Дослідник літератури російської еміграції Г. П. Струве писав про роман Осоргина: Г. Струве про «Сивцевом Вражке»: «Роман «Сивцев Вражек» (1928), яким Осоргин дебютував як романіст, мали зовсім несподіваний успіх і приніс Осоргину й славу, і гроші. Російські відкликання про цей роман про долі декількох людей на початку більшовицької революції були більше сдержанни. Доброзичливий до Осоргину, Б. К. Зайцев відзначав нерівність і численні недоліки роману (поряд з достоїнствами). Деяка старомодність з’єднувалася в ньому з видававшей новітні впливи кинематографичностью побудови. Мова була простий, точний і виразний» (Цит. за електронною версією: http://az. lib. ru/o/osorgin_m_a/text_0030.shtml).
Найбільш виразний приклад різкої зміни просторових планів — глава, у якій спочатку зображується бій між мурахами двох різних порід, а потім обоє війська гинуть під колісьми, копитами й ногами людської армії, що поспішає на таку ж убивчу битву, як і комахи, — на фронт світової війни: «Неіснуючий, великий обіцяв у той рік перемогу ангелові смерті. І коли витягнулася й заколосилася перша травичка, на неї поспішно піднялася мураха Lasius flavus (Один з видів рудих мурах (панцира.). — А. Р.). Це не був мисливець за трав’яними попелицями. Мурашник на узліссі лісу мав прекрасні череди попелиць і був забезпечений їхнім солодким молоком. Але сповістили вивідачі, що на околицях неспокійно, що загрожує мурашиній республіці напад мисливських племен Formica fusса ( Мурахи-Мисливці (панцира.) — А. Р.), які вже перебігли насип споруджуваної залізниці й стягають свої сили в повороту поля. Страшний був не бій, — страшно було рабство, що загрожує. І це в момент, коли крилаті самки вже повернулися з першого вильоту безкрилими й готувалися стати матками нових робітників поколінь
У липневу спеку зайнялася перша битва. Сталеві щелепи впивалися в щупальци й ніжки супротивника, зрізали їхньою однією напругою мускулів, тіла звивалися клубком, і сильний перегризав талію слабейшему.
Там, де сходилися армії, піскова доріжка покривалася недогризками ніг, уламками щелеп, що тремтять кульками тел. А по обхідних доріжках грабіжники спішно тягли лялечок, забезпечуючи себе майбутніми рабами. Інший зголоднілий воїн забирався в стійла ворога й жадібно видоював угодовану, породисту попелицю; а мінуту через уже ізвивався на землі в мертвій сутичці з пастухом, що захищає власність свого плем’я
Ішов бій до самого заходу, і вже оточений був мурашник всі арміями, що прибували, блідо-жовтого польового ворога. Але трапилося те, чого не могли передбачати кращі з мурашиних стратегів
Затремтіла земля, насунулися стугонливі тіні, і раптово мурашник був знесений неведомо що звідки прийшов ударом. На доріжках усе поплуталося, і ворог з ворогом у неостиглій сутичці були роздавлені невидимої й невідомої силоміць.
Поруч никнула й затоптувалася трава, піщини вдавлювалися в мурашине тіло, і від струнких армій не залишилося й сліду. У просторах, невідомих навіть найгострішому мурашиному розуму, бути може, у далекому йому вимірі, як невидима гроза, як світова катастрофа, пройшла божественна, непереборна, всенищівна сила
Загинули не тільки мурашині армії. Загинула смуга посівів, прим’ятих солдатським чоботом; поникли пригнуті до землі й затоптані кустики вересу, мільйони живих і істот, що готувалися до життя, — личинок, лялечок, жучків, трав’яних вошей, гнізда польових пташинок, чашечки ледь, що розпустилися квітів, — усе загинуло під ногами минулою опушкою загону. А коли відразу, слідом за кулеметною командою, стомлені коні провезли знаряддя, — на місці живого миру залишилася затоптана смуга землі із глибокою колією
И довго ще шкутильгав по божому саду став, що пустелею живому, чудом уціліла мураха-вивідач пастушачого плем’я Lasius flavus, не знаходячи більше ні друзів, ні ворогів, не дізнаючись місцевості, що загубився, нещасний, мала жертва катастрофи, що почалася живучого
Як було наказано, загін зупинився в сільці. Гавкали й з вереском тікали собаки, солдати із цебрами й манірками потягнулися до ріки, хрипкий голос говорив слова команди, кудахтали потривожені кури, і ніч опустилася над землею, не запізнившись ні на секунду часу
И зайнялися в небі зірки миллиардолетним світлом».
Таке сполучення різних просторових планів має в романі глибокий зміст. На початку роботи над романом Осоргин писало: «Перетасування класів, станів, обмін золота на папірці, сутінки богів і зоря нових ідолів, велика катастрофа… Хтось наступив ногою на мурашник, а ліс коштує, ліс шумить, і жоден листок не шелохнулся від всеєдиного крику мурашиного» (Осоргин M. Тим же морем // Сучасні записки. 1922. №. 13. С. 214, цит. по: Авдєєва О. Ю. «Ластівки неодмінно прилетять…» // Осоргин М. Сивцев Вражек: Роман. Повість. Оповідання. М., 1990. С. 30).
Семантика цієї співвіднесеності укладена не в ідеї мізерності, незначності людського існування, нещасть, страстей, які для неупередженого погляду виявляються нічим не отличимими від мурашиної метушні й копирсання. Ідея Осоргина інша. Сам автор почасти пояснив її в листі М. Горькому від 23 жовтня 1924 р.: «Людина — це те центр миру, те незначна піщина. Потрібно знайти якийсь тон, потрібно піймати якусь любовну ноту, що повинна цю «піщину» відродити раптово у високе достоїнство Людини» (Цит. по: Авдєєва О. Ю. «Ластівки неодмінно прилетять…». С. 30).
Письменник прагне показати відносність великого й незначного в бутті. З якоїсь космічної точки зору, у просторі й у бутті всієї Вселеної, і світова війна, і загибель мурах або ластівки, що жила під застрехой будинку на Сивцевом Вражке, покаліченої під час перельоту італійськими селянами й загиблої — події одномасштабні
В остаточному підсумку непомітне життя малих істот — комах, птахів і звірів — для автора «Сивцева Вражка» по-своєму не менш значна, чим «більша Історія» з її трагедіями: «Відтепер надалі на багато років нічия шукаюча думка, нічиє живописующее перо не заоре й не зростить поля без червоних маків війни
Відійшло в далекий минулий час волошки й польовий астри. Земля дихає злістю й сочить кров
Там, де не росте червоний мак,- там ріжки на колоссі й червоний гриб під осикою, що шепотить. Багряні заходи на море, що палають струмками стікає кров по стовпах північного сяйва. І воспоминанье не чорною мухою, а насосавшимся клопом липне до нечистого совісти
А тим часом все це не так, природа не змінилася. У той день, коли почалася європейська війна, жодна травинка в поле, жоден біла квіточка, росший навіщо — неведомо, не схвилювався величчю мінути, жоден гірський струмок не прискорив світлого бігу, жодне хмарина не пролила зайвої сльози
Лелеки, не знайшовши старих гнізд у зруйнованих будинках, несуть дітей у сусідні села. Яблуко, зарум’янивши одну щічку, підставляє сонцю іншу. Сліпнув кріт, юрко миша, їжак колючий. Неведомо нам, чому бджола точно знає ближній шлях по повітрю й жук гуде басовою струною
«Що із мною?» — говорить, набухаючи, горошина. «Ух, як важко!» — піднімає брилу землі горбатий соковитий паросток. «Жарт сказати — ми!» — заявляє білий гриб, дощем умиваючись. «І ми!» — йому вторить бліда поганка. А купол неба раз назавжди поколотий золотий шпилькою
Лопнула лялечка метелика, і виповз метелик із прим’ятими крильми.».
Метаморфози ефемериди, що перетворюється із черв’яка в лялечку, а з лялечки в метелика, символізують вічність, незмінність і природне буття
А приватне, сімейне життя, «домашность» для письменника несоизмеримо більше істотна, чим катастрофа світової війни: «На одній і тій же вулиці вмерли людина, не відклавши дня смерті до розв’язки подій, і народилася дитина, не злякавшись майбутнього. І в сім’ях їхні ці випадки були подією більшим, ніж велика війна».
В осоргинской філософії історії все співвіднесено й зчеплено між собою, і незначна малість не менш істотна, чим глобальні катаклізми на зразок війни й революції
Але людина, як думає письменник, не може осягти таємних зв’язків буття, і для окремого «я» його життя з’являється безцільної, трагічно абсурдної: «Входять у мир через вузькі двері, боязкі, плачучі, що довелося покинути хаос, що покоит, звуків, просту, зручну нетямущість; входять у мир, спотикаючись об камені бажань,- і йдуть юрбами прямо, як сновиди, до інших вузьких дверей. Там, перед виходом, кожний хотів би пояснити, що це — помилка, що шлях його лежав нагору, нагору, а не в страшну м’ясорубку, і що він ще не встиг оглядітися. У дверей — усмішка, і клацає лічильник турнікета».