Росія в роки Непа
Криза 1921 року і його уроки
З кінця 1920 року положення правлячої в Росії комуністичної партії стало стрімко погіршуватися. Багатомільйонне російське селянство, відстоявши в боях з білогвардійцями й інтервентами землю, усе наполегливіше виражало небажання миритися з удушавшей усяку господарську ініціативу економічною політикою більшовиків
Останні упорствовали, тому що не бачили у своїх діях нічого помилкового. Це зрозуміло: адже «воєнний комунізм» розцінювався ними не просто як сума змушених війною надзвичайних заходів, але і як прорив у правильному напрямку — до створення нетоварної, істинно соціалістичної економіки. Правда, визнавали більшовики (та й то в основному пізніше) , просунулися до нової економіки по шляху корінного ламання колишніх ринкових структур набагато далі й швидше, ніж планувалося спочатку, і пояснювали це тим, що буржуазія пручалася по-воєнному, і необхідно було заради захисту революції негайно позбавити її економічної могутності. У нові ж, мирних умовах, селянам варто набратися терпіння, справно поставляти в місто хліб по продразверстке, а влада «разверстает його по заводах і фабрикам», оперативно відновить на цій основі майже повністю зруйновану за роки лихоліття промисловість, поверне селянству борг — і тоді-те, за словами Леніна, «вийде в нас комуністичне виробництво й розподіл».
У відповідь один за іншим у різних кінцях країни (у Тамбовській губернії, у Середнім Поволжі, на Доні, Кубані, у З. Сибіру) спалахують антиурядові повстання селян. До весни 1921 р. у рядах їхніх учасників налічувалося вже близько 200 тис. чоловік. Невдоволення перекинулося й у Збройні Сили. У березні зі зброєю в руках проти комуністів виступили матроси й червоноармійці Кронштадта — найбільшої військово-морської бази Балтійського флоту. У містах наростала хвиля масових страйків і демонстрацій робітників
По своїй суті, це були стихійні вибухи народного збурювання політикою Радянського уряду. Але в кожному з них у більшому або меншому ступені був у наявності й елемент організації. Його вносив широкий спектр політичних сил: від монархістів до соціалістів. Поєднувало ці різнобічні сили прагнення опанувати народним рухом, що почався, і, опираючись на нього, ліквідувати влада більшовиків
У критичній ситуації першої післявоєнної весни керівництво компартії не здригнулося. Воно холоднокровно кинуло на придушення народних виступів сотні тисяч багнетів і шабель регулярної Червоної Армії. Одночасно В. И. Ленін формулює два принципи «уроку Кронштадта». Перший з них говорив: «тільки угоду із селянством може врятувати соціалістичну революцію в Росії, поки не наступила революція в інших країнах». Другий «урок» вимагав посилити «боротьбу проти меншовиків, соціалістів-революціонерів, анархістів» і інших опозиційних сил, з метою їх повної й остаточної ізоляції від мас
У результаті Радянська Росія вступила в смугу мирного будівництва із двома розбіжними лініями внутрішньої політики. З одного боку, почалося переосмислення основ політики економічної, що супроводжувався розкріпаченням господарського життя країни від тотального державного регулювання. З іншого боку — в області властиво політичної — «гайки» залишалися туго закрученими, зберігалася окостенілість радянської системи, придавленої залізної п’ятої більшовицької диктатури, рішуче припинялися будь-які спроби демократизувати суспільство, розширити цивільні права населення. У цьому полягало перше, загальне за своїм характером, протиріччя непівського періоду
Економічний розвиток країни
Першою й головною мірою непу стала заміна продразверстки продовольчим податком, установленим спочатку на рівні приблизно 20% від чистого продукту селянської праці (тобто требовавшим здачі майже вдвічі меншої кількості хліба, чим продразверстка) , а потім зниженням до 10% урожаю й менше й принявшем грошову форму. Оставшиеся після здачі продналога продукти селянин міг продавати за своїм розсудом — або державі, або на вільному ринку
Радикальні перетворення відбулися й у промисловості. Головкоми були скасовані, а замість них створені трести — об’єднання однорідних або взаємозалежних між собою підприємств, що одержали повну господарську й фінансову незалежність, аж до права випуску довгострокових облігаційних позик. Уже до кінця 1922 р. близько 90% промислових підприємств були об’єднані в 421 трест, причому 40% з них було централізованого, а 60% — місцевого підпорядкування. Трести самі вирішували, що робити й де реалізовувати продукцію. Підприємства, що входили в трест знімалися з державного постачання й переходили до закупівель ресурсів на ринку. Закон передбачав, що «державна скарбниця за борги трестів не відповідає».
ВСНХ, що втратив право втручання в поточну діяльність підприємств і трестів, перетворився в координаційний центр. Його апарат був різко скорочений. Тоді й з’являється господарський розрахунок, що означає що підприємства (після обов’язкових фіксованих внесків у державний бюджет) саме розпоряджається доходами від продажу продукції, саме відповідає за результати своєї господарської діяльності, самостійно використовує прибутки й покриває збитки. В умовах непу, писав Ленін, «державні підприємства переводяться на так званий господарський розрахунок тобто по суті в значній мірі на комерційного й капіталістичного початку
Не менш 20% прибутку трести повинні були направляти на формування резервного капіталу до досягнення їм величини, рівній половині уставного капіталу (незабаром цей норматив знизили до 10% прибутку доти поки він не досягав 1/3 первісного капіталу) . А резервний капітал використовувався для фінансування розширення виробництва й відшкодування збитків господарської діяльності. Від розмірів прибутку зависили премії, одержувані членами правління й робітниками тресту
У декреті ВЦИК і Раднаркому від 1923 р. було записане наступне: трести — державні промислові підприємства, яким держава надає самостійність у виробництві своїх операцій, відповідно до затвердженого для кожного з них уставу, і які діють на засадах комерційного розрахунку з метою витягу прибули
Стали виникати синдикати — добровільні об’єднання трестів на засадах кооперації, що займалися збутому, постачанням, кредитуванням, зовнішньоторговельними операціями. До кінця 1922 р. 80% трестованої промисловості було синдиковано, а до початку 1928 р. усього налічувалося 23 синдикату, які діяли майже у всіх галузях промисловості, зосередивши у своїх руках основну частину оптової торгівлі. Правління синдикатів обиралося на зборах представників трестів, причому кожний трест міг передати за своїм розсудом більшу або меншу частину свого постачання й збуту у ведення синдикату
Реалізація готової продукції, закупівля сировини, матеріалів, устаткування вироблялася на повноцінному ринку, по каналах оптової торгівлі. Виникла широка мережа товарних бірж, ярмарків, торговельних підприємств
У промисловості й інших галузях була відновлена грошова оплата праці, уведені тарифи зарплати, що виключають зрівнялівку, і зняті обмеження для збільшення заробітків при росту вироблення. Були ліквідовані трудові армії, скасовані обов’язкова трудова повинність і основні обмеження на зміну роботи. Організація праці будувалася на принципах матеріального стимулювання, що прийшли на зміну позаекономічному примусу. «воєнного комунізму». Абсолютна чисельність безробітними, зареєстрованими біржами праці, у період непу зросла (з 1.2 млн. чоловік на початку 1924 р. до 1.7 млн. чоловік на початку 1929 р.) , але розширення ринку праці було ще більш значним (чисельність робітників та службовців у всіх галузях н/х збільшилася з 5.8 млн. чоловік в 1924 р. до 12.4 млн. в 1929 р.) , так що фактично рівень безробіття знизився
У промисловості й торгівлі виник приватний сектор: деякі державні підприємства були денаціоналізовані, інші — здані в оренду; було дозволене створення власних промислових підприємств приватним особам із числом зайнятих не більше 20 чоловік (пізніше цей «потовк» був піднятий) . Серед орендованих приватниками фабрик минулого й такі, які нараховували 200-300 чоловік, а в цілому на частку приватного сектора в період непу доводилося від 1/5 до 1/4 промислової продукції, 40-80% роздрібної торгівлі й невелика частина оптової торгівлі
Ряд підприємств був зданий в оренду іноземним фірмам у формі концесій. В 1926-27 гг. налічувалося 117 діючих угод такого роду. Вони охоплювали підприємства, на яких працювали 18 тис. чоловік і випускалося ледве більше 1% промислової продукції. У деяких галузях, однак, питома вага концесійних підприємств і змішаних акціонерних товариств, у яких іноземці володіли частиною паю, був значний: у видобутку свинцю й срібла 60%; марганцевої руди — 85%; золота 30%; у пр-ве одягу й предметів туалету 22%.
Крім капіталу в СРСР направлявся потік робітників-емігрантів із усього миру. В 1922 р. американською профспілкою швейників і Радянським урядом була створена Російсько-американська індустріальна корпорація (РАИК) , що були передані шість текстильних і швейних фабрик у Петрограді, чотири — Вмоскве.
Бурхливо розвивалася кооперація всіх форм і видів. Роль виробничих кооперативів у с/г була незначна (в 1927 р. вони давали тільки 2% всієї продукції с/г і 7% товарної продукції) , зате найпростішими первинними формами — збутової, постачальницької й кредитної кооперації — було охоплено до кінця 20-х років більше половини всіх селянських господарств. До кінця 1928 р. невиробничою кооперацією різних видів, насамперед селянської, було охоплено 28 млн. чоловік (в 13 разів більше, ніж в 1913 р.) . В усуспільненій роздрібній торгівлі 60-80% доводилося на кооперативну й тільки 20-40% на властиво державну, у промисловості в 1928 р. 13% всієї продукції давали кооперативи. Існувало кооперативне законодавство, кооперативний кредит, кооперативне страхування
Замість що знецінилися й фактично вже відкинутих зворотом совзнаков в 1922 р. був початий випуск нової грошової одиниці — червінців, що мали золотий зміст і курс у золоті (1 червінець = 10 дореволюційним золотим рублям = 7.74 р. чистого золота) . В 1924 р. швидко витіснялися червінцями совзнаки взагалі припинили друкувати й вилучили з обігу; у тому ж році був збалансований бюджет і заборонений використання грошової емісії для покриття витрат держави; були випущені нові білети державної скарбниці — рублі (10 рублів = 1 червінцю) . На валютному ринку як усередині країни, так і за рубежем червінці вільно обмінювалися на золото й основні іноземні валюти за довоєнним курсом царського рубля (1 американський долар = 1.94 рубля) .
Відродилася кредитна система. В 1921 р. був відтворений Держбанк, що почав кредитування промисловості й торгівлі на комерційній основі. В 1922-1925 гг. був створений цілий ряд спеціалізованих банків: акціонерні, у яких пайовиками були Держбанк, синдикати, кооперативи, приватні особи й навіть один час іноземці, ‑ для кредитування окремих галузей господарства й районів країни; кооперативні — для кредитування споживчої кооперації; організовані на паях суспільства сільськогосподарського кредиту, що замикалися на республіканські й центральний сільськогосподарські банки; суспільства взаємного кредиту — для кредитування приватної промисловості й торгівлі; ощадні каси — для мобілізації грошових нагромаджень населення. На 1 жовтня 1923 р. у країні діяло 17 самостійних банків, а частка Держбанку в загальних кредитних вкладеннях всієї банківської системи становила 2/3. ДО 1 жовтня 1926 р. число банків зросло до 61, а частка Держбанку в кредитуванні народного господарства знизилася до 48%.
Економічний механізм у період непу базувався на ринкових принципах. Товарно-грошові відносини, які раніше намагалися вигнати з виробництва й обміну, в 20-е роки проникнули в усі пори господарського організму, стали головними сполучною ланкою між його окремими частинами
Усього за 5 років, з 1921 по 1926 р., індекс промислового виробництва збільшився більш ніж в 3 рази; сільськогосподарське виробництво зросло в 2 рази й перевищило на 18% рівень 1913 р. Але й після завершення відбудовного періоду ріст економіки тривав швидкими темпами: в 1927-м, 1928 р. приріст промислового виробництва склав 13 і 19% відповідно. У цілому ж за період 1921-1928 гг. середньорічний темп приросту національного доходу склав 18%.
Найважливішим підсумком непу стало те, що вражаючі господарські успіхи були досягнуті на основі принципово нових, невідомих дотоле історії суспільних відносин. У промисловості ключові позиції займали державні трести, у кредитно-фінансовій сфері — державні й кооперативні банки, у сільському господарстві — дрібні селянські господарства, охоплені найпростішими видами кооперації
Зовсім новими виявилися в умовах непу й економічні функції держави; докорінно змінилися мети, принципи й методи урядової економічної політики. Якщо раніше центр прямо встановлював у приказному порядку натуральні, технологічні пропорції відтворення, то тепер він перейшов до регулювання цін, намагаючись непрямими, економічними методами забезпечити збалансований ріст
Держава робила натиск на виробників, змушувало їх вишукувати внутрішні резерви збільшення прибутку, мобилизовивать зусилля на підвищення ефективності виробництва, що тільки й моглася тепер забезпечити ріст прибули
Широка кампанія по зниженню цін була почата урядом ще наприкінці 1923 р., але дійсно всеосяжне регулювання цінових пропорцій почалося в 1924 р., коли звертання повністю перейшло на стійку червову валюту, а функції Комісії внутрішньої торгівлі були передані Наркомату внутрішньої торгівлі із широкими правами в сфері нормування цін. Прийняті тоді міри виявилися успішними: оптові ціни на промислові товари знизилися з жовтня 1923 р. по 1 травня 1924 р. на 26% і продовжували знижуватися далі.
Весь наступний період до кінця непу питання про ціни продовжував залишатися стрижнем державної економічної політики: підвищення їхніми трестами й синдикатами загрожувало повторенням кризи збуту, тоді як їхнє зниження надміру при існуванні поряд з державним приватного сектора неминуче вело до збагачення приватника за рахунок державної промисловості, до перекачування ресурсів державних підприємств у приватну промисловість і торгівлю. Приватний ринок, де ціни не нормувалися, а встановлювалися в результаті вільної гри попиту та пропозиції, служив чуйним барометром, стрілка якого, як тільки держава допускала прорахунки в політику ціноутворення, відразу ж указувала на непогоду
Але регулювання цін проводилося бюрократичним апаратом, що не контролювався в достатньому ступені низами, безпосередніми виробниками. Відсутність демократизму в процесі прийняття рішень, що стосуються ціноутворення, стало, «ахиллесовой п’ятої» ринкової соціалістичної економіки й зіграло фатальну роль у долі непу
Дотепер у нас багато хто вважають (і вважають помилково) , що неп був головним чином тільки відступом, змушеним відходом від соціалістичних принципів господарської організації, тільки свого роду маневром, покликаним дати можливість реорганізувати бойові порядки, підтягти тили, відновити господарство й потім знову рвонутися в настання. Так, у новій економічній політиці дійсно були елементи тимчасового відступу, касавшиеся переважно масштабів приватнокапіталістичного підприємництва в містах. Так, приватні фабрики й торговельні фірми, у яких використовується наймана праця, але всі рішення приймаються одним власником (або групою акціонерів, що володіють контрольним пакетом акцій) , — це не соціалізм, хоча, до речі сказати, їхнє існування у відомих межах при соціалізмі цілком припустимо. Не були, зі строго ідеологічної точки зору, соціалістичними й дрібні селянські господарства, і дрібні підприємці в містах, хоча вони-те вуж виразно не протипоказані соціалізму, тому що по природі своєї не є капіталістичними й могли безболісно, без усякого насильства вростати в соціалізм через добровільну кооперацію
Ленін не раз називав неп відступом стосовно періоду «воєнного комунізму», але він не вважав, що цей відступ в усіх напрямках і у всіх сферах. Уже після переходу до непу Ленін неодноразово підкреслював змушений надзвичайний характер політики «воєнного комунізму», що не була й не могла бути політикою, що відповідає господарським завданням пролетаріату. «В умовах нечуваних економічних труднощів, — писав Ленін, — нам довелося проробити війну з ворогом, що перевищує наші сили в сто разів; зрозуміло, що довелося при цьому йти далеко в області екстрених комуністичних мір, далі, ніж потрібно; нас до цього змушували».
Називаючи неп відступом, Ленін мав на увазі насамперед і головним чином масштаби приватного підприємництва; він ніколи й ніде не відносив термін «відступ» на рахунок трестів або кооперації. Навпроти, якщо в більше ранніх роботах Ленін і характеризував соціалізм як суспільство з нетоварною організацією, те після переходу до непу він уже явно розглядає госпрозрахункові трести, зв’язані між собою через ринок, як соціалістичну, а не перехідну до соціалізму форму господарювання
Політика й культура в роки непу
Проявляючи певну гнучкість у господарській політиці, більшовики не знали сумнівів і коливань у реалізації другого «уроку Кронштадта», покликаного зміцнити контроль правлячої партії над політичним і духовним життям суспільства
Найважливішим інструментом у руках більшовиків були тут органи ВЧК (з 1922 р. — ГПУ) . Цей апарат не просто зберігався в тім виді, як він існував в епоху громадянської війни, але й бурхливо розвивався, оточений особливою турботою влада імущих, усе щільніше охоплював державні, партійні господарські, військові та інші суспільні інститути
Основний удар наносився по усе що ще зберігалися структурам опозиційних політичних сил. В 1922 р. закриваються легально, що видавалися газети, і журнали лівих соціалістичних партій і плинів. Незабаром і самі ці невеликі й маловлиятельние політичні утворення припиняють під прямим впливом ГПУ своє існування. У середині 20-х років ліквідуються також останні підпільні групи правих ессеров і меншовиків
Через розгалужену систему секретних співробітників ВЧК — ГПУ був налагоджений контроль над політичними настроями державних службовців, інтелігенції, робітників і селян Особлива увага зверталася на кулаків і міських приватних підприємців, які з розгортанням непу й власним господарським зміцненням прагнули забезпечити політичні гарантії своїх економічних інтересів
З жовтня 1917 р. нова влада прагнула підкорити собі глубокоавторитетную в народі російську православну церкву й послідовно, незважаючи ні на що, просувалася до поставленої мети. При цьому широко використовувалася політика не тільки «батога» (зокрема, конфіскація в 1922 р. під прийменником боротьби з голодом цінностей церкви) , але й «пряника» — у вигляді матеріальної й моральної підтримки так званого «обновленства» і подібних йому рухів подривающих внутріцерковну єдність. Під потужним тиском влади православні ієрархи змушені були крок за кроком здавати свої антибільшовицькі позиції
Не були обійдені увагою влади й масові громадські організації, насамперед професійні сполучники
Схоже процеси протікали й у сфері культури. У міру розгортання там більшовицьких перетворень (вони одержали назву «культурної революції») підсилювалася идеологизация культури. Система утворення, суспільні науки, література, мистецтво, театр перетворювалися в інструменти «виховного» впливу Радянської влади на маси. Утворення стає безкоштовним, робітники й селяни одержують значні переваги при надходженні в навчальні заклади, включаючи університети
На перший план в «культурній» політиці більшовиків відразу ж висунулася проблема російської інтелігенції — нечисленної (близько 2.2% населення) , але особливо значимої суспільної групи, головної носительки знань і національних культурних традицій
У своїй масі інтелігенція вкрай насторожено поставилася до Революції 1917 р. Влади, прагнучи утягнути стару інтелігенцію в активну трудову діяльність, у перші післявоєнні роки підтримували її. Фахівцям у різних областях знань (крім, мабуть, гуманітарних) забезпечувалися більше стерпні в порівнянні з основною масою населення умови життя й роботи. Особливо це стосувалося тих, хто так чи інакше був пов’язаний зі зміцненням наукового, економічного й оборонного потенціалу держави
У той же час усіляко обмежувалися можливості інтелігенції брати участь у політичному житті, впливати на масову суспільну свідомість. В 1921 р. скасовується автономія вищих навчальних закладів. Вони були поставлені під пильний нагляд партійних і державних органів. Професори й викладачі, що не розділяли комуністичних переконань, звільнялися. До середини 20-х років припиняється діяльність практично всіх приватних видавництв, що виникли при переході до непу, закриваються незалежні наукові й літературно-художні журнали
Ледь зміцнившись у влади, більшовицька партія бере курс на формування власної, соціалістичної інтелігенції, відданої режиму й вірно йому що служить. Відкриваються нові університети й інститути. При вищих навчальних закладах створюються перші робочі факультети (робітфаки) . Для підготовки «ідеологічних кадрів» була розгорнута мережа спеціальних наукових і навчальних закладів у центрі й на місцях
Корінній реформі піддалася й система шкільного утворення. Нова радянська школа — відповідно до особливого «Положенням» про неї, розробленому в 1918 г, створювалося як єдине, загальнодоступне, провідне навчання рідною мовою. Вона містила в собі два щаблі ( 1-ая — п’ять років, 2-ая — чотири роки) і забезпечувала безперервність утворення, починаючи з дошкільних установ і кінчаючи вузами
В 1923 р. засновується добровільне суспільство «Геть неграмотність» на чолі з головою ВЦИК М. И. Калініним. Його активісти відкрили тисячі пунктів, кружків, хат-читалень, де навчалися дорослі й діти. До кінця 20-х років близько 40% населення вміли читати й писати (проти 27% в 1913 р.) , а десятиліття через цей показник рівнявся 80%.
Літературно-художнє життя Радянської Росії в перші післяреволюційні роки відрізнялися багатоцвіттям, достатком різних творчих угруповань і плинів. Тільки в Москві їх налічувалося понад 30. Продовжували публікувати свої добутки письменники й поети «срібного століття» російської літератури (А. А. Ахматова, А. Білий і ін.) . Улаштовували виставки картин послідовники «Миру мистецтва», «Бубнового валета», «Блакитної троянди» і інших дореволюційних об’єднань художників. Більшу активність проявляли представники левомодернистских плинів — футуризму, імажинізму, супрематизму, кубізму, конструктивізму — у поезії, живописі, театрі, архітектурі (В. е. Мейерхольд, К. С. Мельников і ін.) .
Але й у цій області правляча партія поступово наводить «революційний порядок». На перший план, підминаючи все під себе починають виходити об’єднання комуністичної орієнтації (Російська асоціація пролетарських письменників, Лівий фронт мистецтв, редколегія й авторський актив журналу «На пості» і т.п.) . Вони завзято намагалися внести «класову боротьбу» у художню творчість, труїли в пресі безпартійних письменників і інших діячів культури як «попутників» і «внутрішніх емігрантів».
Список використаної літератури
1. Амбарцумов Е. А. Нагору, до вершини. Москва, 1974.
2. Економічна ециклопедия. Т. 2. Москва, 1975.
3. Кредитно-грошова система СРСР. Під ред. А. А. Посконова. Москва, 1967.
4. Вайнштейн А. Л. Ціни й ціноутворення в СРСР у відбудовний період 1921‑1928 р. Москва, 1972.
5. Лацис О. Р. Мистецтво додавання: Нариси. Москва, 1984.
6. Ленін В. И. Повне зібрання творів
7. Шмельов Н. На переломі: перебудова економіки в СРСР. Москва, 1989.