Сучасна методика розвитку мовлення учнів як особлива область методики навчання російській мові перебуває на якісно новому етапі свого розвитку. По-перше, вона синтезує дані культурологии, філософії, логіки, дидактики, психології, фізіології, психолінгвістики, соціолінгвістики, етнолингвистики й інших наукових дисциплін, що вивчають мову, мовлення, мовну діяльність. Необхідність змін у змісті й технології методики розвитку мовлення диктують такі фундаментальні лінгвістичні новації, як язикова особистість і когнітивна лінгвістика По-друге, зміст методики розвитку мовлення, її мети й завдання визначаються (і завжди визначалися) так званим соціальним замовленням, історичними реаліями, ретранслятором яких для всіх приватних методик служить дидактика. Основними принципами сучасної дидактики є личностно орієнтовані установки (принцип адаптивності, принцип розвитку, принцип психологічної комфортності), культурно орієнтована спрямованість (принцип образа миру, принцип цілісності змісту утворення, принцип значеннєвого відношення до миру, принцип орієнтовної функції знань, принцип оволодіння культурою) і діяльно орієнтовані принципи (принцип навчання діяльності, принцип керованого переходу від діяльності в навчальній ситуації до діяльності в життєвій ситуації, принцип опори на попередній розвиток і креативний принцип). Зміни, що відбуваються в сучасній педагогічній науці, деякі дослідники визначають як революційні И, по-третє, принципово важливим для методики розвитку мовлення подією є відродження риторики — речеведческой дисципліни, що служила в Росії до другої половини XIX в. надійним посібником з навчання мовлення Всі перераховані вище особливості сучасної методики розвитку мовлення знаходять висвітлення в монографіях і навчальних посібниках Е. В. Архиповій «Питання мовного розвитку молодших школярів» (1995), «Робота над значенням слова в початковій школі» (1996), «Уроки розвитку мовлення в початковій школі» (1999) і, нарешті, «Основи методики розвитку мовлення учнів» (2004).
В останньому навчальному посібнику для студентів автор визначає предмет методики розвитку мовлення учнів і завдання курсу, описує зв’язок методики розвитку мовлення з іншими науками, у стислому виді представляє такі важливі з погляду навчання мовлення поняття, як мова, мовлення, мовна діяльність, етапи породження мовлення (структура мовного акту), і приводить короткі відомості з історії становлення методики розвитку мовлення (глава «Теоретичні основи методики розвитку мовлення учнів»); розглядає закономірності засвоєння мовлення й принципи навчання мові, принципи мовного розвитку, методи розвитку мовлення, типологію мовних вправ, урок розвитку мовлення (глава «Методична система розвитку мовлення учнів»); зупиняється на навчанні культурі мовлення, збагаченні словника й граматичного ладу мовлення учнів, навчанні мовної діяльності, роботі з попередження мовних помилок і діагностиці мовного розвитку учнів (глава «Розвиток мовлення й зміст навчання рідній мові»). Як теоретичний фундамент автором узята одна з видатних речеведческих концепцій XX сторіччя — теорія закономірностей засвоєння рідного мовлення Л. П.
Федоренко. Шість закономірностей засвоєння рідного мовлення, сформульовані великим ученим-методистом ще на початку 60-х рр. минулого сторіччя , і принципи, що випливають із них, навчання рідній мові майже на піввіку випередили свій час. На початку третього тисячоріччя вони виходять на авансцену методичної думки Варто також помітити, що в Росії спеціальне навчання мовлення з першої половини XVIII в. до другої половини XIX в.
здійснювалося в рамках риторики. Продовжуючи й розвиваючи методичні традиції М. В. Ломоносова, росіяни риторики протягом століття були надійними комплексними допомога з розвитку мовлення. Риторика як практичне керівництво до оволодіння й володіння мовленням передбачила методичні принципи навчання мовлення, що випливають із закономірностей засвоєння рідного мовлення, тобто відкриті Л.
П. Федоренко закономірності засвоєння рідного мовлення знаходили й знаходять своє емпіричне обґрунтування й втілення в риториці .
Саме цим пояснюється, на наш погляд, органічність включення в пропоновану Е. В. Архиповій методику неориторического матеріалу — структура мовного акту, прийоми моделювання задуму тексту, прийом розгортання тексту, прийом прогнозування теми, моделювання ситуацій і др. Центральне місце в новому навчальному посібнику займає теорія принципів мовного розвитку, сформульована й обґрунтована з обліком сучасних лингводидактических досліджень. Визначається вісім принципів мовного розвитку: комунікативний принцип навчання мові, когнітивний принцип, соціокультурний принцип вивчення мови й навчання мовлення, принцип градуальности як розвиваючий принцип навчання мові, принцип єдності вивчення мови й навчання мовлення, принцип опори на алгоритми мовлення, принцип цілісності процесу формування лексико-граматичного ладу мовлення, принцип зіставлення й диференціації мови в процесі мовного вибору.
Дослідник переконливо доводить об’єктивну необхідність обліку цих принципів для повноцінного мовного розвитку учнів, залишаючи при цьому простір для думки думаючого читача . Наприклад, обґрунтовуючи соціокультурний принцип вивчення мови й навчання мовлення (с. 33 — 38), Е. В.
Архипова знаходить його історичний прообраз у вітчизняній методиці початку XX в. (навчальний предмет «Мироведение»), розглядає два сучасних підходи до його термінологічного позначення (культуроведческий і соціокультурний) і містить: «Думаючий учитель зможе сам визначитися з термінологією, розуміючи, що суть залишається одна: історія й культура народу, сучасний стан суспільства й місце людини в ньому — все повинне знайти відбиття в змісті навчання рідній мові» (с. 36). Е. В. Архипова вводить у науковий зворот оригінальні лингвометодические поняття: принцип градуальности, методична лингводиагностика, орфонимическая помилка, методичний формуляр тексту, матриця уроків, матриця творчих робіт і ін. Всі новації ґрунтуються на глибокому знанні історії методики розвитку мовлення, що дозволяє визначити магістральний еволюційний шлях розвитку науки