Проблема щирого й помилкового гуманізму по п’єсі Горького «На дні»
У ряді перших оповідань М. Горький показав жахаючі картини російської дійсності, пороки капіталістичного ладу, нелюдські умови буржуазної Росії, «свинцеві мерзенності життя». А п’єса «На дні» з’явилася найбільш сильним добутком про «колишніх людей», тому що такої суворої, нещадної правди про життя соціальних низів, про їх безпросвітну й безвихідну долю світова література не знало
У сирому підвалі, «схожому на печеру», у страшному бруді й смороді туляться люди, викинуті з життя в силу умов, що панують вобществе.
Горький не дає біографій героїв п’єси, але по їхніх окремих репліках ми розуміємо весь трагізм їхнього існування. Сухотна Ганна говорить про те, що «все життя над кожним шматочком хліба тряслася… мучилася… Все життя в отрепьях ходила». У цих нещасних «мешканців дна» віднято все: честь, людське достоїнство, можливість любові й материнства, сім’ї, усяка надія, усе стерто, утоптано в бруд. Недарма робочий Кліщ безнадійно говорить: «Роботи немає… Сили немає. От — правда! Пристановища, пристановища немає! Издихать треба… От вона правда! » І навіть тут, у цьому дивному світі знедолених, де заживо поховані коштовні по своїх задатках люди, гідні жалі, продовжують діяти вовчі капіталістичного миру. Майже всі жителі костилевской нічліжки доведені до розпачу, тягнуться до якихось примар, ілюзіям. Мріє вирватися звідси Кліщ, думаючи, що чесна праця допоможе стати йому людиною: «Шкіру здеру, а вилізу», хоче почати нове, здорове життя Васько Попіл, искренно вірить у чисту любов Настя. Усі намагаються випрямитися, стати повноцінними людьми
Загальну думку про вільну людину висловлює Сатин. Він викриває втішливу неправду старця Луки, що, бачачи борошна знедолених, безкорисливо намагається допомогти їм, полегшити страждання, умиротворити. Спившемуся Акторові він вселяє надію на лікування в безкоштовній лікарні, що вмирає Ганні він радить не боятися смерті: вона адже несе спокій; злодієві Попелу радить виїхати в багатий щасливий Сибір. І це-те в той час! Ошуканець Лука по-своєму гуманний, але його гуманізм пасивно жалісливий. Він заснований на тім, що Лука не вірить у можливості людини: для нього всі люди незначні, слабкі, крейди, бідують лише в жалі й розраді. «Мені — однаково! Я й шахраїв поважаю, по-моєму, жодна блоха не погана», — говорить він. Потай він упевнений у тім, що реальне положення людини змінити не можна, тому до всім і підходить із втішливою неправдою
Проти шкідливої неправди й філософії рабської покірності й довготерпіння виступає Сатин: «Хто слабшав душею… і хто живе чужими соками, тим неправда потрібна… Одних вона підтримує, інші прикриваються їй… Неправда — релігія рабів і хазяїв. Правда бог вільної людини».
У монолозі Сатину в повний голос звучить вимога волі й гуманного відношення до людини: «Треба поважати людини! Не жалувати,… не принижувати його жалістю,… поважати треба! » Він переконаний у тім, що варто не примиряти людини з дійсністю, а змусити саму дійсність служити людині, тому він піднімає прапор боротьби за Людину з великої букви!
«Людина вільна. Людина — от правда. Усе в людині, усе для людини. Існує тільки людина, все-таки інше — справа його рук, його мозку. Людина! Це звучить гордо! » П’єса мала величезний успіх, тому що «приймалася як п’єса-буревісник, що передвіщала прийдешню буру й до бури кликала».