Романтичний герой Мцирі (По поемі М. Ю. Лермонтова «Мцирі») Дія поеми М. Ю. Лермонтова «Мцирі» розвертається на Кавказі, у місцевому монастирі, де жили мирні ченці. російський генерал, Що Проїжджав повз монастир, залишив ченцям полоненого змученої дитини років шести. Хлопчик нудився в неволі, не їв, уникав спілкування, «дивився, зітхаючи, на схід…». Ченці виходили іновірця, що залишився в монастирі, але всі так само тужив «по стороні своєї рідний». Один раз «у кольорі років» він зник під покривом осінньої ночі.
Його знайшли через три дні в степу, «Він страшно блідий був і худий /И слабкий…» Зібравши залишки сил, Мцирі починає свою передсмертну сповідь: «Я мало жив, і жив у полоні. Таких два життя за одну, Але тільки повну тривог, Я проміняв би, якщо б міг». Все життя він був млоїмо тугою за волею. Існування в монастирських «похмурих стінах» стискувало груди й зрештою стало нестерпним. «Дитя невідомої країни» виривається на волю з тихої обителі. І величезний мир, що відкрився, обрушився на юнака всею міццю, природа захлиснула його, він «сам, як звір, був далекий людей.
/І повз і ховався, як змій». У навколишній природі він бачить єднання, гармонію, всі, чого був позбавлений у людському суспільстві. Країна батьків, краси й достатки розкішної природи тягнуть палку душу Мцирі далі, вдорогу. …Я ціль одну — Пройти в рідну країну — Мав у душі й переміг Страданье голоду, як міг Однак Мцирі заблудився, і гармонія була зруйнована зустріччю з могутнім барсом. Смертельна сутичка відбулася між Мцирі й барсом, вільними, сильними нащадками природи Я полум’янів, верещав, як він; Начебто сам я був породжений У сімействі барсів і вовків… …Здавалося, що слова людей Забув я…
У цій сутичці з найбільшою силою розкривається героїчна суть характеру Мцирі. Він переміг і знайшов у собі сили продовжити шлях Але марне сперечався я з долею: Вона сміялася треба мною! Ледь він «блаженство вільності пізнав», доля приводить його до «в’язниці», що врятувала колись йому життя. І все-таки Мцирі вмер не тільки від ран, отриманих у сутичці з барсом, а ще від того, що: Мене засмучує лише одне: Мій труп холодний і німий Не буде жевріти в землі рідної… Він залишився нескореним, не зломленим ніякими негодами й стражданнями: Але що мені в тім?
— пускай у раї, У святому позахмарному краї Мій дух знайде собі притулок.