Рецензія на оповідання Г. Горького «Макар чудра»
Із всіх оповідань Г. Горького, прочитаних мною в рамках шкільної програми, «Макар Чудра» залишив найбільш глибокий потрібно в моїй душі
По-перше, у цьому Твір мене залучила поетична історія любові, покладена в основу сюжету, а по-друге, який-небудь особливий дух волі, що наповнює це оповідання. Так, безумовно, всі твори Горького цього періоду («Баба Изергиль», «Пісня про Сокола», «Челкаш») присвячені яскравій і незалежній особистостям, які володіють сильними волелюбними характерами. Пристрасть до волі — от що визначає й помисли, і вчинки персонажів. Але у вибраному мною оповіданні обоє героя віддані у владу іншої, що поневолює, що навіть поневолює страсті — страсті любовної. Яке ж почуття восторжествує в їхніх душах? Яким образом зважиться конфлікт між бажанням любити й бути улюбленим і прагненням до повної волі й незалежності? Не дивно, що фінал в оповідання трагічний. Однак не слід забігати вперед.
«Макар Чудра» побудований за принципом «оповідання в оповіданні». Перед читачем — холодна осіння ніч, сильний вологий вітер з моря, полум’я багаття, пісня юної циганки й оповідання старого цигана про страсті й почуття не менш яскравих, чим вогонь, не менш сильних, чим вітер. На мій погляд, автор використовує так звану рамкову композицію, щоб настроїти читача відповідним чином, адже історію Зобара й Радди можна витлумачувати по-різному. Яку ж точку зору пропонує Горького своєму читачеві?
Проаналізуємо початок оповідання. Дія відбувається вночі, у густій імлі, під жалібне звивання вітру: оповідач (очевидець і непрямий учасник описуваних подій), лежачи в «сильній, гарній позі», пасе коней, які символізують стрімкість і волю. Оповідання Чудри звучить осінньої беззоряної вночі, а осінь із її холодними вітрами й увядающей природою — загадковий період, що не піддається логічному поясненню, так само як і фінал любовної історії Радди й Зобара, що є несподіваним для читача, що настроївся на ідилію
Читач-Обиватель схильний засуджувати надмірну гордість дівчини й жорстокість хлопчика. Він прораховує в розумі багато варіантів завершення цієї історії: Зобар відмовляє Радде в її проханні, і вони розходяться; Зобар погоджується, і справа закінчується весіллям. Але або можливий інший варіант розв’язки, не той, про яке говориться в легенді? Придивимося до головних героїв
Обоє вони — молоді цигани, з молоком матері впитавшие дух вільного життя. Автор характеризує їх окремими поетичними фразами: красу Радди «можна було б на скрипці зіграти», Зобар «серце б вирвав із грудей і віддав… аби тільки тільки (їй) від цього добре було».
Подібного роду характеристика — не тільки данина жанру легенди. Вона дозволяє читачеві вникнути в суть образів, які рисуються письменником. Ледь прочитавши ці слова, ми вже бачимо перед собою героїв як реально існуючих людей. І розуміємо, що волелюбна, горда Рама просто не може піти з багатим паном, купившись на дзенькіт золота, а Зобар — не украсти коня, що сподобався йому,, хоча того й охороняє полк солдатів
Для цих героїв неможливість зробити те, що вимагає душу, необхідність переступити через себе, зробивши що-небудь проти волі, рівносильні довгої й болісної смерті, тому що воля — їхня сутність, їхній дух
И два цих чоловіки зустрічаються, «селезінка знаходить на камінь». Отут я хочу зробити маленький відступ. Говорять, що любов — сполучник рівних, сутність любові — воля. Але життя найчастіше доводить поворотне — у любові одна людина підкоряється іншому. Але хіба може Радда підкоритися Зобару, ставши його дружиною? А от Зобар…
Втім, хіба це підпорядкування? Адже поцілувавши руку Радди, він убиває її. І автор, розуміючи, що в Зобара просто не було іншого виходу (Радда йому його не залишила, а їй, у свою чергу, вибору не залишила любов до волі), у той же час не виправдує це вбивство, караючи Лойко рукою батька Радди. Хоча, на мою думку, це набагато гуманнее (як ні парадоксально звучить), чим залишити Зобара жити на миру без улюбленої
Радда ж не зрячи вмирає зі словами: «Я знала, що ти так зробиш!». Вона теж не змогла б жити із Зобаром, унизившимся перед нею, що втратили себе. Радда вмирає щасливої — її улюблений не розчарувавїї.
Мораль цієї історії автор влагает у вуста Макара Чудри: «іди своїм шляхом, не перетворюй у сторону…».
Обоє вони — Зобар і Радда — ішли своїм шляхом, не змінюючи собі, і їхні імена навіки залишаться в пам’яті людей. Це не дивно — адже Г. Горького, великий письменник, був насамперед більшою людиною, сильної й справедливим, тому його Твір читали, читають і будуть читатися
Із всіх оповідань Г. Горького, прочитаних мною в рамках шкільної програми, «Макар Чудра» залишив найбільш глибокий потрібно в моїй душі
По-перше, у цьому Твір мене залучила поетична історія любові, покладена в основу сюжету, а по-друге, який-небудь особливий дух волі, що наповнює це оповідання. Так, безумовно, всі твори Горького цього періоду («Баба Изергиль», «Пісня про Сокола», «Челкаш») присвячені яскравій і незалежній особистостям, які володіють сильними волелюбними характерами. Пристрасть до волі — от що визначає й помисли, і вчинки персонажів. Але у вибраному мною оповіданні обоє героя віддані у владу іншої, що поневолює, що навіть поневолює страсті — страсті любовної. Яке ж почуття восторжествує в їхніх душах? Яким образом зважиться конфлікт між бажанням любити й бути улюбленим і прагненням до повної волі й незалежності? Не дивно, що фінал в оповідання трагічний. Однак не слід забігати вперед.
«Макар Чудра» побудований за принципом «оповідання в оповіданні». Перед читачем — холодна осіння ніч, сильний вологий вітер з моря, полум’я багаття, пісня юної циганки й оповідання старого цигана про страсті й почуття не менш яскравих, чим вогонь, не менш сильних, чим вітер. На мій погляд, автор використовує так звану рамкову композицію, щоб настроїти читача відповідним чином, адже історію Зобара й Радди можна витлумачувати по-різному. Яку ж точку зору пропонує Горького своєму читачеві?
Проаналізуємо початок оповідання. Дія відбувається вночі, у густій імлі, під жалібне звивання вітру: оповідач (очевидець і непрямий учасник описуваних подій), лежачи в «сильній, гарній позі», пасе коней, які символізують стрімкість і волю. Оповідання Чудри звучить осінньої беззоряної вночі, а осінь із її холодними вітрами й увядающей природою — загадковий період, що не піддається логічному поясненню, так само як і фінал любовної історії Радди й Зобара, що є несподіваним для читача, що настроївся на ідилію
Читач-Обиватель схильний засуджувати надмірну гордість дівчини й жорстокість хлопчика. Він прораховує в розумі багато варіантів завершення цієї історії: Зобар відмовляє Радде в її проханні, і вони розходяться; Зобар погоджується, і справа закінчується весіллям. Але або можливий інший варіант розв’язки, не той, про яке говориться в легенді? Придивимося до головних героїв
Обоє вони — молоді цигани, з молоком матері впитавшие дух вільного життя. Автор характеризує їх окремими поетичними фразами: красу Радди «можна було б на скрипці зіграти», Зобар «серце б вирвав із грудей і віддав… аби тільки тільки (їй) від цього добре було».
Подібного роду характеристика — не тільки данина жанру легенди. Вона дозволяє читачеві вникнути в суть образів, які рисуються письменником. Ледь прочитавши ці слова, ми вже бачимо перед собою героїв як реально існуючих людей. І розуміємо, що волелюбна, горда Рама просто не може піти з багатим паном, купившись на дзенькіт золота, а Зобар — не украсти коня, що сподобався йому,, хоча того й охороняє полк солдатів
Для цих героїв неможливість зробити те, що вимагає душу, необхідність переступити через себе, зробивши що-небудь проти волі, рівносильні довгої й болісної смерті, тому що воля — їхня сутність, їхній дух
И два цих чоловіки зустрічаються, «селезінка знаходить на камінь». Отут я хочу зробити маленький відступ. Говорять, що любов — сполучник рівних, сутність любові — воля. Але життя найчастіше доводить поворотне — у любові одна людина підкоряється іншому. Але хіба може Радда підкоритися Зобару, ставши його дружиною? А от Зобар…
Втім, хіба це підпорядкування? Адже поцілувавши руку Радди, він убиває її. І автор, розуміючи, що в Зобара просто не було іншого виходу (Радда йому його не залишила, а їй, у свою чергу, вибору не залишила любов до волі), у той же час не виправдує це вбивство, караючи Лойко рукою батька Радди. Хоча, на мою думку, це набагато гуманнее (як ні парадоксально звучить), чим залишити Зобара жити на миру без улюбленої
Радда ж не зрячи вмирає зі словами: «Я знала, що ти так зробиш!». Вона теж не змогла б жити із Зобаром, унизившимся перед нею, що втратили себе. Радда вмирає щасливої — її улюблений не розчарувавїї.
Мораль цієї історії автор влагает у вуста Макара Чудри: «іди своїм шляхом, не перетворюй у сторону…».
Обоє вони — Зобар і Радда — ішли своїм шляхом, не змінюючи собі, і їхні імена навіки залишаться в пам’яті людей. Це не дивно — адже Г. Горького, великий письменник, був насамперед більшою людиною, сильної й справедливим, тому його Твір читали, читають і будуть читатися