Реформи Петра I і особливості формування російського абсолютизму
Перша чверть 18 в. — важлива епоха в історії нашої країни, ознаменована значними зрушеннями в її житті, в економіці, розвитку продуктивних сил, державному ладі й культурі. Але особливо разючим була зміна ролі Росії в міжнародних відносинах. Саме в цей період Росія увійшла до числа найсильніших держав Європи
До кінця 17 в. велика Російська держава, територія якого простиралася від Каспійського моря на Півдні до Полярного океану на Півночі й від Польщі на Заході до Тихого океану, Камчатки й Китаю на Сході, займало в міжнародних відносинах місце, що не відповідало його дійсним силам і можливостям
Звичайно, в 17 в. і навіть до 18 в., починаючи приблизно із другої половини 15 в., Російська держава росла, розширювалося, накопичувало сили й поступово усе більше привертало увагу спочатку сусідніх, а потім і більше віддалених держав
Але аж до початку 18 в., до Петра I, сфера участі Росії в європейських міжнародних відносинах обмежувалася сусідніми країнами Східної й Південно-Східної Європи — Польщею, Швецією й васалом Оттоманської імперії — Кримським ханством. Участь у західноєвропейських справах Росія не приймала, а її політичні контакти із країнами Західної Європи були епізодичними. Уряду західноєвропейських країн у свою чергу взяли до уваги сили й можливості Росії тільки в тих випадках, коли справа стосувалася прикордонних з Росією держав — Польща, Швеція й, наприкінці 18 в., — Туреччина. Та й взаємні пізнання Росії й країн Західної Європи друг про друга були досить обмеженими. Наша країна більше цікавила в той час деякі із цих держав, насамперед Англію й Голландію, як торговельний партнер, джерело дешевих товарів і гарний ринок збуту
Незавидним було в 17 в. і положення Росії щодо її найближчих сусідів. Швеція й Польща, скориставшись крайнім ослабленням Росії на початку 17 в., рвали на частини і її територію. Польща по Деулинскому перемир’ю 1618 р. заволоділа корінними російськими землями, у тому числі Смоленськом. Під сумнівом було саме незалежне існування Росії, тому що поляки відмовлялися визнати царем Михайла Федоровича, посилаючись на «права» на Російський престол королевича Владислава. Тільки в 1634 р. удалося домогтися відмови Владислава від домагань на Московський престол
У результаті тривалої боротьби між Росією й Польщею в 60-х роках 17 в. Росії по Андрусовскому перемир’ю 1667 р. удалося повернути Смоленськ і опанувати лівобережною Україною; Київ так само перейшов до Росії. Андрусовское перемир’я було доповнено в тому ж році, так званою, Московською союзною постановою
Це був перелом у відносинах між двома сусідами, перелом від багатовікової ворожнечі й війни до миру й сполучника, обумовлений наявністю загальної для них небезпеки з боку татар і турок
Але якщо у відносинах між Росією й Польщею в другій половині 17 в. установилася рівновага, засноване на рівності сил і відомому збігу інтересів, то положення Росії щодо іншого західного сусіда — Швеції було чревате тривалими конфліктами
По Столбовскому договорі 1617 р., шведи повністю відтіснили Росію від Балтійського моря, захопивши споконвічні росіяни землі на узбережжя Фінської затоки. Російська держава була позбавлена природні шляхи сполучення із країнами Західної Європи, спілкування з якими було важливою умовою подолання відсталості країни. У середині 17 в. уряд Росії зробило спробу повернути собі вихід до Балтійського моря. Але Швеція була в той час сильною військовою державою, і для успішної боротьби з нею сили Росії виявилися поки ще недостатніми, тим більше, що одночасно йшла війна з Польщею за Україну. Ліквідувати умови Столбовского договору, пробитися до Балтійського моря в 17 в. не вдалося. Це була сама пекуча проблема, найважливіше завдання російської зовнішньої політики, і, давно вже ставши традиційної, вона ніколи не знімалася з порядку денного, але вирішувати її довелося вже Петру I у перші десятиліття 18 в.
Третім сусідом Росії в Європі було в 17 в. Кримське ханство — васал і форпост Оттоманської імперії. Росія в 17 в. щорічно виплачувала великі суми кримській феодальній верхівці. Однак це не забезпечувало безпеку її південних границь
Майже щороку з настанням весни татарські орди глибоко проникали в межі російської землі, палили, грабували, убивали, гнали населення й худоба
Постійні татарські набіги гальмували розвиток продуктивних сил, заважали залученню в господарський зворот найбільш родючих земель, створювали непереборні перешкоди розвитку землеробства й скотарства на великих просторах значної частини російської держави
Уряду доводилося крім щорічних «дач» кримським татарам, витрачати більші засоби на створення оборонних споруд від татарських набігів — засечних чорт
Самі насущні потреби господарського розвитку жадали від російського уряду усе більше рішучої боротьби з набігами татар, вживання ефективних заходів по забезпеченню безпеки південних границь. Це вело до усе більших зіткнень із татарами й Турцией, що стояла за їхньою спиною. Однак тут, на південних границях, в 17 в. домогтися зміни положення не вдалося
Військові зіткнення з Туреччиною й Кримом в 80-х роках 17 в. не принесли помітних успіхів, які були б здатні поліпшити позиції Росії щодо її південних сусідів
невідкладні завдання, ЩоСтоявшие перед російською зовнішньою политикой, на півдні також переходили до Петра I, до 18 в.
Таке було положення Росії в Європі 17 в. Говорити про її видатну роль у військово-політичному аспекті або хоча б про значне місце серед європейських держав для цього часу було б перекручуванням істини, непотрібним перебільшенням. Місце Росії було досить скромним, навіть в області її зносин з найближчими сусідами, не говорячи вже про країни Західної Європи. Повністю відрізана від Балтійського моря, Росія задихалася в лещатах блокади, що фактично здійснювалася її західними сусідами. Вона була позбавлена природних безпосередніх зв’язків з передовими в ті часи державами Західної Європи, що гальмувало її розвиток і зберігало відставання від країн Заходу в техніку й культурі. Навіть її зовнішня торгівля в той час ішла або через сусідні країни, виявляючись під контролем Швеції й Польщі, або велася по Білому морю й Льодовитому океану, навколо Північної Європи, шляхом важким, далеким, небезпечним для тодішніх невеликих вітрильних кораблів. Навряд чи потрібно згадувати, що й ті нечисленні судна, які приходили в північні порти Росії, були судами іноземними, тому що власного торговельного флоту в Росії не було
Чітко уявивши собі міжнародне становище Росії до кінця 17 в., ми зможемо тепер вірніше оцінити те нове в цьому положенні, що з’явилося в ході наступного розвитку подій, у результаті більших жертв, принесених російським народом, героїчних зусиль російської армії й флоту, створених Петром I у підсумку небувалого дотоле розвитку продуктивних сил країни, її економіки, пов’язаного з реформами, що проводилися Петром I,
Ці реформи проводилися протягом усього правління Петра I. Нерідко траплялося так, що нові міркування й приписання скасовували недавно створене й не витримало перевірки часом
Військова реформа була першочерговою перетворювальною справою Петра I, найбільш тривалим і найважчим як для нього самого, так і для народу. Вона має дуже важливе значення в нашій історії; це не просто питання про державну оборону: Реформа зробило глибоку дію й на склад суспільства, і на подальший хід подій
Війна переробляла сбродное ополчення вольниці й даточних у теперішню регулярну армію. Серед безперервної боротьби новоприладові полки, залишаючись багато років на похідній службі, самі собою перетворювалися в постійні. Після Нарви почалася неймовірна витрата людей. полки, що збираються Нашвидку, швидко танули в боях, від голоду, хвороб, масових втеч, прискорених пересувань на величезних відстанях — від Неви до Полтави, від Азова й Астрахані до Риги, Калиша й Висмара, а тим часом розширення театру воєнних дій вимагало посилення чисельного складу армії. Для поповнення збитку й посилення армійського комплекту один за іншим ішли часткові набори мисливців і даточних їхніх усяких класів суспільства, з дітей боярських, з посадских і двірських, зі стрілецьких дітей і навіть із безмісцевих дітей духівництва; у продовження одного 1703 р. забране було до тридцяти тисяч чоловік. Армія поступово ставала всестановою; але в неї поставлялося абияк на ходу виправлене або зовсім не бойова сировина. Звідси виникла потреба в іншому порядку комплектування, що давав би заздалегідь і правильно підготовлений запас. Випадковий і безладний прилад мисливців і даточних був замінений періодичними загальними рекрутськими наборами, хоча й при них іноді повторювалися старі прийоми вербування. Рекрутів неодружених у віці від 15 до 20 років, а потім і одружених від 20 до 30 років розподіляли по «станціях», збірним пунктам у найближчих містах партіями людина в 500-1000, розквартировували по постоялих дворах, призначали з них же капралів і єфрейторів, для щоденного перегляду й нагляду й віддавали їх відставним, за ранами й хворобами, офіцерам і солдатам із цих збірних навчальних пунктів рекрутів розсилали, куди було потрібно, «на упалие місця», для поповнення старих полків для сформирования нових. По поясненню самого Петра, ціль таких армійських розплідників — «коли запитають у дополонку в армію, те завжди на упалие місця були готові». Це й були «безсмертні» рекрути й солдати, як їх тоді прозвали. Указ говорив, що хто їх їх на навчальній станції або вже на службі умирет, буде вбитий, або втече, замість того брати нового рекрута з тих же людей, з яких узятий вибулий. Перший такий загальний набір був зроблений в 1705 р. ; він повторювався щорічно до кінця 1709 р. і все по одній нормі: по одному рекруті з 20 тяглих дворів, що повинне було давати в кожний набір по 30 тис. рекрутів і навіть більше. Усього велено було зібрати в ці перші п’ять наборів 168 тис. рекрутів, але не відомий дійсний збір, тому що набори вироблялися з більшими недоїмками. З початку шведської війни до першого загального набору вважали всіх рекрутів вольницею й даточними до 150 тис. Виходить, перші 10 років війни обійшлися приблизно 14-мільйонному населенню більш, ніж 300 тис. чоловік. Так була створена друга, полтавська регулярна армія, комплект якої до кінця 1708 р. тільки по трьох перших наборах був піднятий з 40 тис. в 1701 р. до 113 тис. Таким же порядком комплектувалася й підсилювалася армія й у подальші роки
Посилені набори потрібні були не тільки для збільшення комплекту, але й для поповнення убули від втеч, хвороб і страшної смертності в полках, з яких реформа влаштувала солдатські морильни, а також внаслідок більших недоборів. В 1718 р. значилося по колишніх наборах «недоїмкових», недібраних рекрутів 45 тис., а у випадних — 20 тис. При дурному пристрої змісту набагато більше рекрутів гине ще в навчальні роки від голоду й холоду, чим у боях від ворога. До кінця царювання Петра всіх регулярних військ, піхоти й кіннот, значилося вже від 196 до 212 тис., так 110 тис. козаків і іншої нерегулярной раті, не вважаючи інородців. Притім створена була нова збройна сила, незнайома древньої Русі флот
З початком Північної війни азовська ескадра була закинута, а після Пруту було загублено й Азовське море. Всі зусилля Петра звернулися на створення балтійського флоту. Ще в 1701 р. він мріяв, що в нього тут буде до 80 більших кораблів. Спішно вербували екіпаж: в 1702 р., за свідченням князя Куракина, «кликали в матроси молодих хлопців і набране з 3 тис. чоловік». В 1703 р. Лодейнопольская верф спустила 6 фрегатів; це була перша російська ескадра, що з’явилася на Балтійськом море. До кінця царювання балтійський флот уважав у своєму складі 48 лінійних кораблів і до 800 галер і інших дрібних судів з 28 тис. екіпажа
Для керування, комплектування, навчання, змісти й обмундировки всієї цієї регулярної армії був створений складний військово-адміністративний механізм із колегіями Військовою й Адміралтейською, Артилерійською канцелярією на чолі з генерал-фельдцейхмейстером, із Провиантской канцелярією під начальством генерал-провіантмейстера, з головним комісаріатом під керування генерал-кригскомиссара для прийому рекрутів і їхнього розміщення по полицях, для роздачі війську жалування й постачання його зброєю мундиром і конями; сюди треба додати ще генеральний штаб на чолі з генералітетом, який по табелі 1712 р. складався їхніх двох генерал-фельдмаршалів, князя Меньшикова й графа Шереметьєва, і з 31 генерала, у числі яких було 14 іноземців. Війська одержали зазначений мундир
В основу регулярної реорганізації військових сил покладені були також технічні зміни: у порядку комплектування прилад мисливців замінений рекрутським набором; мирні кадрові полки, «виборні», як їх тоді називали, перетворилися в постійний полковий комплект; у співвідношенні пологів зброї дана рішуча чисельна перевага піхоті над кіннотами; виконаний остаточний перехід до казенного змісту збройних сил. Ці зміни, і, особливо остання, сильно підняли вартість змісту армії й флоту. Кошторис тільки на генеральний штаб, що не існував до Петра, уже 1721 р. був зведений у сумі 111 тис. рублів. По кошторисі 1685 року вартість війська доходила майже до 10 мільйонів рублів. У продовження всього царювання Петра сухопутна армія росла й дорожчала, і до 1725 р. витрата на неї більш ніж упятерился, перевищив 5 мільйонів тодішніх рублів, а на флот ішло 1,5 мільйона рублів; у складності це становило 52-58 мільйонів рублів на наші гроші, і менш 2/3 усього тодішнього бюджету доходів
Петро не зняв і зі стану обов’язкової служби, поголовн і безстрокової, навіть не полегшив її, навпроти, обтяжив її новими повинностями й установив більше строгий порядок її відбування з метою витягти із садиб все наявне дворянство й припинити приховування. Він хотів завести точну статистику дворянського запасу й строго пропонував дворянам представляти в Розряд, а пізніше в Сенат списки недоуків, своїх дітей, і родичів, що жили при них, не моложе 10 років, а підліткам-сиротам самим бути в Москву для записів. По цих списках прискорено вироблялися огляди й розбори
Так, в 1704 році сам Петро переглянув у Москві більше 8 тис. недоуків, викликаних із всіх провінцій. Ці огляди супроводжувалися розподілом підлітків по полицях і школам. В 1812 р. велено було недоукам, що жили по будинках або вчився в школах з’явитися в канцелярію сенату в Москві, звідки їх відправили в Петербург на огляд і там розподілили на три віки: молодші призначені в Ревінь учитися мореплаванню, середні — у Голландію для тої ж мети, а старші зараховані в солдати, «у якихось числах за море і я, грішник, у перше нещастя визначений», жалібно зауважує у своїх записках В. Головін, одна зі средневозрастних жертв цього перебирання. Високородіє не врятувало від огляду: в 1704 р. сам цар розбирав недоуків «знатних самих персон» і 500-600 молодих князів Голициних, Черкаських, Хованских, Лобанових-Ростовських і т. п. написали солдатами в різні гвардійські полки — «і служать», — додає князь В. Куракин. Добралися й до приказного люду, що розмножувався вище заходу щодо прибутковості заняття: в 1712 р. запропоновано було не тільки по провінційних канцеляріях, але й при самому сенаті переглянути піддячих і з них зайвих молоду й придатних у службу забрати в солдати. Разом з недоуками особливо викликалися на огляди й дорослих дворян, щоб не вкривалися по будинках і завжди були в службовій справності. Петро жорстоко переслідував «нетство», неявку на огляд або для запису. Восени 1714 року велено було всім дворянам у віці від 10 до 30 років з’явитися в наступаючу зиму для запису при сенаті, з погрозою, що донесший на що неявились, хто б він не був, хоча б власний слуга ослушника, одержить всі його пожитки й села. Ще нещадніше указ 11 січня 1722 р.: не з’явився на огляд піддавався «шельмуванню», або «політичної смерті»; він виключався із суспільства добрих людей і оголошувався поза законом; усякий безкарно міг його ограбувати, ранити, навіть убити; ім’я його, надруковане, кат з барабанним боєм прибивав до шибениці на площі «для публіки», щоб про нього всяк знав, як про прислушателе указів і рівному зрадникам; що такого нетчика піймає й приведе, тому обіцяно була половина його спонукуваного й нерухомого маєтку, хоча б те був його кріпак
Ці круті міри були малоуспішними. Ціпків у творі «Про вбогість і багатство», написаному в останні роки царювання Петра, яскравими рисами зображує плутню й виверти, на які пускалися дворяни, щоб «отлинять» від служби. Не тільки городові дворяни, але й царедворці при вбранні в похід пристроювалися до якому-небудь «бездіяльному справі», порожньому поліцейському дорученню й під його прикриттям проживають у своїх вотчинах у військову пору; безмірне розмноження всяких комісарів, командирів полегшувало виверт. Інший вислизав від заклику подарунками, удаваною хворобою або юродство на себе напустить, залізе в озеро по саму бороду бери його на службу. «Інші дворяни вже зостарилися, у селах живучі, а на службі однією ногою не бували. » Варто також сказати кілька слів про порядок відбування служби
Петро удержав колишній службовий вік дворянина — з 15 років; але тепер обов’язкова служба була ускладнена новою підготовчою повинністю — навчальної, що складалася в обов’язковому початковому навчанні. По указах 20 січня й 28 лютого 1714 р. діти дворян і приказного чина, дяків і піддячих, повинні навчитися цифири, тобто арифметиці, і деякої частини геометрії, і покладався штраф такий, що мимоволі буде женитися, поки цього вивчиться»; вінцевих пам’ятей не давали без письмового посвідчення про виучку від учителя. Для цього було запропоновано у всіх губерніях при архієрейських будинках і в знатних монастирях завести школи, а вчителями посилати туди учнями заведених у Москві близько 1703 р. математичних шкіл, тодішніх реальних гімназій
Так, з 15 років дворянин повинен був служити рядовим у полицю й закінчувати підготовче навчання. Молодь знатних і багатих прізвищ звичайно записувалася у гвардійські полки, переможніше й худороднее навіть в армійські. По думці Петра, дворянин офіцер регулярного полку; але для цього він неодмінно зобов’язаний прослужити кілька років рядовим. Закон 26 лютого 1714 р. рішуче забороняє робити в офіцери людей «із дворянських порід», які не служили солдатами у гвардії й «з фундаменту солдатської справи не знають. » І військовий устав 1716 р. говорить: «Шляхетству російському інший спосіб не залишається в офіцери відбуватися, крім що служити у гвардії». Цим пояснюється дворянський склад гвардійських полків при Петрові; їх було три до кінця царювання: до двох старим піхотного був в 1719 р. доданий драгунський, потім переформований у конногвардейский полк. Ці полки служили військово-практичною школою для вищого й середнього дворянства: прослуживши рядовим у гвардії, дворянин переходив офіцером в армійський піхотний або драгунський полк
А тепер подивимося значення викладених вище змін. Перетворення дворянського помісного ополчення в регулярну всестанову армію зробило троянську зміну у дворянській службі. По-перше, розділилися два6 колись зливалися її виду, служба військова й цивільна. По-друге, та й інша ускладнилася новою повинністю, обов’язковою навчальною підготовкою. Третя зміна була, може бути, найважливіша для долі Росії як держави. Регулярна армія Петра втратила територіальний склад своїх частин. Колись не тільки гарнізони, але й частини далеких походів, що відбували «полкову службу», складалися із земляків, дворян одного повіту. Полки іноземного ладу, що набиралися з разноуездного служивого люду, почали руйнування цього територіального складу. Вербування мисливців і потім рекрутські набори довершили це руйнування, дали полицям різностановий склад, віднявши склад місцевий. Рязанський рекрут, надовго, звичайно назавжди, відірваний від своєї Пехлецкой або Зимаровской Батьківщини, забував у собі рязанца й пам’ятав тільки, що він драгун фузелерного полку полковника Фамендина; казарма гасила почуття земляцтва. Те ж трапилося й гвардією. Колишнє столичне дворянство, відірване від провінційних дворянських мирів, саме зімкнулося в місцевий московський, столичний дворянський мир. Постійне життя в Москві, щоденні зустрічі в Кремлі, сусідство по підмосковних вотчинах і маєткам зробили Москву для цих «царедворців» таким же повітовим гніздом, яким було місто Козельск для дворян і дітей боярських козличей. Перетворені в полки Преображенський і Семеновский і перенесені на невське фінське болото, вони стали забувати в собі москвичів і почували себе тільки гвардійцями. Із заміною місцевих зв’язків полковими казарменими, гвардія могла бути під сильною рукою тільки сліпим знаряддям влади, під слабкої преторианцами або яничарами. В 1611 р., у неясний час, у дворянському ополченні, тим, що зібралися під Москвою під предводительством князя Трубецького, Заруцького й Ляпунова, щоб виручити столицю від ляхів, що засіли в ній, якоюсь інстинктивною похіттю позначилася думка завоювати Росію під прийменником її оборони від зовнішніх ворогів. Нова династія встановленням кріпосної неволі початку ця справа; Петро створенням регулярної армії й особливо гвардії дала йому збройну опору, не підозрюючи, яке вживання зроблять із її його спадкоємці й спадкоємиці, і яке вживання вона зробить із його спадкоємців і спадкоємиць
А тепер звернемося до реформ в області промисловості й торгівлі. Однієї із плодотворнейших ідей, які починають ворушитися в московських розумах 17 в., була свідомість корінного недоліку, яким страждала фінансова система Московської держави. Ця система, піднімаючи податки в міру збільшення потреб скарбниці, обтяжувала народну працю, не допомагаючи йому стати більше продуктивним. Думка про попередній підйом продуктивних сил країни, як про необхідну умову збагачення скарбниці, і лягла в основу економічної політики Петра. Він поставив собі завданням озброїти народну працю кращими технічними прийомами й знаряддями виробництва й увести в народногосподарський зворот нові промисли, звернувши народну працю на розробку не торкнутих ще багатств країни. Задавши собі цю справу, вона торкнувся всіх галузей народного господарства; не залишилося, здається, жодного виробництва, навіть самого дрібного, на яке Петро не звернув би зіркої уваги: землеробства у всіх його галузях, скотарства, хмелевоства, виноробства, рибальства й т.д. — усього торкнулася його рука. Але найбільше витратив він зусиль на розвиток обробної промисловості, мануфактур, особливо гірничої справи, як найбільш потрібного для війська. Він не міг пройти повз корисну роботу, як би скоромна вона не була, щоб не зупинитися, не ввійти вподробности.
Познайомившись із Західною Європою, Петро назавжди залишився під чарівністю її промислових успіхів. Ця сторона західноєвропейської культури, здається, найбільше прикувала до себе його увага: фабрики й заводи головних промислових центрів Західної Європи Амстердама, Лондона, Парижа він вивчив особливо ретельно, записуючи свої спостереження. Він познайомився із Західною Європою, коли там у державному й народному господарстві панувала меркантильна система, основна думка якої, як відомо, полягала в тому, що кожний народ для того, щоб не убожіти, повинен сам робити всі, їм споживане, не потребуючи допомоги чужестранного праці, а щоб багатіти, повинен увозити якнайменше, а вивозити якнайбільше. Засвоївши собі такий же погляд за спостереженнями або самобутньо, Петро намагався завести будинку всілякі виробництва, не обертаючи уваги на те, у що обійдеться їхній заклад. Його шанувальник Ціпків, здається, вірно витлумачив його думку, говорячи, що хоча в перші роки нове домашнє виробництво обійдеться й дорожче заморського, зате потім, усталившись, окупиться. Тут Петро керувався двома міркуваннями:
1) Росія не уступає іншим країнам, а перевершує їхнім достатком різних природних багатств, ще не торкнутих і навіть не наведених у популярність;
2) розробку цих багатств повинне вести сама держава примусовими мірами. Завести нове корисне виробництво, шовковицю, виноградарство, відшукати недоторкану дохідну статтю й розробити її — це стало головним предметом народохозяйственних турбот Петра
Зі спостережень над порядками західноєвропейської промисловості й із власних міркувань і досвідів Петра вийшов ряд мір, які він додавав до розвитку російської промисловості. От короткий їх перелік
1. Виклик іноземних майстрів і фабрикантів
Слідом за Петром в 1698 р. у Росію приїхала строката юрба всіляких художників, майстрів і ремісників, яких Петро за кордоном запросив на свою службу; в одному Амстердамі він найняли тисячу майстрів і ремісників. Однієї з головних обов’язків російських резидентів при іноземних дворах також був набір іноземних майстрів на російську службу. В 1702 р. по Німеччині був опублікований маніфест Петра, що запрошували в Росію іноземних капіталістів, фабрикантів, ремісників на вигідних умовах. З тих пор почався посилений приплив у Росію закордонного фабричного й ремісничого люду; іноземці спокусилися вигідними умовами, які їм пропонувалися, і точним виконанням даних обіцянок з боку російського уряду. Ні за ким зі своїх Петро не доглядав так, як за іноземними майстрами: по інструкції Мануфактур-колегії у випадку, якщо іноземний майстер захоче виїхати за кордон до контрактного строку, вироблялося строге розслідування, чи не було йому якого стиснення, чи не скривдив його хто-небудь, і хоча б він не виразив прямого невдоволення, а тільки показав вид незадоволеного, пропонувалося жорстоко карати винних. Такі вигоди давалися іноземним майстрам і фабрикантам з однією неодмінною умовою: «учити російських людей без усякої скритності й прилежно».
2. Посилка російських людей за кордон для навчання мастерствам.
У продовження царювання Петра по всіх головних промислових містах Європи розсіяні були десятки російських учнів, за навчання яких Петро дорого платив іноземним майстрам. Особливо турбувало Петра навчання мануфактурам. Срочнонаемние іноземні майстри, що зобов’язалися навчати росіян, робили це неохоче й недбало й, відклавши строки, їхали, залишаючи «учнів без досконалості їхньої науки», збуджуючи підозру, чи не дають вони на те присяжного зобов’язання своїм цехам на батьківщині. Петро пропонував Мануфактур-колегії посилати в чужі краї схильних до мануфактурного навчання молодих людей, обіцяючи їм казенний зміст за кордоном і привілею їхнім прізвищам у міру їх успіхів
3. Законодавча пропаганда
Державне керівництво й церковне пасторство виховали в давньоруських чоловік дві совісті: публічну — для показу співгромадянам і мінливу — для себе, для домашнього побуту. Перша вимагала спостерігати честь і достоїнство звання, у якому кому довелося складатися; Друга все дозволяла й тільки вимагала періодичного покаянного очищення духівником хоча б раз у рік. Ця подвійність совісті багато утрудняла успіхи промисловості в Росії. На посадских торгово-промислових людях лежало важке тягло «по торгах і промислам»; вони оплачували прямим податком свої міські двори й промислові заклади, вносили мито в 5 відсотків з торговельного звороту й несли відповідальні безмездние служби по вбраннях скарбниці. По Укладенню всякий, що промишляє в місті, зобов’язаний приписатися до міського тяглового суспільства або брати участь у міському тяглі. Але привілейовані класи, служиві люди й духівництво, особливо богатие монастирі, вели безмитну торгівлю, стискуючи купецький ринок, і без того тісний при пануванні натурального господарства й бідності сільського населення. При своїй цивільній несумлінності ці класи, не соромлячись промислу, не гребуючи званням, свисока, зі зневагою дивилися на торгашів, як на «підле всенародство», похиле до обману, до обмірювання й обваження, порокам, за допомогою яких виверталися у своєму скрутному стані багато хто з торговельного люду. У записках іноземних спостерігачів крутійство московського купецтва стало загальним на тему: не обдуриш — не продаси. Тим часом на земських соборах 17 в., наприклад, в 1642 р., як і в станових заповітах з урядом, торгово-промислові люди в особі своїх виборних представників є єдиним класом російського суспільства, у якому ще світився політичний зміст, пробивалося цивільне почуття, розуміння загального добра. У Посошкова, селянина-промисловця, що встиг подумати багато про що, про що не вміли думати вищі класи, звучить заслужене почуття професійної досади, коли він пише, що торгують дворяни, бояри і їх двірські, офіцери, церковні паламарі, приказні люди, солдати й селяни, і торгують безмитно, відбиваючи хліб у тяглового торговця. Російським купцям доводилося вести важку конкуренцію з досвідченим і згуртованим іноземним купецтвом, покровительствуемим підкупною московською владою. Пора, жовчно зауважує Ціпків про цих іноземних купців у Москві, пора їм відкласти свою колишню гордість; добре їм було над нами ламатися, коли наші монархи самі в купецькі справи не заступалися, а керували бояри. Іноземці, приїхавши, «засунуть сильним персонам подарунок рубльов у сто — інше, то за сто рубльових зроблять вони, іноземці, прибутку собі полмиллиону, тому що бояри не ставили купецтво ні в яєчну шкарлупу; бувало на гріш все купецтво проміняють».
Увесь час свого царювання Петро проповідував про достоїнство, «чесності й державній користі ремісничих занять», наполегливо проголошував у своїх указах, що такі заняття нікого не збезчестять, що торги й ремесла настільки ж корисні й почесні для держави, як державна служба й ученье. Імовірно, не один дворянин поморщився, прочитавши в указі про єдиноспадкування, що обділені отцовскою нерухомістю кадети не будуть дозвільні, а примушені будуть «хліба свого шукати службою, ученьем, торгами й прочим», і цього не ставити ні в яке безчестя їм і їхнім прізвищам ні словесно, ні письмово. У свій кабінетний щоденник законодавчих речень поруч із капітальними перетворювальними задумами Петро заносив і меморию про посилку в Англію для навчання робити чоботи, слюсарні роботи та ін. В 1703 р., коли засновували Петербург, він велів будувати в Москві робочий будинок для гулящих і при ньому завести різні ремесла, а в 1724 р., коли він слил уже однієї з великих держав у Європі, він велів учити незаконнонароджених усяким мистецтвам в улаштовані спеціально для того будинках у Москві й інших містах. Думка покласти ні в чому не винні плоди гріха одною з основ російської буржуазії, мабуть, уперше спала на думку не Єкатерининському ділкові И. И. Бецкому, авторові проекту про створення в Росії середнього чина людей із числа вихованців Виховного будинку. При тодішньому складі понять і смаків потрібно було мати відому силу думки й цивільною сміливістю, щоб самодержавному солдатові й мастеровому в законодавчих актах пропагувати буржуазні ідеї, казавшиеся тоді настільки мало вартої уваги серйозного законодавця. Промислове підприємство, обдумано почате й уміло проведене, Петро визнавав державною заслугою, тому що воно збільшувало кількість корисної народної праці й давало хліб голодним людям. Тут фіскальний інстинкт Петра заглиблювався до розуміння корінних основ цивільного гуртожитку
4. Промислові кампанії, пільги, позички й субсидії
Торгово-промислові турботи Петра, що мали метою, між іншим, відучити вищі класи гребувати промисловим людом і справою, не були марні. При ньому люди знатні й сановні, корифеї бюрократії, є промисловими підприємцями, фабрикантами й заводчиками об руку із простими купцями. Самим збуджувальним засобом для промислової заповзятливості були пільги казенні субсидії й позички; але при цьому Петро хотів дати промисловості пристрій, що виправдало б ці урядові турботи. Надивившись на прийоми й звичаї західноєвропейських капіталістів, Петро намагався й своїх капіталістів привчити діяти по-европейски, з’єднувати капітали, замикатися в компанії. До Петра Русь виробила кілька видів або форм з’єднання промислових сил. Так, серед великого купецтва звичайною формою такого з’єднання був торговий дім. Це — нерозділених родичів, батька або старшого брата із синами, молодшими братами, племінниками. Тут не було ні складки капіталів, ні товариського дорадчого ведення капіталів: всією справою орудував за допомогою нероздільного капіталу битий шлях, що і відповідала перед урядом за своїх підручних, домочадців-учасників, цих купецьких синів, братів, племінників, як їх стали кликати згодом, дорівнює й за простих прикажчиків. Наприкінці 16 в. славний був торговий дім солеварів братів Строганових, за яких уважали до 300 тисяч рублів наявного капіталу. Наприкінці 17 в. відомий був будинок архангельських суднобудівників Бажениних, у яких була своя верф на Північній Двіні. Крім того, зустрічаємо в 17 в. різні види складства. Це властиво сполучники для збуту, а не для виробництва: купець, що їздив по ярмарках, забирав на комісію товари в їхніх виробників і продавав їх разом зі своїми, ділячись із виторгом з довірителями за згодою. Одну з форм такого складства намагався ввести Ордин-Нащокин, за планом якого маломочние торговці складалися з великими для підтримки високих цін на російські вивізні товари. Як у торговому домі основою сполучника служило споріднення, так у комісійному складстве довіра. Не говорю про артілі, що представляють з’єднання капіталу й праці. Петро надав цим самородним сполучникам діяти, як уміють, хоча й приймав їх в увагу. Але він уважав їхніми недостатніми засобами в міжнародній торгово-промисловій конкуренції. У той самий рік (1699) , коли посадские люди вилучені були з відомства воєвод і одержали самоврядування, указ 27 жовтня наказав купецким людям торгувати, як торгують в інших державах, компаніями, і «мати про тім всім купецким людям меж собою із загальної ради постанова, як пристойно б було до поширення торгів». Голландці перелякалися було, відчувши в указі небезпека для свого панування на московському ринку, але московський резидент заспокоїв їх, сповістивши, що росіяни зовсім не вміють прийнятися за нову справу, і воно впало саме собою. Але в Петра були засобу удержати його на ногах — це пільги й примус. Пільги, якими Петро заохочував взагалі фабричну й заводську заповзятливість, особливо щедро марнувалися компаніям. Засновники фабрики або заводу звільнялися від казенних і міських служб і інших повинностей, іноді з невідокремленими синами й братами, прикажчиками, майстрами, і їхніми учнями, могли відоме число років продавати свої товари й купувати матеріали, одержували безповоротні субсидії й безпроцентні позички. Мануфактур-колегія зобов’язан була особливо прилежно стежити за компанійськими фабриками, у випадку їхнього занепаду — «як щонайскоріше» розслідувати причину, і, якщо вона виявлялася в недоліку оборотних коштів, негайно «лагодити капіталом вспоможение». Промислові підприємства захищалися від іноземної конкуренції заборонними митами, які піднімалися в міру зростання тубільного виробництва, так що досягали вартості привізного товару, якщо вироблення цього товару на російських фабриках рівнялися закордонному привозу. До установи Мануфактур-колегії в 1719 р. Компаніям надавалося право суду над фабричними службовцями й робітниками по цивільних і фабричних справах, що потім перейшла до названої колегії, що судила разом з фабричними й самими фабрикантами. В інтересах промисловості Петро порушував навіть власні укази: в усі продовження свого царювання він лютував проти випадних селян, строжайше велів повертати їхнім власникам і штрафував приймальників; але указом 1722 р. прямо заборонено було віддавати з фабрик робітників, навіть якщо вони були випадними кріпаками. Нарешті, указом 18 січня 1721 р. фабрикантам і заводчикам з купців дано було дворянське право здобувати до їхніх фабрик і заводів «села», то