Проблематика п’єси Горького «На дні» П’єса Олексія Максимовича Пєшкова, більше відомого нам під псевдонімом Максима Горького, «На дні» створена більше вісімдесятьох років тому. І всі ці роки вона викликає суперечки в читачів. Це можна пояснити тим, що безліч проблем, поставлених автором, у різний час стають актуальними, деякі висловлення — крилатими фразами, а монолог Сатину про людину навіть заучується напам’ять вшколе. Головним у добутку є не стільки людські долі, скільки зіткнення протилежних ідей, суперечки про людину, про сенс життя в людей одного соціального рівня. Центром цієї суперечки є проблема правди й неправди, сприйняття життя такий, яка вона є насправді, з усією її безвихідністю й труднощами, або життя з ілюзіями, з надією, що коли-небудь що-небудь відбудеться й все стане добре.
Ця суперечка починається задовго до появи в нічліжці мандрівника Луки й триває після його відходу Уже на самому початку п’єси Діжа тішить себе думками, що вона — вільна у всіх змістах жінка, а Настя — мріями про гарне й прекрасне почуття до Гастону, що насправді є тільки в книзі «Фатальна любов». І із самого початку в цей рожевий мир уривається реальна дійсність. Вона те й показує, хто є хто в нічліжці. Ці люди жорстокі друг до друга, тому що життя зробило їх такими, а вони не змогли вчасно поправити складну ситуацію. І ця жорстокість проявляється, насамперед, у тім, як вони руйнують ілюзії інших людей: не дають спокою вмираючій Ганні, зупиняють Кліща з його надіями вибратися із дна життя.
Серед цих запеклих людей з’являється мандрівник Лука. І з його появою суперечка, що почалася вже, про людину, про правду й про неправду загострюється. Саме Лука викликає найбільш серйозні суперечки. Він не робить нічого поганого, не принижує людей, як це любили робити багато жителів підвалу, він усього лише утішає, дає людям хоч яку-небудь надію. Але допомогти людям, яким уже нічого не треба в цьому житті неможливо. Вони вже викреслені із суспільства, вони нікому не потрібні й навіть не сподіваються на світле майбутнє. І тоді, зрозумівши все це, Лука починає брехати, щоб хоч якось зм’якшити біль, що приносить цим людям життя. У мешканців нічліжки він вселяє ілюзії.
Лука як психолог дуже тонко почуває людей, знає, що кожному з них важливіше всього саме в дану мінуту. І безпомилково дає їм ради, обіцяючи Ганні спокій і відпочинок на тім світлі, Акторові — безкоштовні лікарні для алкоголіків, а Попелу — вільне життя в Сибіру. Навіщо ж Лука бреше? Саме його ім’я зв’язане зі словом «лукавий», що означає щось брехливе, нечесне. Лука можна обвинуватити в тім, що він спокушає людей своєю неправдою, і саме він винуватий у смерті Актора. Однак якщо вдивитися в те, що робить Лука, зрозуміти його мовлення й дії, розумієш, що він робить все це не від якоїсь своєї примхи, а від того що, він просто не зачерствів душою, у ньому ще збереглися людські почуття. До того ж не можна не погодитися з оцінкою, що дає Луці Сатин: «Він брехав…
Але це тільки з жалості до вас». Лука не просто обманює, цим самої він творить добро. Саме Лука запобігає вбивству Попелом Костилева. І в Сибір він радить Попелу піти скоріше, тому що передбачає, що добром ця справа не скінчиться, і передбачення його виявляється правильним.
Лука не просто бреше Акторові про безкоштовні лікарні для алкоголіків, він умовляє його: «Ти тільки от чого: ти поки готуйся! Утримайся… візьми себе в руки й терпи…». А винуватий у смерті Актора не мандрівник Лука, а сам Актор, що не зміг взяти себе в руки, подолати зі своїми проблемами. Лука не просто утішає, він також обґрунтовує свою позицію, тим же оповіданням тім, як він урятував двох випадних каторжників, коли працював сторожем. Всім цим він хоче сказати, що врятувати людини від всіх проблем і навчити добра може тільки добро У п’єсі, як я вже переконався, головний носій добра — Лука, він жалує людей, співчуває їм і намагається й словом і справою допомогти. Головним опонентом Луки в суперечці про правду є Сатин. Однак саме Сатин не тільки заступається за старого, забороняючи всім іншим погано говорити про нього, але й вимовляє свій знаменитий монолог про людину.
Але остання подія п’єси — смерть Актора — підтверджує слова Луки: «Повірила людина, потім втратив віру й повісився». П’єса «На дні» довела, що рятівна неправда нікого не врятує, що вічно жити в ілюзіях не можна, а вихід з них у реальність завжди важкий або навіть трагичен, а головне — що людина живучий у мріях упокорюється зі своїм безпросвітним життям і нічого не може поробити.