Ю. В. Манн думає, що «розходження двох типів характерів підтверджується, між іншим, що випливає обставиною. Із всіх героїв першого тому Гоголь (наскільки можна судити за збереженим даними) мав намір взяти й провести через життєві випробування до відродження — не тільки Чичикова, але й Плюшкина.
З характерами, подібними до Манилова або Коробочці, Гоголю, видимо, нема чого було робити. Але образ Плюшкина (як і Чичикова) завдяки своєму руху «у часі», завдяки інакше наміченим структурним основам міг ще послужити Гоголю свою службу» (Там же. С. 282).
Варто помітити, що на несхожість Плюшкина на інших поміщиків першого тому й на загальні риси в зображенні його й Чичикова звернув увагу ще один з перших рецензентів «Мертвих душ» С. П. Шевирев: «У Плюшкине, особливо колишньому, розкрита глибше й повніше ця загальна людська сторона, тому що поет глянув на цей характер набагато важливіше й суворіше. Тут на час начебто покинув його комічний демон іронії, і фантазія одержала більше простору й волі, щоб оглянути особу з усіх боків. Так само надійшов він і із Чичиковим, коли розкрив його виховання й всю біографію». — Шевирев С. П. Пригоди Чичикова, або Мертві душі. Поема Н. Гоголя. Стаття друга // Критика 40-х років XIX століття / Сост., вступить. Ст., преамбули й примеч. Л. И. Соболєва. М., 2002. (Бібліотека російської критики.) С. 174).
Безумовно, Ю. В. Манн прав, сумніваючись в установці Гоголя на реалізацію в композиції «поміщицьких» глав одного єдиного принципу; але не тому, що проходження такому принципу невластиво значному художникові, — усе в цьому випадку залежить від цінностей художньої системи, на яку орієнтується автор, і такі «прості» структури, як зростаюча й убутна градація або симетрія в різних видах аж ніяк не далекі й літературні шедеври. Але така строгість не характерна саме для Гоголя. «Замість доричної фрази Пушкіна й готичної фрази Карамзина — асиметричне барокко, обставлене колонадою повторів, що волають до фразування й з’єднаних дугами вставних речень із уліпленими над ними вигуками, подібно ліпному орнаменту», — ці слова Андрія Білого можуть бути віднесені аж ніяк не тільки до синтаксису творця «Мертвих душ», але й до структур більше високих рівнів, у тім або іншому ступені ізоморфних будові фраз (Білий Андрій. Майстерність Гоголя. С. 8). Показові й спостереження Володимира Набокова із приводу ролі «недоречних» подробиць у гоголівській прозі (див.: Набоков В. Микола Гоголь // Набоков В. Лекції по російській літературі / Пер. с англ. М., 1996. С. 131 і ін.).
Разом з тим їсти резон нагадати про слова доктора філософії Серенуса Цейтблома — оповідача в романі «Доктор Фаустус» Томаса Манна: «Будь-яка виділена частина літературного твору повинна нести певне значеннєве навантаження, певне значення, важливе для цілого» (Манн Т. Новели. Доктор Фаустус. М., 2004. С. 335, пров. Н. Ман.).
Критика Ю. В. Манном концепції «зростаючого омертвіння» багато в чому справедлива: дійсно, чим, наприклад, Коробочка «живее» Ноздрева або Собакевича? Безсумнівно й відмінність Плюшкина — персонажа з передісторією від попередніх йому поміщиків. Але невже весь ряд від Манилова до Собакевича майже довільний, і чи дійсно в характері Плюшкина в першу чергу акцентується відмінність від інших власників мертвих душ, а не подібність?
Вся сукупність аргументів Ю. В. Манна буде розглянута нижче, при аналізі «плюшкинской» глави й образи цього персонажа. Поки що зупинюся лише на двох міркуваннях. Нагадуючи про намір письменника «воскресити» Плюшкина, Ю. В. Манн опирається на слова автора «Мертвих душ» зі статті «Предмети для ліричного поета в нинішній час» (1844), що входить до складу книги «Обрані місця з переписки із друзями». Крім того, існує свідчення А. М. Бухарева (архімандрита Феодора). Істотно, однак, що в іншому своєму дослідженні вчений трактував не тільки інформацію, повідомлювану А. М. Бухаревим, але й саме висловлення Гоголя більш обережно. «Про відродження, «воскресінні» Плюшкина свідчив А. М. Бухарев (архімандрит Феодор), з яким письменник неодноразово зустрічався: «…> И подвигнется він (Чичиков. — А. Р.) взяти на себе провину що гине Плюшкина, і зуміє вивергнути з його душі живі звуки»; однак у викладі гоголівського співрозмовника Плюшкин був аж ніяк не єдиним з поміщиків, належних «ожити», знайти живу душу: таке ж перетворення очікувало нібито й Коробочку, і Ноздрева, і чоловікові Манилова (Бухарев А. М. Три листи до Н. В. Гоголя, писані в 1848 році. Спб., 1861. (На титулі — 1860). С. 136).
Однак цей фрагмент (на відміну від звісток про подальшу долю головного героя, підтверджуваних іншими джерелами) являє собою, очевидно, не стільки інформацію, що сходить до оповідань Гоголя, скільки міркування самого А. М. Бухарева. Ю. В. Манн із виправданою обережністю помітив: «Але не зайшов Бухарев вуж занадто далеко, не переборщив по частині деталей? Принаймні видно, що тут він уже перестає опиратися на реальні мотиви тексту, як це було при накресленні долі Чичикова». Дослідник нагадує: «Крім слів, переданих Бухаревим, відомо ще тільки одне свідчення самого Гоголя, що стосується змісту III тому. У статті «Предмети для ліричного поета в нинішній час» з «Обраних місць…» (датована 1844 р.), призиваючи Язикова виставити читачеві «відьму старість… яка ні крохи почуття не віддає назад і назад», Гоголь додавав: «О. якщо б ти міг сказати йому те, що повинен сказати мій Плюшкин, якщо доберуся до третього тому «Мертвий[их] душ»!»».
В околонаучних і популярних текстах, присвячених «Мертвим душам», закріпилося, стало розхожим подання, що Гоголь безпосередньо вказав на задум воскресити Плюшкина. Ю. В. Манн не настільки категоричний: «Виходить, крім Чичикова з визначеністю можна говорити ще тільки про один персонажа, якого Гоголь мав намір провести до відродження або, принаймні, усвідомленню своєї гріховності. При цьому Плюшкин повинен був застерегти інші, сказати щось проникливе на основі свого гіркого досвіду, причому його слова перегукувалися б з відомим авторським відступом про невблаганну старість, утворивши між першим і третім томом живий переклик. Що ж стосується відродження інших персонажів, то воно поки залишається можливим» (Манн Ю. В. У пошуках живої душі: «Мертві душі». Письменник — критика — читач. Изд. 2-е, испр. і доп. М., 1984. С. 266, 267). «Усвідомлення своєї гріховності» і «воскресіння» — це явища різні, мабуть, не тотожні
Думка Олексія Н. Веселовского, з яким солідаризувався В. В. Гиппиус, що затверджував, що «Плюшкин повинен був перетворитися в безсрібника, що роздає майно злиденним» (Гиппиус В. В. Гоголь. Л., 1924. С. 233), так само як і зауваження Ю. В. Манна, що «шлях блукача, мандрівника зі злидарським ціпком міг і його (як і Тентетникова й Улиньку, і, імовірно, Чичикова й Хлобуева. — А. Р.) привести в краї Сибіру» (Манн Ю. В. У пошуках живої душі. С. 267), природно, залишаються не більш ніж гіпотезами