Твір по літературі: «Романность» лірики ганни ахматовій Поезія Ганни Ахматовій періоду її перших книг («Вечір», «Чіткі», «Біла зграя») — майже винятково любовна лірика. Її новаторство як художника виявилося спочатку саме в цієї традиційної, вічної, багаторазово використаної й, здавалося б, до кінця відіграній темі. Новизна любовної лірики А. Ахматовій відразу впадала в око сучасникам чи ледве не з перших її віршів, але, на жаль, прапор акмеизма, під яким устала молода поетеса, довгий час як би драпірував в очах багатьох її щирий, оригінальний вигляд і змушувало постійно співвідносити її вірші з різними поетичними плинами: те з акмеизмом, те із символізмом, а те з деякими чому-або модними теоріями, що виходили на перший план Виступавший на вечорі А. А. Ахматовій у Москві в 1924 році Леонід Гроссман дотепно й справедливо говорив: «Зробилося чомусь модним перевіряти нові теорії мовознавства й новітні напрямки стихологии на «Четках» і «Білій зграї». Питання всіляких складних і важких дисциплін стали раптом дозволятися фахівцями на тендітному й тонкому матеріалі цих чудових зразків любовної елегії.
До поетеси можна було віднести сумний вірш А. А. Блоку: її лірика й впрямь стала «надбанням доцента». Це, звичайно, почесно й для всякого поета зовсім неминуче, але це найменше відбиває те неповторне вираження поетичної особи, що дорого незліченним читацьким поколінням». І дійсно, дві вийшли в 20-х роках книги про А.
Ахматовій, одна йз яких належала В. Виноградову, а інша — Б. ейхенбауму, майже не розкривали читачеві ахматовскую поезію як явище мистецтва, тобто людського змісту, що втілилося в слові Однак не можемо не віддати належне чудовому літературознавцеві Б. ейхенбауму. Найважливішої й, може бути, найцікавішою його думкою було висловлене положення про «романности» ахматовской лірики, про те, що кожна книга її віршів являє собою як би ліричний роман, що сходить до реалістичної прози й має до того ж у своєму генеалогічному древі саме російську традицію. Доводячи цю думку, він писав в одній зі своїх рецензій: «Поезія Ахматовій — складний ліричний роман. Ми можемо простежити розробку утворюючих його оповідальних ліній, можемо говорити про його композицію, аж до співвідношення окремих персонажів.
При переході від одного збірника до іншого ми випробовували характерне почуття інтересу до сюжету — до тому, як розів’ється цей роман». ПРО «романности» лірики А. Ахматовій цікаво писав і Василь Гиппиус (1918). Він бачив розгадку успіху й впливу А. Ахматовій і разом з тим об’єктивне значення її любовної лірики в тім, що ця лірика прийшла на зміну померлої або просто відійшла на задній план формі рому — На. І дійсно, рядовий читач може недооцінити звукове й ритмічне багатство таких, наприклад, рядків: «і сторіччя ми плекаємо ледве чутний шерех кроків», — але він не може не зачаруватися своєрідністю повістей — мініатюр, де в деяких рядках розказана теперішня драма.
Такі мініатюри — оповідання про сірооку дівчинку й убитого короля, оповідання про прощання у воріт (вірш «Стисла руки під темною вуаллю…»), надрукований у перший рік літературної популярності Ганни Ахматовій Потреба в романі для російського суспільства XX століття — потреба досить насущна. Роман став необхідним елементом життя, як кращий сік, що витягається, говорячи словами М. Ю. Лермонтова, з кожної її радості. У ньому ввічнювалися серця зі своїми неповторними особливостями, і, звичайно, круговорот ідей, невловиме тло милого побуту. Але роман у колишніх формах, роман як плавна й багатоводна ріка, став зустрічатися усе рідше, став перемінятися спочатку стрімкими струмочками («новела»), а там і миттєвими «гейзерами», романами-мініатюрами.
Саме в цьому роді мистецтва, у ліричному романі-мініатюрі, у поезії «гейзерів» Ганна Ахматова досягла великої майстерності. От один з таких романів (вірш «Сум’яття»): Як велить проста чемність, Підійшов до мене, посміхнувся, Напівласкаво, напівліниво Поцілуємо руки торкнувся — И загадкових, древніх ликів На мене подивилися очі… Десять років завмирань і лементів, Всі мої безсонні ночі Я вклала в тихе слово И сказала його — дарма. Відійшов ти, і стало знову На душі й порожньо і ясно. Роман кінчений. Трагедія, що тривала цілих довгих десять років, умістилася в одній короткій події, одному жесті, погляді, слові Багато центральних мотивів лірики А.
Ахматовій нагадують теми російських соціально-психологічних романів: доля людини, не випадковість зустрічей людей і переплетення їхніх життєвих шляхів, тема провини й відповідальності за долі близьких. Дійсно, прав був О. Мандельштам, коли сказав, що А. Ахматова «принесла в російську лірику всю величезну складність і психологічне багатство російського роману дев’ятнадцятого століття». Нерідко мініатюри А.
Ахматовій були, відповідно до її улюбленої манери, принципово не завершені й походили не стільки на маленький роман у нього, так сказати, традиційній формі, скільки на випадково вирвану сторінку з роману або навіть частина сторінки, що не має ні початку, ні кінця й заставляющей читача додумувати те, що відбувалося між героями колись: Хочеш знати, як все це було? — Три в їдальні пробило, И, прощаючись, тримаючись за поруччя, Вона немов із працею говорила: «Це все… Ах, ні, я забула, Я люблю вас, я вас любила Ще тоді!» «Так».
Можливо, саме такі вірші спостережливий Василь Гиппиус і назвав «гейзерами», оскільки в подібних віршах-фрагментах почуття дійсно як би миттєво виривається назовні з якогось тяжкого полону мовчання, терпіння, безнадійності й розпачу Вірш «Хочеш знати, як все це було?..» написано в 1910 році, тобто ще до того, як вийшла перша ахматовская книжка «Вечір» (1912), але одна із самих характерних рис поетичної манери А. Ахматовій у ньому вже виявилися досить яскраво. А. Ахматова завжди воліла «фрагменти» зв’язному, послідовному й оповідальному оповіданню, тому що він давав прекрасну можливість наситити вірш гострим і інтенсивним психологізмом; крім того, як не дивно, фрагмент надавав зображуваній події свого роду документальність: адже перед нами й впрямь не те уривок з ненавмисно підслуханої розмови, не те загублена записка, що не призначалася для чужих очей. Ми, таким чином, заглядаємо в чужу драму як би ненароком, немов всупереч намірам автора, що не припускав нашої мимовільної нескромності, Нерідко вірші А. Ахматовій походять на випадну і як би навіть «неопрацьовану» запис у щоденнику: Він любив три речі на світі: За вечернею пенье, білих павичів И стерті карти Америки Не любив, коли плачуть діти, Не любив чаїв з малиною И жіночої істерики …
А я була його дружиною Іноді такі любовні «щоденникові» записи були більше розповсюдженими, містили в собі не двох як звичайно, а трьох або навіть чотирьох діючих осіб, а також якісь прикмети, деталі інтер’єра або пейзажу, але внутрішня фрагментарність, подібність на «романну сторінку» незмінно зберігалася й у таких мініатюрах: Там тінь моя залишилася й тужить, Усе в тій же синій кімнаті живе, Гостей з міста за північ чекає И образок емалевий цілується И в будинку не зовсім благополучно: Вогонь запалять, а все-таки темно… Не тому ль господарці нової нудно, Не тому ль хазяїн п’є вино И чує, як за тонкою стеною гість, ЩоПрийшов, розмовляє із мною? У цьому вірші відчувається скоріше обривок внутрішнього монологу, та плинність і ненавмисна відкритість щиросердечного життя, що так любило у своїй психологічній прозі Л. Н. Толстой Отже, ми бачимо, що лірика А. Ахматовій дивним образом сполучила в собі розмаїтість вірша, образність мовлення, психологізм, конфликтность, змістовне багатство російського роману