Про вірш А. С. Пушкіна «Віз життя» Кожна людина може охарактеризувати поняття «часу» по-своєму. Якщо звернутися до словника, то час — форма послідовної зміни станів об’єктів і процесів (характеризує тривалість їхнього буття). Існують також універсальні властивості часу — неповторність, необоротність, тривалість. Але ж, дійсно, час необратимо! Наше життя мінливе — моменти щастя й суму. Як правило, людина хоче продовжити мить радості, але ми не владні над часом. Все гарне коли-небудь закінчується, починається щось нове, адже від долі не втечеш, і хто знає, що буде завтра.
Тому в таких випадках ми говоримо, що час розставить усе на свої місця. Для кожного періоду життя в людини є своє відношення вчасно. У дитинстві нам здається, що час тягнеться занадто довго. Нам хочеться скоріше стати дорослими, влаштуватися на роботу, створити сім’ю. Замолоду ми вже небагато усвідомлюємо свої вчинки й не намагаємося «гнати коней».
У дозрілих літах, оглядаючись назад, усвідомлюємо свої помилки, і хочеться повернути час, але розуміємо, що це неможливо. А в старості? У старості деякі люди просто спокійно доживають своє століття. Мені здається, що життя можна зрівняти з годинниками: у дитинстві намагаємося прискорити час, тобто заводимо годинники, а потім уже неможливо їх зупинити. Олександр Сергійович Пушкін чітко відобразив у вірші «Віз життя» мінливість нелегкого буття. В автора час доби асоціюється з періодами життя: З ранку сідаємо ми у віз Кричимо: пішов!…
Але опівдні немає вуж тої відваги; Кричимо: легше, дурило! Надвечір ми звикли до неї А час жене коней На мій погляд, час — мудрий порадник і наставник, тому не слід квапити події, нехай усе буде, як задумано долею!