Твір по літературі: Психологізм лірики Ф. И. Тютчева Психологія — це наука про душ, наука про пізнання внутрішнього миру людини. Люди, що займаються психологією, можуть глибоко зрозуміти свого співрозмовника, а часом грати його почуттями, тим самим керуючи його свідомістю. Пригадується Порфирій Петрович із роману Достоєвського «Злочин і покарання», що був митецьким психологом і зміг, спритно впливаючи на свідомість Раскольникова, викрити його. Тютчева теж можна назвати своєрідним психологом, у своїх віршах він зображує душу як реально існуючу матерію, він живе думками оней. чиЛедве не в кожному вірші Ф. И. Тютчева ми зустрічаємо тему душі, незважаючи на те що часто психологізм схований під завісою таємничості. Ця тема дуже хвилювала поета. А тепер розглянемо психологізм лірики Тютчева на конкретні прикладах Найбільше часто мотив душі в Тютчева асоціюється зі станом природи.
Недарма ми, вивчаючи поему Гоголя «Мертві душі», говорили про те, що сад — це метафора душі. У Тютчева природа бере на себе цю функцію. Стан природи — стан поета. Як приклад ми можемо взяти вірш «Тіні сизі змішали…»: …Життя, движенье розв’язалися У сутінок хиткий, у далекий гул… Метелика поле незримий Чутний у повітрі нічному… У цьому уривку згадується мотив польоту, мотив метелика, а метелик — це душу, тому ми можемо говорити про політ душі. У цьому уривку з погляду евфонії переважає звук «в», що створює настрій туги …
Сутінок тихий, сутінок сонний, Лийся в глиб моєї душі, Тихий, темний, запашний, Усе залий і утиши… Ця строфа, у порівнянні з вищенаведеними рядками, більше спокійна, усе стає на свої місця, сутінок поглинається. Душу все втихомирює, рятує мир. Тут переважають такі звуки, як «т», «і», «в», що створює відчуття гніву, заздрості й у той же час ніжність, пещення Тютчев, як і будь-яка творча людина, був неврівноваженим. Це стан поета наклало свій відбиток на його творчість, особливо на психологічні вірші.’ Наприклад, вірш «Ще землі сумний вид…
«: Душу, душу, спала й ти… Але що ж раптом тебе хвилює, Твій сон пестить і цілує И золотить твої мрії?.. У цьому прикладі душу зображується дуже неспокійної, можна припустити, що в той момент, коли поет писав цей вірш, душу його не була на місці, щось неї хвилювало, тривожило. Людську душу завжди що-небудь тривожить, вона не може перебувати в спокої. Людина увесь час придумує собі які-небудь турботи, у його голові завжди формулюються які-небудь дивні думки.
Душу людини завжди терзається й при житті її носія, і після смерті Мотив душі, психологізм найбільше часто зустрічаються у віршах про пори року. Самим сумним часом є осінь. Осінь — це не тільки пора року, але й етап у житті людини, це сама сумовита пора. От вірш «Осінній вечір», де можна побачити мотив душі: Збиток, изнеможенье — і на всім Та лагідна посмішка увяданья, Що в істоті розумному ми кличемо Божественною соромливістю страданья. Тут немає конкретного згадування про душ і навіть немає слова «душу», але її присутність ми бачимо в «лагідній посмішці увяданья».
У цьому уривку душу теж страждає. Страждання, біль, туга завжди є причиною, по якій люди душі роняють сльози. Самими гіркими й болісними слізьми є сльози горя: …Сльози людські, про, сльози людські, Ллєтеся ви ранньою й пізньою порою… Ллєтеся безвісні, ллєтеся незримі, Невичерпні, незлічимі, — Ллєтеся, як ллються струмені дощові В осінь глуху порию нічний У цьому вірші Ф. И. Тютчева «сльози людські» ллються через мучення, роздирань «в осінь глуху» — пору тужливу, пору, коли терзаються душі. З погляду поетичної техніки в цьому вірші ми зустрічаємо такі прийоми, як анафора: . Ллєтеся…
Ллєтеся… …. Ллєтеся… Це нам указує на болісні страждання, тут сльози — не просто краплі з очей, а сльози, як «струменя дощові». Цей вірш оточений сумом, прикрістю, бути може, це і є типовий стан Ф. И. Тютчева Хоча душу така ж нещасна, як і ми — люди, але все-таки душа безжалісна стосовно нас. Наприклад, вірш «Вона сиділа на підлозі…»: Брала знайомі аркуші И чудно так на них дивилася, Як душі дивляться з висоти На ними кинуте тіло… Людина не вмирає, це просто душу залишає його тіло.
Життя людини приречене на смерть. Він не може жити вічно, а душу, що покинула тіло, продовжує існувати. У цьому уривку можна припустити, що душу сміється над «кинутим тілом». Ці рядки містять у собі великий простір, гнів, заздрість, сум, острах Завершити наша подорож по ліриці Ф. И. Тютчева хотілося б віршем «Бачення». У цьому вірші душу з’являється перед нами як частина хаосу. Виникає питання: «Чому душу ставиться до хаосу?»У хаосі все неопределенно, як писав Лаврецкий: «Хаос, по Тютчеву, — безформні й безособові, темні, сліпі, неорганізовані й хитка, як біблійні води, що кипить, бурхлива основа Миру».
У душі теж все сумбурно, незрозуміло. У душі людини завжди присутній сум’яття, непонятость. Тому душу, як хаос — щось безформне й безладне Тоді густіє ніч, як хаос на водах, Безпам’ятство, як Атлас, давить сушу; Лише Музи незайману душу У пророчі тривожать боги снах! У цьому вірші «Бачення» душа зображена як щось недоторкане, незаймане, як дитина, що робить перші кроки. Цей уривок наповнений ніжністю, пещенням і в той же час пишнотою, великим простором Таким чином, розглянувши деякі приклади психологічної лірики Ф. И. Тютчева, ми можемо зробити висновок, що мотив душі виражається через природу, її стан, через мотив пір року й стан самої людини, через мотив подвійного буття, а також через політ, поле душі. Лаврецкий писав про Тютчева: «Особисте, як тендітне, як зовсім нереальне, у порівнянні з вічною матерією, — щось протилежне їй, неминущої й всемогутньої». Тобто протиставляється особисте, тендітне Ф.
И. Тютчева хаосу, якого поет боїться