Росія й Захід
Постановка проблеми
Проблемі «Росія — Захід» легше присвятити книгу, чим кілька сторінок. Таких книг і написані сотні, і всі вони гостро дискусійні. Тут ми не можемо дискутувати й аргументувати: дається просто особиста крапка зору
Обговорювана проблема — один з російських «вічних питань» . Але ми все-таки розгорнемо її в часі, щоб побачити корінь і динаміку розвитку
Чому в Росії взагалі є ця проблема? Чому Росія вічно коситься на Захід — притягається до нього або відштовхується? Тому що Росія прив’язана до чітко фіксованої західної точки зору, як до крапки відліку. Тільки в цьому дзеркалі вона бачить, що таке вона сама. Оцінити ж себе із самої себе вона не може: нечітка, внутрішньо різноманітна, хаотична й тому внутрішньо динамічна. «Російська ідея» (Бердяєв) може мінятися дуже швидко, як це було при Петрові або в 1917 році. Ці вибухові видимі зміни — тільки знак уже происшли до цього внутрішніх змін, без яких не було б ні Петра, ні Леніна. Але ми ніколи не зрозуміли б що змінилися, якби не відбили себе в німцях або голландцях і Марксі
Не в однієї Росії свого роду «психологічний комплекс» у взаєминах із зовнішнім миром. Звичайно, є такі впевнені в собі цивілізації, які беруть в інших, що треба, без проблем (США, середньовічні араби) . Але в більшості цивілізацій «комплекси» : у Китаю — перевага над навколишніми варварами, у середньовічної Європи — заздрість до богатому Сходу, у стародавніх греків культурний самозахист від грубих варварів. Як і в окремої людини, комплекс — прояв розщеплення й напруги між свідомим і підсвідомим відношенням до якому або предмету. У Росії глибина цього розщеплення між суспільною свідомістю й суспільною підсвідомістю надзвичайно велика, і відношення до Заходу виявляє неї як лакмусовий папірець
У проблеми є кілька граней. Культурна грань: шанобливий погляд «знизу нагору» на західну цивілізацію, хоча об’єктивне порівняння російської культури із західної не дає підстав для такого самознищення. Але комплекс неповноцінності звичайно супроводжується комплексом переваги, звідси й повсякчасне «Росія — батьківщина слонів» .
Історична грань: чимала частка самобутності Росії в тім, що вона несе в собі в майбутнє уламки принаймні двох згаслих цивілізацій: Візантійської й Ординської. Частина гостроти проблеми «Росія — Захід» у тім, що це наше «учора» (Візантія й Орда) вічно воює з нашим «завтра» , що ми звикли прив’язувати до Заходу, тому що вважаємо, що він нас випередив. Цінність цього «учора» ми добре почуваємо й жертвувати їм не хочемо навіть заради «завтра» , але й ні в що відчутне перетворити його не вміємо. З минулого шуби не зшиєшся
Етнічна грань: російський етнос (тобто людська основа російської цивілізації) куди менш чітко визначений, чим західний етнос (Гумилев) . Найкраще його специфіка відчувається в контрасті: з німцями, з американцями й т.д. Усередині ж себе Росія так етнічно різноманітна, що встановити якісь чіткі поділи значило б відітнути від її живу частину
Політична й військова грань: величезна роль географічного фактора в російської історії (Чаадаєв) і концентрація всіх сил нації на освоєнні й захисті цієї території. Ми почуваємо, що це відрізняє нас навіть від самих великих західних країн
Отже, за двома «стандартними» російськими питаннями — «що робити» і «хто винуватий» — проступає корінне питання — «хто ми такі» . У серцевині цього питання — по суті, релігійна проблема: розшифровка задуму Божого про Росію (Данило Андрєєв) . Цей-Те центр і поблискує культурними, історичними й іншими гранями
Росія й Захід до Орди
Можна сказати, що до ординської навали Русь і європейський Захід розвивалися синхронно. Релігійний розкол 1054 року ще не зайшов занадто глибоко. Східна, православна церква, що у Росії відігравала роль фундаменту для національного менталітету, ще не сприймалася як противага західної, католицької церкви. Синхронність була й по військово-політичній грані взаємин Росія — Захід. Ті ж процеси дроблення й збирання земель, відкритий канал зв’язку «з варяг у греки» , «імпорт варязьких князів» , юриспруденція «Російської Правди» , дуже схожа на «варварські правди» заходу
Деяка асинхронность спостерігалася, мабуть, на «культурній грані» . Європа була прямим спадкоємцем римської культури, оновленої потім в імперії Карла Великого. Росія ж, хоч і називалася потім «Третім Римом» , була спадкоємицею побічної: за посередництвом Візантії. Ніж далі, тим ця різниця позначалася більше. Уже тоді в Росії з’явилася тяга до орієнтування на зовнішню крапку відліку. Це ж, втім, було й у європейців, але для них крапкою відліку був Рим, а для Русі — Царьград (Константинополь) .
Взаємодія Росії й Заходу могло б розвиватися так само цікаво й плідно, як це було в інших слов’янських народів: поляків, чехів, сербів. Ординська навала збила годинники російської історії. Потім вони пішли знову але на світових годинниках було вже інший час. Росія, як це говорять сьогодні, «відстала назавжди» . З тих пор перед Росією й коштує вибір: майже безнадійна гонка за збіглою вперед Європою або ж пошук якогось свого шляху, «срезающего кути» .
Московська й допетровська Русь: корінь проблеми
Дивно, що після майже двохсотлітньої перерви політичні годинники Росії йдуть як і раніше синхронно з Європою. Московські князі, починаючи з Івана Калити, займаються тим же, що приблизно в цей же час Людовик XI у Франції: створюють єдині нації, загрібаючи її під себе те золотом, то мечем. В іншому ж накопичуються усе більше серйозні розбіжності. Європейські держави вже знайшли свої природні територіальні межі, Росія ж буде до XVIII в. намацувати їх. У підсумку зложиться унікальна територіальна структура: весь народ у західній половині, вся територія — у східній. Це майже символ Росії: голова — у Європі, тіло — Вазии.
У цю же епоху Росія структурировала своє військово-політичне розуміння Заходу: є країни — вічні супротивники (Туреччина, що займала тоді значну частину Європи) , є країни, з якими відносини завжди активні, але те союзні, те ворожі (Німеччина) , є постійні союзники (Франція) , є країни, для Росії «нейтральні» , наприклад Італія. Сліди цієї структури є й по цей день
Грандіозна територіальна експансія коштувала не таких уже більших сил (куди більше потім зажадало «обслуговування» і втримання території) , але зробила глибокі психологічні зміни. Авторитет і велич держави в очах людей зростали як би пропорційно його розміру. У підсумку виявилося, що якщо на Заході зразок патріота — активний громадянин (це йде ще від Рима) , те в Росії патріот — вірний государевий слуга, переважно в мундирі (отут відчувається Візантія) . Навіть козаки, люди по визначенню вільні, стали думати так же.
Військова психологія акцентувала таку національну особливість Росії як самовіддача тільки «у бої» , тобто в екстремальних умовах. Можливо, отут позначилася й спадщина Орди: тільки війна — гідне чоловіка справа. Таке було й на Заході, але давно в епоху великих переселень варварських народом. Отут уже відчувається відставання російських годин від західних
Після Смути в соціальній динаміці проступає якийсь застій, і він, у якійсь частині, теж зв’язаний у розширенням території: сили народу «розтеклися» . Це, у першу чергу, почували самі російські люди: що росіянин, на відміну від німця, ледар і злодій, це самооцінка, а не погляд чужоземця. І в ній уже є й буде надалі характерне самознищення (те, що паче гордості) .
Зложився стереотип розуміння національних особливостей різних західних країн. Англієць — манірний, але по суті грубий, поляк — зарозумілий і легковагий, німець — працьовитий і наївний, його обдурити сам Бог велів. У цю епоху на культурній грані вперше відчувається протиставлення «ми» (теремная Русь, Третій Рим) і «вони» («німці» всіх націй без розходження) . У них у чомусь краще («чистіше» , у широкому змісті слова) , але нудніше й у якімсь глибинному змісті неправильно. У нас поплоше й переможніше, зате ми, як Мальчиш-Кибальчиш, володіємо якимось головним Секретом який сказати не вміємо, але в собі почуваємо. Часто цей секрет ставився на рахунок «правильної віри» — православ’я
У цій тимчасовій крапці й перебуває паросток проблеми » Росія-Захід» . Не можна сказати, що крапка відліку для Росії в цю епоху вже перемістилася на захід, але й із Царьграда вона пішла. Вірна ознака цього — поставляння власного російського патріарха
Відповідно, з’явилися й перші «західники» (в основному, англофіли, начебто кн. Голіцина) . З’явилися перші конфлікти по лінії «особиста воля — борг перед державою», які й донині служать розпізнавальним знаком «свій — чужий» у розглядах між «західниками» і «почвенниками» . Яскравий спалах такого конфлікту відбувся між Іваном Грозним і Курбским. З’являються й нові фігури начебто пануючи Бориса, від якого невловимо попахивает раціональним західним духом. Характерно, що народ його не любив — «не свій» .
Отже, у цю довгу (приблизно 300 років) епоху складаються сучасні контури російських націй і разом з нею — знайомі риси національної психології. Істотною частиною до неї входить розуміння себе через протиставлення себе Заходу
Петровское рішення проблеми «Росія — Захід»
Петро Великий поставив російський компас стрілкою на захід уперше й надовго. «Німець» замість об’єкта глузування став об’єктом наслідування. Втім, масовий імпорт із Заходу приносив нові форми (державного устрою або перуки) , нові технології (особливо військові) , але зовсім не торкнувся системи життєвих цінностей. Вони залишилися знайомими, російськими. Сумнівно, щоб і самім Петрові готовий був прийняти добропорядні бюргерські ідеали. Йому потрібні були плоди західної цивілізації, а не дерево, на якому вони виросли. Та й ніколи було б ростити це дерево, навіть якби хотілося: відставання Росії вже загрожувало її військової заможності
Отже, у нові хутра було улито старе вино. Головним із цих хутр був новий шар аристократії. Але нові хазяї країни були все тими ж людьми. Вони дуже швидко розібралися, як жити в новій ситуації по старих поняттях. Звичайно, пристойності змінилися, і доводилося підтримувати належний квази-європейський фасад. А за ним ховалося всі те ж карамзинское «крадуть!» . Причому в міру видалення від столиць і сам фасад втрачав позолоть і усе більше походив на традиційний російський перекошений забір. Це вразило Державіна, коли він потрапив із центральних петербурзьких канцелярій на високу посаду провінційного губернатора. З поетичною наївністю він спробував втілити в життя принципи, написані на «фасаді» . У результаті був відкинутий назад у Петербург, і сама государиня імператриця пояснила йому ситуацію в змісті «тобі що, більше всіх треба?» . У Петербурзі ж він був цілком адекватний і існував і згодом при дворах трьох сменивших друг друга государів
Отже, всьому верхньому шару російського суспільства доводилося робити західну міну при східній грі. Цей вірний засіб заробити психологічний комплекс. Він і утворився в суспільній свідомості. Справа збільшувалася тим, що нові віяння ніяк не торкнулися простого народу. Так що на психологічну поляризацію наложилась ще й соціальна поляризація. Здається, що мужикові його пан повинен був здаватися просто басурманом, якби гостре селянське око не помічало, що душу-те в пані своя, росіянка
Склалася ситуація, що Пушкін описав так: «Уряд — це єдиний європеєць у Росії. Тільки від нього залежало б стати в сто разів гірше, і ніхто б цього навіть не помітив» . Помітимо — європеєць за посадою, а не по переконанню. Таке «петровское рішення» проблеми, що з’явилася на попередньому етапі, » Росія-Захід» нічого насправді не вирішувало, а тільки заганяло проблему усередину. Природно, така двухполюсная «машина» накопичувала напругу між суспільною свідомістю й суспільною підсвідомістю, подібно електростатичному генератору. В окремій людині такі процеси завершуються зривом, подібно істериці або епілептичному припадку. У країні зрив відбувся в 1917 р., а міг би й раніше, якби не відзначена вище повільність процесів у традиційному «підсвідомості» . Тому видима стійкість петровского рішення, що проіснувало 200 років, ілюзорна. Все це час під країною цокали годинник у міні вповільненої дії
Стиль «вирішувати, нічого не вирішуючи» став традиційним для підходу влади до кардинальних проблем суспільства. Справа збільшувалася тим, що петровские реформи повністю підкорили церква державі й тим паралізували найбільш творчу й динамічну частину російської суспільної свідомості — релігійну. Точніше, вона пішла «у підпілля» , у суспільну підсвідомість — розкол, секти. Все це ще збільшило інертність суспільства. Зупинилася творчість в області цінностей, і не з’явилося російського еквівалента «протестантської трудової етики» , у якій, як правильно вважає Вебер, ключ до сучасних матеріальних успіхів Заходу
Єдиним каналом для виходу проблем у суспільну свідомість стала російська література. Звідси її унікальний в історії суспільний авторитет. Правда, вона існувала у верхньому шарі суспільства й тому це «дзеркало» офарблювало відбивану їм реальність у західні кольори. Крім того, у силу специфіки літературної творчості, тут важливіше не вирішити проблему, а сформулювати її. Важливіше питання, а не відповідь. Отвечающего ж «суспільного органа» не виявилося
У літературі вперше стали з’являтися і європейці по переконанню (їм потім привласнили виродливу назву «західників» ) . І один з перших — сам Пушкін. Звичайно, його ще в ліцеї називали «Француз» . Але по питанню про його «руськість» проголосував сам народ, визнавши його своїм національним поетом. Західне в Пушкіні — це позиція в питанні «особиста воля або борг перед державою» . «Західників» у цьому змісті слова стало з’являтися усе більше — і які імена: Чаадаєв, Лермонтов, Тургенєв. З’явилися й опоненти — слов’янофіли або «почвенники» . І серед них теж найбільші фігури, наприклад Достоєвський
Часом суперечки цих двох сторін нагадували діалог глухих, але на рубежі ХХ століття з’явилися ознаки довгоочікуваного синтезу. Яскравий приклад — В. Соловйов, спадкоємець одночасно й православної традиції, і західного вільнодумства. Він показав власним прикладом, що не обов’язково підганяти західні форми під традиційний російський зміст або, навпаки, жертвувати цим змістом заради збереження прогресивних форм. Вони можуть співіснувати, нехай у взаємній напрузі, і ця напруга може бути плідним. Росія унікальна як носій такої напруги, і саме в його дозволі у творчість, бути може, і складається «послання Росії миру» і рішення її власної внутрішньої проблеми » Росія-Захід» .
На жаль, це «теоретично знайдене» рішення комусь виявилося втілювати в практику. По суті, просто вже була пізно: гроза збиралася давно, і її не можна було зупинити одними зусиллями свідомості (суспільного) . Революція розрядила напругу своїм способом — сокирою — і він попутно вирубав всю духовну поросль Срібного століття — потенційних носіїв знайденого рішення
Радянська Росія: соціалізм по — західному й по-східному
Після революції Схід і Захід усередині Росії стрибком зблизилися. Домінуючим типом у суспільній свідомості стали примітивні доморослі «західники» — далекі нащадки Базарова, тільки збройні не Бюхнером, а Марксом — і важко від них отличимие «почвенники» , що несуть червоного півня російської революції на загниваючий Захід. (Природно, назви «західники» і «почвенники» чисто умовні: ні Пушкін, ні Достоєвський з ними й поруч не стояли, навіть на книжковій полиці.) Для сучасників революція виглядала як нова пугачовщина, що поглинула європеїзований соціальний шар Росії. Але час показав, що всі не так просто: відбулася індустріалізація (хоча й військова) і освітня революція, що вперше приоится все населення до світової культури. Можна сказати, що «Захід» , сконцентрований раніше у верхньому шарі суспільства, не зник, а розлився тонким шаром по всьому суспільству. У цьому змісті суспільство стало куди більше однорідним, чим раніше.
Дивно, що й на Заході відбувся схожий феномен: поширення «масової культури» , нівелювання соціальних контрастів — свого роду «рожевий соціалізм» (на противагу вітчизняному червоному) . Це ще раз показує, що незважаючи на будь-які вибухові події, є щось, що синхронізує російські годинники із західними, хоча б по деякимі з перерахованих у п. 1 граней. А. Цукрів сформулював схожу думку як ідею конвергенції соціалізму й капіталізму. Може бути, Росія й Захід і не зближаються, але явно розвиваються якось скоординовано. Чому — неясно, але, можливо, це частина нерозшифрованого «задуму про Росію» , про яке йшла мовлення в п. 1.
Особливість радянської епохи — пропагандистська демонизация Заходу в очах суспільства. Зрозуміло, навіщо це робилося: Захід як крапка відліку — конкурент «єдино вірної» ідеології. З тих же міркувань боролися й з релігією. При цьому використовувалися препаровані факти, тобто реально існуючі пороки Заходу, посилені пропагандою до приголомшуючої потужності. У результаті вміння чути нюанси Заходу, зважене відношення до нього, що було характерно й для Чаадаєва, і для Хомякова, у радянську епоху повністю загубилося. Для одних Захід став втіленням диявола, для інших — ідеалом. Таким чином, відбулася нова варіація на стару тему: поляризація по проблемі » Росія-Захід» ще підсилилася. До речі, Захід відповідав тим же, оголосивши Радянський Союз «імперією зла» . Задовго до цього К. Юнг помітив, що капіталізм і соціалізм бачать один одного не як вони є, а як би крізь дзеркальне скло, на яке проектуються їх власні внутрішні проблеми. Т. е. «образ ворога» — це образ гірших рис самого себе, які свідомість не хотіла б зауважувати
Сьогоднішній день і завтрашній день
Поляризація по ознаці відносини до Заходу — це наш сьогоднішній день. Але вона виплеснулася зі сфери суспільних думок або просто настроїв у сферу реальної політики. Причому на образ Заходу проектуються напружені страсті, які мають набагато більше загального з нашою власною тягою до крайностей, чим з реальним Заходом, що досить помірний, раціональний і збалансований
Новизна сьогоднішнього етапу в тім, що вперше у своїй історії Росія спробувала засвоїти в Заходу не тільки форми, але й зміст у вигляді т. наз. «загальнолюдських цінностей» . Підсумок негативний: ці цінності, які прекрасно працюють на Заході, у нас не приживаються, тому що не можуть замінити традиційних для Росії цінностей релігійного порядку. Так що там, вони не тягнуть навіть на ту роль, яку грали цінності ідеологічні: комунізм як світле майбутнє всього людства. У результаті багатовікова західна крапка відліку дискредитована. Росія зневірилася у дзеркало, у яке вона кілька століть смотрелась на себе. Іншого ж поки ні, і відчувається це як різке зниження рівня самоусвідомлення й розуміння країною самої себе. Мабуть, ніколи раніше стільки людей не готові були підписатися під висловленням «у нас може трапитися всі що завгодно» .
Побічний результат — зростання напруги між народом і урядом (втіленим у першу чергу в президенті) . Уряд, незалежно від особистих переконань вхідних у нього осіб, продовжує свою традиційну роль «головного європейця в Росії» видимо, через брак альтернативи
Тим часом, на носі день завтрашній — третє тисячоріччя. Що воно несе в змісті обговорюваної проблеми? Звичайно, майбутнє непередбачене, і можна говорити тільки про тенденції, які видні вже в даний момент. Основних тенденцій дві: глобалізації й інформатизація. Чи буде місце в Росії в цьому новому світі? Або, як було сказано про нашу електроніку, «ви відстали не на скільки-те років, ви відстали назавжди» ?
По-перше, раніше проблеми Росії в освоєнні західних досягнень були часто пов’язані з невмінням реалізувати їхню матеріальну інфраструктуру. Ми хотіли ринку, не маючи для нього товарів, і демократії, не маючи класів, які в ній зацікавлені. Зважаючи на все, творення в інформаційному світі нам буде даватися легше, ніж вматериальном.
По-друге, у зв’язку із глобалізацією, криза самоусвідомлення (криза ідентичності) очікує більшість країн. Нам легше: ми пройшли частину шляху
По-третє, як уважає Тоффлер, знизиться роль держави й зросте роль індивідуального вибору кожної людини. Можливо, уже не треба буде освоювати далеке російському менталітету поняття закону як єдиних для всіх правил гри — основний стовп західної демократії. Правила ігри будуть індивідуалізовані. І Захід як загальна крапка відліку не буде потрібний
По-четверте, інтеграція приводить до «усуспільнення» духовних цінностей різних країн. Наприклад, уже століття увесь світ освоює індійська духовна спадщина. Може бути, Росія знайде собі духовне дзеркало, у якому відбивається не тільки Захід, але й Схід. З такою крапкою відліку стане можливим не тільки притягання-відштовхування, але й творчий діалог
В-П’ятих, в інтегрованому світі може не виявитися місця країнам, що не знають, що вони таке й чого хочуть. Росія буде змушена «перемогти (себе) або вмерти» . Перемогти значить зрозуміти, що вона таке
Література
Н. Бердяєв. «Доля Росії» . Москва. Радянський письменник. 1990р. 346 стр.
Л. Н. Гумилев. «Географія етносу в історичний період» . Ленінград. «Наука» 1990р. 279 стр.
Д. Андрєєв. «Роза миру» . Москва. «Прометей» . 1991р. 288 стр.
П. Я. Чаадаєв. «Твір» Москва. «Правда» . 1989р. 655 стр.
О. Шпенглер. «Захід Європи» . Москва. «Думка» . 1993р. 672 стр.
М. Вебер. «Вибрані добутки» . Москва. «Прогрес» . 1990р. 807 стр.
В. С. Соловйов. «Філософська публіцистика» . Москва. «Правда» 1989р. 688 стр.