Проза Михайла Осоргина — Частина 5

И було велике сум'яття його улюблених речей, зігнаних з відведених їм місць, звалених у купу, приречених на відхід - чи сьогодні, чи завтра. Осколки храму стали сміттям

Багато раніше, ніж біла рука вирішила їхню подальшу долю,- ще живучи в матерії,- умерли в дусі _в_е_щ_і_ _год_е_л_про_в_е_до_а».

Але в «Сивцевом Вражке» за ними протягає вічність і коштують таємничі, невидимі сили, що керують буттям. Їхньою присутністю в повсякденності є алегорії (здавалося б, безнадійно архаїчний тип образа, що залишився в осьмнадцатом сторіччі), які Осоргин уводить в оповідання на рівні з персонажами й речами: «И от що ще трапилося. Величезним гусячим пером на величезному сувої випадним півуставом баба писала історію. Коли пролунав перший залп, перо здригнулося й упустило криваву краплю. Із краплі побіг далі кучерявий чорнильний черв'ячок, як мала змійка, а сива косма баби, що впала на пергамент, розмазала краплю на цілий лікоть сувою».

Поруч із алегоричною бабою - Музою й Паркою Історією - докучающий їй і марающий неправдою її світок диявол: «Коли баба помітила, вона піймала пасмо волось, обсмоктала сухою мовою й закинула за вухо. А чорнильний черв'ячок біг далі, кривляючись, втрачаючи шматочки на коми, забираючись під рядок, розкидаючись дужкою над півуставом. І брехав, білив гріх, чорнила подвиг, глузував зі святого, розводив жовч слів слізьми крокодила. А диявол за спиною баби ловив перо за верхній кінчик, лоскотав старухину жилаву шию, шепотів їй у вухо молоді спокуси, потішаючись над нею, як мала дитина

Шамкаючи ротом беззубим, відмахуючись від диявола вільною рукою, баба писала й думала, що пише правдиву історію. Може бути, так і було. Над ранок запік півень, диявол сгинул, а баба заснула над червоно-брудним сувоєм пергаменту».

Мир алегорії й земна реальність переплетені. Старий годинник перетворюються в алегоричної образ і стають механізмом, що міняє перебіг часу. У ніг алегоричної баби в'ється саме звичайне сіре кошеня, баба хропе, і на губі в неї ростуть вуси: «Був у старухиной кішки мале сіре кошеня - плід любові на сусідньому даху. Коли баба заснула, він стрибнув їй на коліна, звідти на стіл. На купі пожовтілих від часу паперів ще догоряв світильник. Кошеня почуло старухин храп, зачудувався, нагнув набік мордочку й лапкою торкнули бабу за вусату губу

Саме в той момент баба бачила в сні рівну дорогу. На середині шляху дорога була перетягнена колючим дротом

Баба не помітила й на всьому ходу напоролася на колючку верхньою губою. Тоді вона змахнула в сні руками, кошеня шарахнувся убік і перекинув світильник

Вилилося масло, спалахнув пергамент; але згорів він не весь. Люди мудрі, люди вчені, кожний по-своєму, усе по-різному підберуть пізніше слово до слова, вугіллячко до вугіллячка. Пропав тільки верхній шматок сувою, на якому великими буквами вивела баба: "Хто винуватий". І це на століття й століття буде предметом суперечки

Кошеня ж від переляку проголодался, побіг до блюдечка й стали хлебтати молоко, вимочивши всю мордочку. Потім, облизуючись, сіл посередині кімнати й став думати про те, що нудно буває й у молоді роки

Це був самий нерозумний звірок підмісячного миру».

Структура роману підпорядкована принципу музичної поліфонії, багатоголосся, переплетення різних тим і голосів персонажів. Знаменно, що майже в самому кінці добутку розповідається про музичний утвір композитора Едуарда Львовича, у якому контрапунктом схрещені протилежні теми - життя й смерті: «Догравши до кінця, Едуард Львович підхопився з місця, потер руку об руку, розгублено оглянувся й, у хвилюванні, пробіг кімнату з кута в кут. Повертаючи, зачепився піджаком за кут нотної етажерки, злякався, підняв упалий зошит і далі не знав, що робити. Ні сумніву, що "Орus 37" - дивний добуток

Дивне, так. Але ким нашептано? Дияволом? Смертю? Не чи куля, один раз влетевшая вночі в його кімнату, що пробила вікно й застрягло в штукатурці під шпалерами,- не вона чи просвистала йому, що в хаосі може бути, що в хаосі є зміст! У смерті є зміст! У божевіллі, у нісенітниці - зміст. Безглуздість сідлає контрапункт, б'є його гарапником і змушує служити собі, - хіба це можливо! Біла ниточка в печурки залишилася непідібраною. Едуард Львович нахилився, подскреб її нігтем музичного тонкого пальця й кинув у відкриті дверцята. Розігнувся не без праці - болів поперек. І раптом, кинувши оком на ноти, розкриті на пюпітрі рояля, він зрозумів:

- Геніальне збагнення!

Від несподіванки він розкрив рот, ляснув очами й вимовив уголос і виразно:

- Я - геній. "Орus 37" створений генієм».

Поліфонія «Сивцева Вражка» - це зіткнення різних правд і прелставлений обитии.

Своя позиція у філософа Астафьева: «А навіщо живе він, Астафьев? Який зміст у його житті? Чи не всі, по суті, дорівнює, чи ліквідує його днями товариш Брикман або випустить жити далі?

"Досить ти мучался, досить гарчав і досить зображував із себе мавпу. Що тебе хвилює? Бачити все це три роки або сто років - зовсім однаково". І ще говорить Марко Аврелий:

"Якби було тобі призначено прожити три тисячі років і ще стільки-те десятків тисяч,- все-таки помни, що людина втрачає тільки те життя, яку він живе, і живе тільки те життя, що втрачає. І ніяк він не може втратити ні минулого, ні майбутнього: як втратити те, чого не мав?"

А цар Соломон:

"Що було, то й буде; і що робилося, то й буде робитися; і немає нічого нового під сонцем".

"Як дивно,- думав Астафьев.- Скільки є веселих і бадьорих книг, скільки блискучих і дотепних філософських істин,- але немає нічого утешительнее Экклезиаста"».

Це позиція мужнього, стоїчного прийняття смерті. Герой Осоргина не втрачає цілковитого самовладання й у тюремній камері, очікуючи майже неминучого розстрілу: «У коридорі гулко пролунав стукіт; слідом за тим кроки й голос сторожачи:

- А ну, стукай! А ну, стукай еще!

Латиш не міг відразу розібрати, у двері якої камери стукаються

- А ну, стукай!

Знайомий Астафьеву окрик. Хто-небудь із ув'язнених домагався особливої пільги: зайвий раз поза відведеним часом вийти у вбиральню. Але, здається, не пустили. От, імовірно, страждає бідолаха арештант

"Якщо страданье нестерпно - воно вбиває. Якщо воно триває - виходить, стерпно. Збери свої щиросердечні сили - і будь спокійний".

Так повинен утішати себе філософ. Так, обивателеві є за що ненавидіти філософа».

Але позиція ця абсолютно безвідрадна. Перед особою історичної трагедії мислитель разочаровивается у всіх цінностях, у тому числі в цінностях культури й освіти. Він повний метафізичної нудьги: «"По суті,- думав Астафьев,- мені глибоко далекі всякі контрреволюційні мріяння. Я нехтував би народ, якби він не зробив того, що зробив,- зупинився б на полпути й дозволив ученим базікам обстригти Росію під англійську гребінку: парламент, увічлива поліція, причесана неправда. І все-таки Брикман (чекіст, що зненавидів Астафьева. - А. Р.) прав: я ворог його і їх. Адже однаково, хто буде душити вільну думку: неосвічена або освічена рука, і буде, звичайно, душити "в ім'я волі" і від імені народу. А втім,- все це нудно"».

Якби в цей момент прийшли й сказали: "по місту з речами",- пульс Астафьева не прискорився би.

Думав далі: "Всі ці наші події,- революція, страти, боротьба, надії, і весь наш побут, і все наше буття,- адже це тільки... чиркнула крильцем по повітрю ластівка, і на мінуту залишився зоровий слід. Але не більше, не більше, не більше. Ну, а що ж є, що реально? Тільки - порожнеча. Віджата думка, сама себе що поглинула. Круглий нуль і пу-сто-та".

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Adblock
detector