Твір по літературі: Проблема керівника в романі Ф. А. Абрамова шляхи-роздоріжжя » Шляхи-Роздоріжжя» — мабуть, самий соціально гострий роман Ф. А. Абрамова. Працюючи над романом, письменник ставив і розгадував ті болючі питання життя села, країни й народу, які не вирішені ще й сьогодні. Чому панує вбогість і безгосподарність? Чому й через шість років після війни із села «вигрібали все до зернятка»? Чому селянин, що добуває хліб, що годує країну, сам залишається без хліба й молока? Хто справжній хазяїн у країні? Народ і влада. Партія й народ.
Економіка. Політика. Людина. Методи господарювання й методи керівництва. Совість, борг, відповідальність, самосвідомість і фанатизм, демагогія, пристосовництво, цинізм. Трагедія народу, країни, особистості.
От коло пекучих і найважливіших проблем, поставлених у романі. Звичайно, не все сказано у весь голос Запис 31 серпня 1970 року виражає, мабуть, саму суть позиції Ф. А. Абрамова. «У Солженицина рядовий людина тільки жертва існуючого режиму.
А насправді він і опора його. У цьому вся складність. Саме тільки висвітлення нашої людини із цих двох сторін дозволить художникові уникнути однобічності в зображенні життя». Ця проблема — народ як жертва і як опора існуючої несправедливості — одна з найважливіших у романі й прозі письменника протягом багатьох років. Письменник не раз відзначав: «Мій улюблений герой — герой довгий, герой, здатний пожертвувати собою заради ближнього». Наполегливіше всього думка Ф.
А. Абрамова билася над характерами Подрезова й Зарудного. Він прагнув прояснити зміст їхніх зіткнень і споровши, їхніх поглядів на життя, на людей, методи роботи. Конфлікт Подрезова й Зарудного у свідомості Ф.
А. Абрамова виходив далеко за межі тимчасових рамок роману. Їхній конфлікт — це, по суті, конфлікт усього післявоєнного часу аж до наших днів. На обмеженому матеріалі Ф. А. Абрамов не міг розкрити всю глибину й масштаб протиріч у методах і способах керівництва й ведення господарства. Він зумів лише поставити проблеми, які вимагали невідкладного обговорення й рішення У зіткненні Подрезова й Зарудного, а також у суперечках Подрезова, Лукашина й Анфіси звучать найважливіші теми, що становлять суть роману, його глибинний нерв. Суперечка йде про способи ведення господарства, про відношення до народу й людини, про вичерпаність народного ентузіазму, про причини тяжкого становища в країні, про війну і її наслідки, про згубність вольового керівництва, штурмівщини, «виконанні плану за всяку ціну», бездумного виконання наказів зверху, про трагедію сліпого фанатизму й трагедії низових і районних керівників, їхній силі й слабості Підрізів — фігура безсумнівно трагічна. На відміну від бюрократичного прошарку, Підрізів не втратив кореневого зв’язку з народом, не користувався привілеями, жив так само аскетично, як трудовий люд.
Він був переконаним і безкорисливим виконавцем волі партії й держави. Не провина, а лихо його — у сліпій вірі в правоту верхів, у сліпій вірі в Сталіна. А звідси — деякий догматизм мислення, беззаперечне підпорядкування вказівкам зверху. Але в межах району й області він був сміливий, ініціативний і навіть іноді критичний. У чорновому начерку письменник підкреслює сміливість, але й обмеженість Подрезова в порівнянні із Зарудним.
Він — Підрізів — теж хазяїн. Але розмовляти запросто з Москвою — ні, це йому й у голову не приходило. В області — так, в області може підняти шум, з першим секретарем посперечатися, але далі — ні, далі… Так він просто й уявити собі не міг, що до Москви можна за чимсь звертатися Трагізм і сила особистості Подрезова проявляються в кульмінаційній сцені «суду»-наради, у прозрінні героя, у переосмисленні життя.
«Усвідомлення себе людиною» — от головний мотив прозріння Подрезова. «Підрізів усвідомлює, що він просто людина, незалежно від того, чи секретар він. І він уперше зрозумів, що він щось значить» а не пост. А раніше йшов на ризик як секретар райкому. Партія вимагала, партійний борг. Усвідомлення себе як особистості». У цьому ж ключі повинен був виступати на захист Подрезова Зарудний, оцінюючи його людські якості.
«Він не жандарм, як ми думали. А людина. Кинув путівку. Приїхав, Ні, я не підніму руку на Подрезова. Треба по-новому працювати. Ми поважали пост, а не людини. А треба навпаки». На прикладі Подрезова Ф.
А. Абрамов зачіпав одну із серйозних проблем нашого буття: людина й пост, людина й займана посада, людина й влада. Чи завжди людина залишається самим собою, займаючи високий пост? Зіткнення Подрезова й Зарудного по господарських питаннях пов’язані із проблемою людяності. На відміну від Подрезова, що усе ще готовий виконувати план за всяку ціну, Зарудний вимагає уваги до людей, створення нормальних життєвих умов. У глибині душі Підрізів навіть погоджується з ним. Але отут виникає психологічний конфлікт. «Не керувати ім.
Треба йти на приводу, а до цього Підрізів не звичний. З корінників — у підпряжні. А отут виходило так. Визнати правоту Зарудного — визнати свою поразку… відмовитися від всіх звичних методів роботи. Виходить, починати жити заново.
А зможе?» На жаль, ця соціально-психологічна проблема взаємин керівників різного рангу й рівня, необхідність перегляду застарілих норм поводження ледь намічена в романі. Але важливість її для доль країни передчував письменник Сам Абрамов не раз у пресі й на читацьких конференціях говорив про проблематику роману, про прототипи, про окремих персонажів. «Мене найбільше хвилюють морально-філософські проблеми, глибинні соціальні процеси, життєві колізії, у яких зіштовхуються носії різних моральних початків».
Але й в одній людині нерідко протиборствують різні початки: борг і совість, закон і людяність, інтереси державні й особисті. Письменник застерігав від однозначного» однобічного розуміння таких складних фігур, як Підрізів, Ганичев, Егорша. Він підкреслював, що вони — породження часу, складна, суперечливого, всю несправедливість і жорстокість якого ми осягаємо тільки сьогодні. Не раз визначав Ф. А.
Абрамов головний зміст своєї творчості. «Головна й, може бути, єдина моя ціль як письменника — збільшити добро на землі». Із властивою вимогливістю до себе Абрамов сам помітив: всієї правди мені сказати не вдалося. Але хто сказав всю правду? До збагнення її ми ледь підходимо сьогодні, дотепер не можемо вирішити питання про землю, про власність, про волю й демократію, про причини наших лих. Якою же мужністю треба було володіти тоді, двадцять, тридцять років тому, коли в ході були ідеї про нашім самому передовому, кращому у світі суспільстві й людині. Тоді Федір Олександрович Абрамов ударив у дзвін правди, початків будити нашу самосвідомість