошли в нашій метрології до 1924 г.
В 2-4 вв. форми побуту слов’янського миру стають більше різноманітними. Онову господарського життя східних слов’ян становило землеробство. Але якщо слов’яни, що жили в лісовій зоні Середнього Придніпров’я, знали подсечное землеробство (зарубинецкая культура) , те слов’яни, що жили в лісостепу Нижнього Придніпров’я, освоїли вже плуг з лемешем і череслом і застосовували більше ефективне плужне землеробство (черняховская культура) .
Слов’яни обробляли пшеницю, ячмінь, жито, просо, горох, гречку. До нас дійшли свідчення про використання нашими предками ям-сховищ, що вміщали до 5 т зерна. Якщо експорт зерна в Римську імперію стимулював розвиток землеробства, то місцевий ринок сприяв появі нового способу розмелу зерна — на мукомольнях з жерновами. Стали будуватися спеціальні хлібні печі. Слов’яни розводили велику рогату худобу й свиней, а також коней, займалися полюванням і рибальством. У повсякденному побуті слов’яни широко використовували так званий ритуальний календар, пов’язаний з аграрною магією. У ньому відзначалися дні весняно-літнього сільськогосподарського сезону від проростання насінь до жнив і особливо виділялися дні язичеських молінь про дощ у чотирьох різних строках. Зазначені чотири строки дощів уважалися оптимальними для Київщини й в агрономічних руководствах кінця 19 в., що свідчить про наявність у слов’ян 4 в. достовірних агротехнічних спостережень
У східних слов’ян були широко розвинені ковальська й ливарна справа. Вони виготовляли на гончарному колі керамікові, майстрували ювелірні й кістяні предмети побуту
На відміну від слов’янської лісової півночі з характерними для нього маленьким городищами в слов’ян лісостепу виникали нічим не обгороджені більші села. Вони тяглися по берегах рік на 1-1,5 км, нагадуючи пізніші українські села з їхнім вільним плануванням садиб. Поряд зі звичайними житлами ( 10-20 кв м) будувалися більші будинки-вогнища площею 100-120 кв. м. Вони стояли по сусідству з іншими будинками й призначалися, імовірно, уже не для великої сім’ї-задруги, а для челяді
Для життя слов’ян досить характерна будівля загальної оборонної лінії, відомої під ім’ям Змиевих валів і охвативающей все Середнє Придніпров’я. Про існування цих валів в 2-4 вв. говорять, зокрема, два факти: відсутність у той час самостійних оборонних зміцнень у всі селі знахідка скарбу римських монет у насипі одного з валів. Спорудження більшої загальної оборонної лінії може свідчити про появу державного початку
Східні слов’яни жили в оточенні численних сусідів. На захід від них жили західні слов’яни, на південь-південні слов’яни. На північно-заході прибалтійські землі займали предки сучасних литовців, латишів і естонців. У північно-східних лісах і тайзі жили багато хто финно-угорские племена — мордва весь, карела, чудь. На сході, у районі Середньої Волги, зложилася держава Волзька Болгарія. Ці болгари були тюркським народом, що складається в спорідненні із чувашами й кавказькими балкарцями. Хазяями південних степів були кочівники — тюрки, авари, хазари. В IX в. там з’явилися печеніги, а в XI в. у степу прийшли половці. У районі Середнього Дунаю (територія сучасної Угорщини) в IX в. улаштувалися угорські племена — вони прийшли туди із Приуралля через южнорусские степу й там знайшли нову батьківщину
Як довго східнослов’янські племена зберігали свої імена, а разом з ними й деякі племінні особливості? Владимир Чивилихин у романі-есе «Пам’ять» прводит із цього приводу наступні цікаві дані: древляни — під 990 р., словене — під 1018 р., кривичі — під 1127 р., дреговичі — під 1183 р., вятичи, довше інших жившие без князів, — під 1197г.