Твір по літературі: Роман И. С. Тургенєва «Дим» Після скасування кріпосного права перед Росією відкрився шлях, по якому давно вже прямував Захід,- шлях буржуазного розвитку. Це змусило багатьох росіян пристальнее вдивитися в те, що являла собою Західна Європа, що обігнала Росію в економічному розвитку. Давня суперечка між західниками й слов’янофілами став особливо злободенний. У не прийнятті західної буржуазної дійсності виявилися одностайні такі різні письменники, як Л. Толстой, Ф. Достоєвський, Салтиков-Щедрін, А. Герцен.
А. И. Герцен у статті 1862 р. «Кінці й початку» дав саркастичний портрет західного буржуазного міщанства й спробував; обґрунтувати ідею своєрідного, незахідного історичного розвитку Росії. Основу індивідуального шляху розвитку Росії Герцен бачив у самобутньому народному російському характері, народному житті, в існуванні народної громади. Це була пряма полеміка з Тургенєвим, письменник це зрозумів і відповів Герценові в особисто] переписці. Тургенєв аж ніяк не захоплювався буржуазним укладі!
європейського життя, але з найглибшим песимізмом дивився про: також і на Росію. «Народ, перед яким ви схиляєтеся, — писав він Герценові,- консерватор переважно — і навіть носи в собі зародок такої буржуазії в дубленому кожусі, теплій і брудній хаті, з вічно набитим до печії черевом і відразою до всякої громадянської відповідальності й самодіяльності — що Далеко залишить за собою все метко вірні риси, якими т] зобразили західну буржуазію у своїх листах». Протиставлення Заходу й Росії Тургенєву здавалося фальшивим: і там і тут бачилися йому ті самі пороки, тому й порятунок представлявся єдиним — цивілізація, носієм якої повинен стати «утворений клас». Герцен і Огарьов бачили революційність у народі, а Тургенєв заперечував, що «революція в широкому значенні цього слова існує тільки в меншостях утвореного класу».
У громаді ж Тургенєв бачив соціальне зло, тому що «громада й кругова порука дуже вигідні для поміщика, для влади»… але чи вигідна селянам? У цей період письменник відзначав: «Я схопив за роги великий роман — не знаю тільки, чи здолаю звіра… Може бути, мені все-таки вдасться — іноді мені здається, що в мене є ще, що сказати. Така віра необхідна в роботі». Ще сучасники помітили, що більшість персонажів нового тургеневского роману «Дим» має пряму відповідність із реальним життям.
Але Тургенєв заперечував проти такого судження. Є в «Димі» чимало відповідностей між діючими особами і їхніми прототипами, значно більше, ніж в інших романах. І насамперед це ставиться до кружка так званих баденських генералів, що прибули в Баден-Баден на відпочинок представників верхівки російського адміністративно-урядового апарата, зображених у романі. Мериме писав про роман: «Я чув, що санкт-петербурзька аристократія обурювалася з появою роману «Дим»: вона побачила в ньому сатирові на себе, тим більше образливу, що зображення відрізнялося більшою подібністю з оригіналом.
Відвідувачі будь-якого салону знаходили тут свої портрети». Баденські генерали — це «батьки» організації дворянської кріпосницької реакції в Росії, що озлобилися й перейшли від розмов до дій. Основний принцип їхніх дій сформульований у романі із граничною ясністю й лаконізмом: «Чемно, але в зуби». Це ті самі люди, на чиїй совісті лежить безглуздий і боягузливий терор, розв’язаний у Росії. Це злякалася за своє положення й привілеї влада, що прагне, наскільки можливо, удержати старі порядки. До цим «батькам» автор «Диму» випробовував почуття цілком певні: їхня низькість, вульгарність, дурість, духовну порожнечу він виставив на загальний огляд з безжалісним глузуванням. Але що ж «діти»? Табір «дітей» представлений у романі кружком Губарєва. У приватному листі Тургенєв назвав зображення цього кружка «гейдельбергскими арабесками».
Арабески — сатира найвищою мірою отрутна. Старі знайомі — ситникови так кукшини, тільки під іншими прізвищами, що об’єдналися навколо грубого деспота по натурі,- от що таке кружок Губарєва. Псевдореволюционность, порожнеча, вульгарність найнижчого штибу — от із чого утворені узориарабесок. Щира сутність представника росіян «гейяельбергцев» відверто викривається автором в одній із заключних сцен «Диму», у якій Губарєв, що повернувся в Росію, демонструє манери поміщика-кріпосника старої закваски. «Вдивися попристальнее в людей, командуючих у нас,- і в багатьох з них ти довідаєшся риси того типу»,- писав Тургенєв Полонскому із приводу Губарєва. «Гейдельбергские арабески» — сатира проти псевдореволюционеров, «хористів революції», так називав їхній Герцен, сатира точна й справедлива.
«В «Димі» ситникови загордилися себе панами положення. Але де ж Базарів?» На питання Писарєва автор відповіло так: «Ви не зміркували того, що якщо сам Базарів і живий — у чому я сумніваюся,- те в літературному творі згадувати про нього не можна: поставитися до нього із критичної крапки не треба, з іншого боку — незручно; та й нарешті,- йому тепер тільки можна заявляти себе — на те він і Базарів; поки себе не заявив, розмовляти про нього або його вуста було би зовсім примхою — навіть фальшиво…» Маючи особливе чуття до всіх змін у суспільному житті, Тургенєв не міг не відчути її ослаблення в другій половині 60-х років XIX століття. У той момент Базарови, на думку Тургенєва, ніяк не заявляли про себе, і, вірний життєвій правді, письменник відмовився від зображення нового російського Инсарова. А він насамперед «хотів бути щирим і правдивим».
Тургенєв розумів революцію не як корінний переворот, а як повільне перетворення дійсності, найважливішим моментом якого є торжество освіти й цивілізації. Реакціонерам-Генералам і губаревскому кружку Тургенєв щейно протиставив не нового Базарова, а проповідника західноєвропейської цивілізації — Потугина. «Бути може, мені одна ця особа дорого; але я радуюся тому, що воно з’явилося, ITO його наповал лають… Я радуюся, що мені саме тепер вдаюся виставити слово: «цивілізація» на моєму прапорі,- і нехай у нього шпурляють брудом з усіх боків…» — так писав Тур-Гнів Писарєву, підкреслюючи, що не Базарів, а саме Потугин найбільше близький і дорогий йому.
У мовленнях Потугина — відгомони давніх суперечок Тургенєва слов’янофілами, а пізніше з Герценом: « Так-З, з, я західник, я відданий Європі; тобто, говорячи точніше, я відданий освіченості, над которою в нас так мило тепер потішаються,- цивілізації,- так, так, це слово ще краще,- і люблю її всім серцем, і вірю в неї, і іншої віри в мене немає й не буде». Однак і погляди Потугина навряд чи можуть стати точкою опори в тій стихії загального заперечення, що панує в романі «Дим». Сам автор визнавався пізніше, що в його герої є частка шаржу. Слищ. кому вже нещадно порию заперечує Потугин те, що не могло не бути дорого авторові,- Росію.
У своїх роздумах про долі батьківщини Потугин доходить до дотепного висновку: розгулюючи один раз по всесвітній виставці в лондонському Кришталевому палаці, він I раптом вирішує, що, «якби такий вийшов наказ, що разом зі зникненням якого-небудь народу з особи землі неминуче повинне було б зникнути із Кришталевого палацу все те, що той народ видумав,- наша матінка, Русь православна, провалитися б могла в тартарари, і жодного гвоздика, ні однієї булавочки не потривожила б рідна…» У цих міркуваннях слабість крайнього західництва: механічне розуміння прогресу як сукупності науково-технічних досягнень — при повній зневазі до цінностей духовним. Потрібно помітити, що якби «провалилася Русь», те адже з нею би й вся російська література, головна справа життя Тургенєва. Розумові потуги західника виявляються неспроможними. Потугин у житті зневірений невдаха. Він часом жалюгідний у своєму неспроможному запереченні, і це не може не породити сумнівів у його ідеях. У романі «Дим» відбитий глибокий песимізм Тургенєва, що виріс у ту саму епоху, коли більша частина суспільства жила тими або іншими надіями. Джерело цього песимізму — розчарування особистості в «світі загального».
Димом, чимсь оманн і нереальним представляється все життя головному героєві роману Литвинову. «Дим, дим,- повторив він кілька разів; і все раптом здалося йому димом, всі, власна життя, російське життя — вселюдське, особливо все російське. Усе дим і пара, думав він; всі начебто безупинно міняється, усюди нові образи, явища біжать за явищами, а, по суті, всі те ж так те ж; усе квапиться, поспішає кудись — і все зникає безвісти, нічого не досягаючи; …дим, шепотів він, дим…» Ці міркування Литвинова віддалено перегукуються із завершальною ідеєю тургеневской мовлення про Гамлета й Дон Кихоте: «Все пройде, все зникне, усе розсиплеться порохом… Все велике земне Розлітається, як дим… Але добрі справи не розлітаються димом; вони долговечнее самої сяючої краси…
» Тоді Тургенєву бачився ще вихід у добрих справах, була надія на Дон Кихота — тепер на це немає й натяку, Дон Кихоту немає місця в цьому світі. Героїню роману «Дим» можна було б назвати « щонесостоялись тургеневской дівчиною». По задатках характеру, по властивостях натури Ирина підходить саме під тип «тургеневской героїні», але, на відміну від своїх попередниць, вона повністю підкоряється середовищу. Особистість Ирини зім’ята й покручена зовнішніми обставинами. Героїня ненавидить, нехтує навколишнє суспільство, але не має волі вийти з-під його влади. Втім, сама воля вже не представляється авторові такою же безумовною цінністю, як колись. Навпаки — тепер вона стає основою деспотизму, заміняючи собою справжню цілісність особистості, вона народжує владу Губарєвих. Бридливе презирство й глузування автора супроводжують майже всіх героїв «Диму».
«Немає ні до чого майже любові»,- вірно помітив Л. Толстой із приводу нового роману Тургенєва. Романи Тургенєва — соціальні, це свого роду літопис громадського життя, а дійсність більше не давала письменникові необхідного матеріалу. Критики починають гудити письменника за «несучасність його творчості». Тургенєв створює прекрасні, художньо доконані утвори — повести, вірша в прозі, а їх майже одноголосно величають «дрібницями», «дрібничками», «незначністю». Але Тургенєв був вірний собі, своєму таланту.
І час усе розставило на свої місця. Ми захоплюємося його романами, починаючи від «Рудина» і закінчуючи «Новиною» і «Весняними водами». Але письменник багато почув несправедливого у свою адресу, тому що не відразу були зрозумілі його кращі утвори