Реформи Івана IV
План
1. Вступ
2. Програма реформ 50-х років
3. Судебник 1550 року
4. Вирок про місництво
5. Испомещение «тисячі»
6. Земельне законодавство
7. Висновок
Вступ
Одним з важливих питань історії російського народу є питання про Івана Грозному. Іван Грозний уже сучасникам здавався особистістю загадкової й страшної: «Пренайвищого в-истинну й преславнейша всіх колишніх, славиму ж від кінець небес до кінець їх» , — пише про нього дяк Іван Тимофєєв і додає: «… возненавиде гради земля своея… і всю землю держави своея, яко секирою, наполи некако рассече» . Такою ж загадкою ввійшов Іван IV і в історичну науку. Для більшості істориків це була психологічна проблема» ; цікавили сама особистість Івана Грозного й умови, у яких вона створювалася. Перед деякими істориками навіть вставало питання, чи був Грозний нормальний розумово. Але вже в працях Соловйова й Платонова були зроблені спроби підійти до цього питання інакше: вони розцінювали діяльність Івана IV як момент рішучої сутички «державного початку» , втіленого цим грізним государем, з питомою старовиною
Н. П. Павлов-Сильванский побачив в епосі Грозного перехідний момент від феодалізму до станової монархії, а його висновки лягли в основу поглядів Н. А. Рожкова й М. Н. Покровського про епоху Івана IV. Якщо російська історіографія й «школа Покровського» не зуміли науково роз’яснити значення Івана Грозного в російської історії, то західноєвропейські історики були щодо цього зовсім неспроможні; у найкращому разі вони повторювали висновки Соловйова, Ключевского або Платонова.
До джерел, що розповідають про епоху Івана IV, ставляться записки опричника Генріха Штадена, що вийшли майже одночасно з російським перекладом записок Таубе й Крузе; до іноземних джерел ставиться також сказання Альберта Шлихтинга. Не менш важлива переписка Івана Грозного з опричником Василем Брудним і збори актів часів опричнини. Всі ці публікації дозволили заново освітити темні питання, пов’язані з реформою Івана IV.
Питання про необхідність корінного перегляду оцінки Івана Грозного в нашій літературі був піднятий Р. Ю. Виппером у його книзі, що вийшла в 1922 р. Взявши на себе завдання історичної реабілітації Івана Грозного, Р. Ю. Виппер показав його як видатного державного діяча, дипломата й стратега, що цілком витримує порівняння з такими великими історичними діячами, як Петро Великий. Сила аргументації автора полягає в тім, що він ставить Івана IV в оточення державних діячів сучасної йому Західної Європи, і на міжнародному тлі московський самодержець виростає в потужну, величну фігуру
Програма реформ
Особливо державний і політичний талант Івана Грозного розкривають реформи 50-х років XVI століття. Найважливішою рисою політичної історії Російської держави 50-х років є численні реформи, спрямовані на подальший розвиток і зміцнення Російського централізованої держави
Загальною рисою реформ 50-х років є їхня антибоярська спрямованість. Проголошуючи ці реформи, уряд Івана IV зображувало їх як заходи, ціль яким полягала в тім, щоб ліквідувати наслідку боярського правління й зміцнити економічні й політичні позиції тих соціальних груп, чиї інтереси воно виражало й на які опиралося, дворян, поміщиків і верхи посаду. При цьому їсти підстава говорити про наявність в уряду Івана IV цілого плану реформ, що охоплюють широке коло питань внутрішньої політики й заходу, що включали в себе, в області землеволодіння, і фінансові реформи, і, нарешті, реформи церковні
Вихідним моментом у проведенні реформ з’явилося мовлення Івана IV 27 лютого 1549 р. на засіданні Боярської думи разом з «освяченим собором» (тобто вищими представниками церкви) . Це мовлення носило програмний характер і являли собою декларацію, що викладала основні принципи політики уряду; давалася різко негативна оцінка боярського правління як часу. Основне питання, розглянутий у декларації Івана IV, — це питання про боярських дітей і їхні інтереси. Діти боярські займають центральне місце в декларації Івана IV, всі три пункти якої присвячені їм: спочатку оцінці положення дітей боярських у минулому, під час боярського правління, потім вимозі про неприпустимість продовження «сил» , «образ» і «продажів» стосовно дітей боярським і формулюванню санкцій у випадку, якщо вони все-таки будуть мати місце
У прямо протилежному плані трактується питання про бояр. Бояри розглядаються як основне джерело насильства, «образ» і «продажів» , що заподіювалися дітям боярським у минулому, у роки боярського правління, і як потенційне джерело таких же дій у сьогоденні й майбутньому. Тому звертання Івана IV до «всіх бояр» носило характер ультимативної вимоги про припинення таких актів насильства з боку бояр у відношенні дітей боярських під погрозою обпав і «страти» для тих бояр, хто спробував би продовжувати або відновити такого роду дії
У той же день, 27 лютого 1549 року, відбувся інший виступ Івана IV. За своїм значенням воно представляло як би повторення урядової декларації, але тільки не перед боярами, проти яких було спрямоване вістря політики, проголошеної в декларації Івана IV, а перед дітьми боярськими й дворянами, чиї інтереси відбивала й захищала декларація уряду
Закономірним підсумком політичних подій 27 лютого з’явився закон 28 лютого 1549 року, що представляє собою початок реалізації політики, проголошеної в деклараціях Івана IV від 27 лютого. Закон 28 лютого був прийнятий без участі «всіх бояр» : домігшись від них прийняття вимог, сформульованих у царській декларації, уряд Івана IV не порахувало потрібним передавати на розгляд «всіх бояр» текст нового закону й він був прийнятий на засіданні «ближньої думи» за участю митрополита Макария.
Розгляд матеріалів, пов’язаних з лютневою декларацією Івана IV, показує, що до цього часу політика уряду вже визначилася як політика захисту інтересів поміщиків (дітей боярських) і боротьби за ліквідацію наслідків боярської сваволі часів боярського правління. А. Е. Пресняков писав: «виступ пануючи захисником інтересів «дітей боярських» , майбутнього дворянства, безсумнівно початок політики, що досяг повного розвитку в епоху опричнини» .
Уряд Івана IV, виступаючи проти бояр і в захист дітей боярських — поміщиків, прагнуло представити себе захисником також і «всіх селян царства свого» . Очевидна мета, що складається в тім, щоб заявами про захист всіх «селян» прикрити класовий характер політики Івана IV як органа влади панівного класу феодалів-кріпосників. Особливо яскраво тенденція зобразити політику уряду Івана IV як має «всенародний» характер виступає в мовленні Івана IV на Стоглавом соборі 1551 року. Цар виносив на розгляд освяченого собору й «всіх бояр» наступні питання («Царські питання» ) : 1. Про боротьбу з місництвом 2. Про перегляд вотчин, маєтків і годівель 3. Про монастирські, князівські й боярські слободи 4. Про ліквідацію корчем 5. Про ліквідацію митов 6. Про мита за перевіз через ріку й за проїзд по мосту 7. Про застави по рубежах 8. Про встановлення вотчинних книг і про регламентацію служби з вотчин 9. Про впорядкування справи роздачі маєтків 10. Про порядок забезпечення вдів боярських дітей 11. Про порядок нагляду за ногайскими послами й гістьми 12. Про загальний перепис земель Головне місце в програмі урядових заходів займає земельне питання. Питома вага земельного питання в розробленому урядом Івана IV плані реформ виступає вже в тім факті, що з 12-ти пунктів, з яких складаються «Царські питання» , п’ять присвячені земельним справам. План уряду намічав загальний перегляд земель, що перебувають у володінні служивих людей. Необхідність цього заходу мотивувалася тим, що роки боярського правління привели до найбільших змін в області землеволодіння, що виражалися в зосередженні величезної кількості земель, у порівнянні із часами до смерті Василя III, у руках одних і в настільки ж більших масштабах збезземелення інших. Завдання, що стояло перед урядом, полягала в тім, щоб подарувати «недостатнього» за рахунок «лишків» земель, виявлених у тих, хто збільшив свої володіння в роки правління бояр
Судебник 1550 року
Видання Судебника 1550 року було актом величезної політичної важливості. Основні стадії, через які проходить знову видаваний закон: 1 Доповідь паную, що мотивує необхідність видання закону 2 Вирок пануючи, що формулює норму, що повинна скласти зміст нового закону
Саме ж складання закону й остаточна редакція тексту виробляється в наказах, точніше, скарбниками, за наказом пануючи виконуючу цю роботу. Нарешті, на основі нових законів складаються додаткові статті Судебника, які й приписуються до його основного тексту. Така загальна схема законодавчого процесу в Російській державі другої половини XVI століття. Вона конкретизується вказівкою на різновид законів. Підставою для встановлення декількох різновидів законів служить те, що різні закони по-різному проходять намічені вище стадії законодавчого процесу. Основні розходження падають на другу стадію. Якщо доповідь є загальним для всіх різновидів законів другої половини XVI століття, то друга стадія законодавчого процесу — «вирок» — здійснюється для різних законів по-різному:
1. Вироком одного пануючи
2. Вироком пануючи сбоярами.
3. Усним наказом пануючи («государевим словом» ) .
Навряд чи можна говорити про яку-небудь залежність застосування тої або іншої законодавчої процедури від змісту закону. Залучення або незалучення Боярської думи до обговорення закону залежало цілком від конкретних обставин моменту
Традиція пропонувала участь бояр в обговоренні нових законів і для більшості їхній відзначена участь бояр в «вироках» про видання законів. Чи дає участь бояр у законодавчому процесі підстава говорити про дуалізм законодавчих органів Російської держави? Чи можна розглядати царя й Боярську думу як два фактори законодавства, як дві самостійні політичні сили? Відповідь на це може бути тільки негативним. Боярська дума в другій половині XVI століття являло собою одне з ланок у державному апарату Російського централізованої держави, і хоча аристократичний склад думи давав їй можливість займати позицію захисту князівсько-боярських інтересів, але як установа дума була царською думою, зборами радників пануючи, до з’ясування думок яких по тимі або інших питаннях звертався цар, коли він уважав це потрібним. Тому бачити в обговоренні закону в Боярській думі щось схоже на обговорення закону в парламенті — значить зовсім довільно переносити на Боярську думу Російської самодержавної держави риси законодавчої установи конституційної держави. Тому не можна бачити в обговоренні законів у Боярській думі обмеження царської влади
Розгляд питання про законодавство в Російській державі другої половини XVI століття дає можливість зробити ще один висновок великої важливості. Це висновок про величезну роль наказів у законодавстві. Зосереджуючи свою увагу на питанні про Боярську думу і її роль, дворянсько-буржуазна історіографія недооцінила роль наказів. Тим часом саме накази, зокрема скарбники, фактично тримали у своїх руках московське законодавство як у підготовчій стадії, розробляючи проекти законів, так і в заключних етапах законодавчого процесу, де саме в руках скарбників перебувало формулювання й редагування тексту законів на основі норм царського вироку
У цій ролі приказного апарата в законодавстві знайшло своє яскраве вираження розвиток і зміцнення централізованої Російської держави
Вирок про місництво
Місництво було одним з тих інститутів феодальної держави, які забезпечували монопольне право на керівну роль у найважливіших органах держави представникам феодальної знаті. Сутність місництва полягала в тому, що можливість заняття тим або іншій особі якого-небудь поста в адміністративних органах або в армії визначалася місницькими рахунками, тобто взаємними співвідношеннями між окремими феодальними — князівськими або боярськими — прізвищами, а усередині цих прізвищ — взаємними співвідношеннями між окремими членами цих прізвищ. При цьому виключалася можливість зміни цих співвідношень, тому що це означало б зміну порядку місць у службовій, придворній або військовій ієрархії. Це приводило до того, що для заняття якою-небудь особою того або іншого поста потрібно бути, щоб положення даної особи в місницькій ієрархії відповідало тому положенню, яке займав у цій ієрархії той пост, на заняття якого претендувала дана особа
Московські великі князі (а потім царі) вели завзяту боротьбу проти місництва, тому що місництво зв’язувало їх і ставило їхньої дії під контроль феодальної знаті. Однак феодальна знать у свою чергу завзято боролася за збереження місницьких привілеїв. Вираженням і проявом цієї боротьби навколо проблеми місництва є місницька рахівниця, ріст яких протягом XVI століття відбиває в собі прагнення, що підсилюється, російських государів до зламування місницької ієрархії
Особливу гостроту місництво й місницька рахівниця придбали в області військової, в армії. Тут з особливою очевидністю виступала реакційна роль місництва
Основним недоліком в організації російської армії того часу було те, що керування армією було побудовано на місницьких початках. Це позбавляло командування армії можливості оперативного керівництва військами й, навпроти, дозволяло княжатам і боярам, незадоволеним політикою уряду Івана IV, саботувати шляхом місницьких рахунків і звад розпорядження верховного командування. Місницька рахівниця позбавляли уряд можливості керуватися при призначенні на пости воєвод міркуваннями політичного й персонального порядку, а вимагали надання воєводських постів тим, хто мав на них привілей відповідно до місницької ієрархії
У листопаді 1549 року був виданий вирок про місництво. В «Питаннях» Івана IV Стоглавому собору обставини й мотиви видання вироку про місництво викладені в такий спосіб: «Батько мій, Макарий митрополит, і архієпископи, і єпископи, і князи, і бояри. Нарежался есми х Казані з усім хрисолюбивим воїнством і поклав есми раду своїми боляри в пречистій і соборної перед тобою, отцем своїм, про местех у воєводах і в сяких посиланнях у всякому розряді не местничатися, кого з ким куди не пошлють, щоб воиньскому справі в тім порухи не було; і всім бояром той був вирок люб» . Таким чином, метою видання вироку «Про місця» було створити умови, що дозволяють не допустити «порухи» «військовій справі» під час походу, що виникали від місництва в «посилках» і в «розряді» .
Вирок про місництво від листопада 1549 року складається із двох частин. Перша частина вироку присвячена воєводам основних п’яти полків, на які ділилася армія: Великого, Правої руки, Лівої руки, Передового й Сторожового. У другій частині мова йде про інших служивих людей — не-воєводах
По своєму змісті вирок 1549 року формально являє собою акт, що визначає місницькі співвідношення між окремими воєводськими посадами. У рамках визнання правомірності місництва перебуває й інша група норм, формулируемих вироком: про порядок регулювання тих випадків, коли службові відносини між тими або іншими служивими людьми не відповідають місницьким рахункам між ними. Однак суть вироку 1549 р. про місництво полягало не в простої регламентації місницьких рахунків у полках, а в боротьбі проти місництва
Для розуміння політичної спрямованості вироку про місництво дуже багато дає те тлумачення, що було дано цьому вироку під час походу 1549-1550 гг. після приїзду у Владимир митрополита Макария, коли питання про місництво був предметом обговорення пануючи, митрополита й бояр, і тільки що прийнятий вирок про місництво був знову підтверджений. Опираючись на це підтвердження, Макарий у своєму звертанні до служивих людей у такий спосіб сформулював той порядок, яким повинна була визначатися служба всіх категорій служивих людей під час походу: «А лучитца яке справа, кого з кім цар і великий князь на свою справу пошле, а хоча буде кому з ким і не пригожий бити свого для батьківщини, і бояри б, і воєводи, і князи, і діти боярські для земської справи всі ходили без місць. А кому буде яке справа про рахунок, і як, оже дасть бог, зі свого дла й із земського прийде, і государ їм рахунок тогди дасть» .
Мовлення Макария, внесена в текст офіційної Розрядної книги, може розглядатися як свого роду офіційний коментар до тексту вироку про місництво. Зовсім так само викладається суть вироку 1549 року й в «Царських питаннях» Стоглавому собору, де вирок про місництво характеризується як закон, що встановлює принцип: «Про местех у воєводах і у всяких посилках у всякому розряді не местничатися, кого з ким куди не пошлють» .
Таким чином, як за свідченням Макария, так і за заявою самого Івана IV, зміст вироку про місництво полягав у встановленні служби в полках «без місць» і в забороні «местничаться» під час походу
Будучи однієї з найбільш ранніх за часом політичних реформ 40-50 років, вирок про місництво відбив у собі загальний характер політики уряду й продемонстрував форми й шляхи реалізації цієї політики
Испомещение «тисячі»
Центральним питанням внутрішньої політики 50-их років було земельне питання. Характер земельної політики 50-их років визначився цілком уже в першому великому заході в області земельного питання. Цим заходом було испомещение вироком 3 жовтня 1550 року знаменитої «1000» дітей боярських навколо Москви
Вирок установлював: «учинити… поміщиків, дітей боярських — лутчих слуг 1000 чоловік» шляхом роздачі їм маєтків у місцевостях навколо Москви «верст за 60 і 70» — «у Московському повіті, так у половині Дмитрова, так у Рузе, так у Звенигороде, так у Числяках, і в Ординцах, і в перевесних селах, і в тетеревинчих, і в оброчних селах» . Розміри підмосковних маєтків дітям боярським визначалися в 200,150 і 100 чвертей залежно від того, до якій із трьох статей (на які була розбита «1000» ) ставиться даний син боярський. При цьому робилося застереження: «А за якими бояри або за дітьми боярськими вотчини в Московському повіті або в іншому місті, які блиско Москви верст за 50 або за 60, і тим маєтку не давати» . Вирок далі встановлював порядок поповнення «1000» у випадку смерті кого-небудь із осіб, що входили в неї: «А який по гріхах ис тої тисячі вимре, а син його не пригодитца до тої служби, ино в того місце прибрати іншого» .
У процесі реалізації вироку від 3 жовтня 1550 року була складена так звана Тисячна книга, що представляє собою свого роду роздавальну десятню й, що включає в себе як списки всіх дітей боярських, що ввійшли до складу «тисячі» , так і тих бояр і окольничих, які одержували на підставі вироку від 3 жовтня 1550 року маєтку в Московському повіті. Тисячна книга — основне джерело для розуміння й оцінки вироку від 3 жовтня 1550 року. Розгляд цього вироку доводиться починати із з’ясування питання про те, чи був реалізований вирок про испомещении «тисячі» дітей боярських або ж він являв собою лише проект, що не здійснився
Якщо прийняти, що в писцових книгах до нас дійшли дані про 20% загального числа тисячников, що одержала маєтки в Московському повіті, число їх становило б близько 350 чоловік. Якщо врахувати, що по вироку від 3 жовтня 1550 року маєтку тисячникам повинні були бути дані, крім Московського повіту, також у Дмитровском, Рузском, Звенигородському, Верейском і в Коломенському повіті, то можна дійти висновку, що цифра тисячников, що втримується в московських писцових книгах, може служити вагомим аргументом на користь того, що вирок від 3 жовтня 1550 року зовсім не є нездійсненим проектом реформи, а являє собою законодавче вираження політики, що проводилася вжизнь.
Значення даних про тисячниках, що втримуються в писцових книгах Московського повіту, не вичерпується тим, що вони дають можливість скласти уявлення про число тисячников, що одержало маєтки в Московському повіті. Показово також те, що маєтку тисячников, очевидно, охоплювали більш-менш рівномірно всі райони Московського повіту. З 13 станів, описаних у книгах 70-80 років, маєтку тисячников зустрічаються в 10 станах. Це підтверджує висновок про те, що роздача земель тисячникам проводилася в широких масштабах і у всьому Московському повіті
Ще істотніше ті дані, які втримуються в московських писцових книгах по питанню про соціальний склад і територіальну приналежність тисячников, испомещенних у Московському повіті. У складі 72 чоловік, записаних у писцових книгах Московського повіту, є: 2 боярина, 2 окольничих, 1 оружейничий, 2 князя Стародубских 2-й статті, 2 князя Стародубских 3-й статті, 4 князя Ярославських 3-й статті, 1 син боярський 1-й статті, 6 дітей боярських 2-й статті, нарешті, 52 дітей боярських 3-й статті. Таким чином, у московських писцових книгах виявляються представленими майже всі основні рубрики, на які розділені тисячники в Тисячній книзі. Широті соціальної й відповідає широта територіального охоплення поміщиків-тисячников даними писцових книг Московського повіту. Із загальної кількості 47 міст, представники яких включені в текст Тисячної книги, у писцових книгах Московського повіту є тисячники з 20 міст
Нарешті, необхідно відзначити, що дані про тисячниках у московських писцових книгах показові ще в одному відношенні. У переважній більшості випадків розміри маєтків тисячников становлять 100 чвертей землі, тобто точно відповідають розмірам маєтків для дітей боярських 3-й статті, установленим вироком 3 жовтня 1550 року
Испомещение тисячников являло собою насамперед захід величезного масштабу в області земельних відносин. У результаті проведення в життя вироку 3 жовтня 1550 року дворяни-поміщики одержали у свої руки понад 100 тисяч чвертей землі (в одному полі) орної землі з відповідною кількістю вгідь: лугів і лісів
Розподіл землі між «тисячниками» 1550 року