Реформаторські проекти Олександра I і М. М. Сперанского
Початок реформ
Вступивши на престол, Олександр не ризикнув прямолінійно проводити політикові абсолютизму. Перші його внутрішньополітичні заходи були пов’язані з виправленням найбільш одіозних розпоряджень Павла I, що викликали збурювання не тільки петербурзької аристократії, але й широкій росіянці громадськості. Він виступив проти деспотизму й самодурства батька, обіцяв проводити політикові «за законами й серцем» своєї бабки Катерини II. У цьому сполучалися як його ліберальні погляди, так і прагнення завоювати популярність у суспільстві. Олександр відновив скасовані Павлом «Жалувані грамоти» дворянству й містам, оголосив широку амністію людям, які піддалися переслідуванням при Павлові. Був знову дозволений вільний в’їзд і виїзд за кордон, ввіз іноземних книг, відмінялися обмеження на торгівлю з Англією й людей, що дратували, регламентаціями в побуті, одязі, суспільному поводженні й т.д. Ці міри створили Олександрові славу ліберала
Вступивши на престол, Олександр дав зрозуміти, що має намір провести реформи по самих насущних суспільно-політичних проблемах. 5 квітня 1801 була створена Неодмінна рада — законосовещательний орган при государі, що одержав право опротестовувати дії й укази пануючи. Однак основним центром, у якому розроблялися ідеї перетворень, став так званий Негласний комітет. У нього ввійшли молоді друзі пануючи — граф П. А. Строганов, польський князь А. Чарторийский, граф В. П. Кочубей і граф Н. Н. Новосильцев. Проекти, які вони розробляли, не привели до корінних реформ. Справа обмежилася деякими приватними перетвореннями, які лише злегка підновили фасад Російської імперії
Реформи державного керування
В 1802 р. застарілі колегії, які ще з петровских часів були головними органами виконавчої влади, були замінені міністерствами. Ця міра завершила процес розмежування функцій органів державного керування. Вона привела до твердження системи галузевого керування, зміні колегіальності на єдиноначальність, до прямої відповідальності міністрів перед імператором, посиленню централізації й зміцненню самодержавства. У Росії початку швидко складатися прошарок бюрократії, що цілком залежить від милості пануючи й одержуваного за службу платні. Було засновано 8 перших міністерств: військово-сухопутних сил, військово-морських сил, іноземних справ, юстиції, внутрішніх справ, фінансів, комерції й народної освіти. В 1810-1811 гг. при реорганізації міністерств їхня кількість збільшилася, а функції були ще більш чітко розмежовані. Для спільного обговорення міністрами деяких питань був заснований Комітет міністрів (в 1857 р. він був перетворений у Раду міністрів, що проіснував до 1917 р.) .
В 1802 р. був реформований Сенат, що став вищим судовим і контролюючим органом у системі державного керування. Його участь у законодавчій діяльності виразилося в тім, що він одержав право робити «подання» імператорові із приводу застарілих законів
Введення принципу єдиноначальності торкнулося й керування православною церквою, що як і раніше була підпорядкована державі. Духовними справами відав Святейший Синод, члени якого призначалися імператором. На чолі Синоду стояв обер-прокурор, людина, як правило, дуже близький до царя з військових або цивільних чиновників. Його роль і повноваження усе більше підсилювалися. При Олександрі I посада обер-прокурора виконував в 1803-1824 князь А. Н. Голіцин, що був з 1816 р. також і міністром народної освіти
Олександр I сподівався із введенням міністерської системи центрального керування навести порядок і зміцнити державу. Але рішучої перемоги зі зловживаннями досягнуто не було. У нових міністерствах оселилися старі пороки. Розростаючись, вони піднімалися до верхніх поверхів державної влади. Олександрові були відомі сенатори, що брали хабарі. Бажання викрити їх боролося в ньому з побоюванням упустити престиж Сенату. Ставало очевидно, що одними перестановками в бюрократичній машині не можна вирішити завдання створення такої системи державної влади, що активно сприяло б розвитку продуктивних сил країни, а н пожирала її ресурси. Був потрібний принципово новий підхід до рішення завдання
Розчарування в найближчому оточенні змусило його шукати опору в людях, особисто йому відданих і не пов’язаних із сановною аристократією. Він наближає до себе спочатку А. А. Аракчеева, а пізніше М. Б. Барклая де Толли, що стали в 1810 військовим міністром, і М. М. Сперанского (1772 — 1839) , якому Олександр доручили розробку нового проекту державної реформи
Сперанский походив із сім’ї сільського священика. Видатні здатності й працьовитість висунули його на важливі державні пости. В 1807 р. Олександр наблизив його до себе, а потім взяв із собою, відправляючись в ерфурт на зустріч із Наполеоном. Французький імператор швидко оцінив скромного статс-секретаря, зовні нічим не виделялись у російської делегації. » чиНе завгодно вам, государ, — у жарт запитав він Олександра, — обміняти мені цієї людини на яке-небудь королівство?» Сперанский відрізнявся широтою кругозору й строгою системністю мислення. Він не терпів хаосу й сумбуру. Будь-яке, саме заплутане питання в його викладі здобував упорядковану стрункість. В 1809 р. з доручення Олександра він склав проект корінних перетворень
Здійснення проекту М. М. Сперанского могло б сприяти початку конституційного процесу в Росії. В основу державного устрою Сперанский поклав принцип поділу влади — законодавчої, виконавчої й судової. Кожна з них, починаючи із самих нижніх ланок, повинна була діяти в строго обкреслених рамках закону. Створювалися представницькі збори декількох рівнів на чолі з Державною думою — всеросійським представницьким органом. Дума повинна була давати висновку по законопроектах, представленим на її розгляд, і заслуховувати звіти міністрів
Всі влади — законодавч, виконавча й судова — з’єднувалися в Державній раді, члени якого призначалися царем. Думка Державної ради, затверджена царем, ставало законом. Якщо в Державній раді виникала розбіжність, цар за своїм вибором затверджував думку більшості або меншостей. Жоден закон не міг вступити без осуду в Державній думі й Державній раді
Реальна законодавча влада по проекті Сперанского залишалася в руках пануючи. Але Сперанский підкреслював, що судження Думи повинні бути вільними, вони повинні виражати «думку народне» . У цьому й полягає його принципово новий підхід: дії влади в центрі й на місцях він хотів поставити під контроль суспільної думки. Тому що безгласність народу відкриває шлях до безвідповідальності влад
По проекті Сперанского виборчими правами користувалися всі громадяни Росії, що володіють землею або капіталами, включаючи державних селян. Мастеровие, домашня прислуга й кріпаки у виборах не брали участь, але користувалися найважливішими цивільними правами. Головне з них Сперанский сформулював так: «Ніхто не може бути покараний без судового вироку» . Це повинне було обмежити владу поміщиків над кріпаками
Здійснення проекту почалося в 1810 р., коли була створена Державна рада. Протягом 1810-11 у Державній раді обговорювалися запропоновані Сперанским плани фінансової, міністерської й сенатської реформ. Реалізація першої з них привела до скорочення бюджетного дефіциту, до лету 1811 було завершене перетворення міністерств
Тим часом сам Олександр випробовував найсильніший тиск придворного оточення, включаючи членів його сім’ї, стремившихся не допустити радикальних реформ. Вище дворянство, почувши про плани Сперанского наділити цивільними правами кріпаків, виражало невдоволення. Проти Сперанского об’єдналися всі консерватори, серед яких особливо виділявся А. А. Аракчеев, що був фаворит Павла, що потрапив у милість і до нового імператора. Певний вплив на нього, очевидно, зробила й «Записка про древню й нову Росію» Н. М. Карамзина, що дала, мабуть, привід імператорові засумніватися в правильності вибраного їм шляхи. Немаловажне значення мав фактор і міжнародне становище Росії: напруга, що підсилювалася, у відносинах із Францією й необхідність підготовки до війни давали можливість опозиції трактувати реформаторську діяльність Сперанского як антидержавну. Сперанский був оточений платними й добровільними шпигунами, які передавали цареві кожне його необережне слово. У березні 1812 р. він був відсторонений від справ і засланий вссилку.
Реформи 1802-1812 гг. не змінили самодержавної сутності політичної системи Росії. Вони підсилили централізацію й бюрократизацію державного апарата. Як і колись, імператор володів верховною законодавчою владою
У наступні роки реформаторські настрої Олександра I відбилися у введенні конституції в Царстві Польському (1815) , збереженні сейму й конституційного пристрою у Фінляндії, приєднаної до Росії в 1809 р., а також у створенні Н. Н. Новосильцевим з доручення пануючи «Уставної грамоти Російської імперії» ( 1819-1820) . У проекті передбачався поділ галузей влади, введення представницьких органів, рівність всіх громадян перед законом і федеративний принцип державного устрою. Однак всі ці речення залишилися на папері
Використана в доповіді література:
Історія Росії. Підручник. А. С. Орлів, В. А. Георгиев — М.: ПРОСПЕКТ, 1997
Історія Росія з початку XVII до кінця XIX століття. Л. В. Милов, П. Н. Зирянов, А. Н. Боханов — М.: АСТ, 1996