Росіянин фольклор (В. С. Галкін. «Сибірські розповіді») (рецензія) Незабаром казка позначається… Приповідка Чарівний мир казки — він створювався з незапам’ятних часів, коли людині було неведомо не тільки друковане, але й рукописне слово. Казка жила й передавалася з вуст у вуста, переходила з покоління в покоління. Її корінь глубинно народні. І жити казка буде стільки, скільки на небі сонечко буде світити Звичайно, казка нашого часу — не усна народна творчість, а твір, написана пером професійного літератора.
Вона вже неминуче й за формою, і по стилістиці відрізняється від старих казок. Але своїх дорогоцінних споконвічних якостей казка не втратила й донині. Це — лукавинка, доброта, пошук кращих, шляхетних початків у характері людини, люта цілеспрямованість у подоланні зла Я недавно прочитав книгу Володимира Галкіна «Сибірські розповіді» і порадів удачам автора в розвитку казкових російських традицій. У книзі про автора повідомляється, що він учитель і протягом багатьох лет збирає фольклор, щоб на його основі складати нові розповіді В. Галкін гармонійно з’єднує подробиці реального побуту сучасного Сибіру і її минулого із чарівництвом казкового миру.
Тому, читаючи «Сибірські розповіді», немов вдихаєш аромат духмяной хлібної закваски, що збереглася ще в багатьох сільських господарок, і обпікаєшся свіжим сибірським морозцем, виходячи поутру в ліс разом з героями розповідей Сюжети розповідей прості. Наприклад, у розповіді «Еремеево слово» мова йде про старого Веремію Стоеросовом, що жив на селі тим, що плів кошика під гриби так ягоди. Але штука в тім, що він під час цієї своєї роботи любив, різні байки цікаво розповідати. Часто в нього повна хата народу набивалася. Усі хотіли послухати Еремееви байки. А збирався народ так: «Мати якого-небудь хлоп’яти прийде, зашумить: «Байки слухає, а поутру не добудишся!» Але інші на неї зашикають: «Бери, тітка, мальца свого, так нам не заважай!» Баба замовчить. Постоїть, постоїть та й присяде в куточку: «евон як складно каже!
» Цим коротким фрагментом автор позначив два моральні початки в житті російського народу: перше — праця для нього не самоціль, і він завжди намагається якось прикрасити його піснею або словом, іншими словами — будні у свята перетворити; друге — побачивши чужої радості забуває він свої власні труднощі й суми Але без заздрісників не обходиться. Є на селі хлопець Оська Рябов, на прізвисько Рябок. Його в селі всі недолюблюють. Заздрий: «Сусід до свята дружині хустка з місту привезе, Рябок по селу нашіптує: «Чого Макар Марью виряжает? Однаково рилом не вийшла». Звичайно, така людина заздрила добрій славі Веремія-Казкаря й намагалася піддягти його.
Сидить, сидить — і раптом ні з того ні із сього бовкне: «Брехня всі!» Веремій до цього поперечника ставився спокійно, хоча селяни багато разів намагалися за нього заступитися: «Гнав би Рябка Веремій, чого терпить?» А інші масла у вогонь підливали: «Зрізав, видать, його Оська-Те!» Автор описує ситуації, де чітко проявляються різні характери героїв.
Особливо гарний тут Веремій. Він анітрошки не ображається на Рябка, але все-таки беззлобно вирішує його провчити, а вірніше — на шлях щирий наставити. Для здійснення мети Веремій вибирає стародавній російський казковий варіант: осміяти поперечника через який-небудь вигадливий випадок. Він іде до знайомого мисливця й просить у нього кілька живих зайців, знаючи, що той їх уміє ловити не петлями, а в ямках. Зайців Веремій помістив у короб і став чекати приходу гостей — байки його послухати. Гості прийшли, а разом з ними й поперечник Рябок.
Тут Веремій говорить: «Зайцев буду ловити, чого даром час втрачати. Змову прочитаю — вони й наляжуть, поки вам байки розповідаю». Звичайно, засумнівався тільки Рябок і погодився на парі з Веремієм. Хто програє, той цебро медовухи ставить Але Веремій і тут проявляє широту натури: поки шепотіла змова, гості пригощалися його власної медовухой.
Звичайно, Веремій виграв суперечку. Поки його зайці з короба вистрибували так дряпали в ліс, усе глузували з Рябком. На все життя йому наука було Можна порассуждать над цим фрагментом ширше. Видно, що мисливець-те «промишляв іноді з рушничкою, так носив його більше для форсу». Побільше б таких мисливців!
А сам головний герой розповіді Веремій — людин не мстивий і щедрий. Він хоч і виграв суперечку, так однаково свою медовуху виставив. А справедливість допомогли відновити саме зайчишки. Відразу пригадується казка про те, як заєць, у ролі меншого брата, у перегонах брав участь і переміг. Тобто автор зберіг російську казкову традицію Хочу в завершення сказати, що збирачів фольклору в нас не так вуж і багато. Тому кожна зустріч із таким збирачем самоцвітного народного слова, як Володимир Галкін, — завжди радість.