Скаржиться він їй, не підозрюючи, який змова дозріла проти нього у ворожому таборі
«Мильон роздирань» і «горі!» — от що він потис за все, що. Дотепер він був непереможний: розум його вражав хворі місця ворогів. Фамусов нічого не знаходить, як тільки затиснути вуха проти його, і отстреливается загальними місцями старої моралі. Молчалин змовкає, князівни, графині — задкують ладь від нього, обпалені кропивою його сміху, і колишній друг його, Софія, що одну він щадить, лукавить, сковзає й наносить йому головний удар нишком, оголосивши його, під рукою, , божевільним
Він почував свою силу й говорив упевнено. Але боротьба його стомила. Він, мабуть, ослабшав від цього «мильона роздирань», і розлад виявився в ньому так помітно, що біля нього групуються всі гості, як збирається юрба біля всякого явища, що виходить зі звичайного порядку речей
Він не тільки смутний, але й жовчний, причепливий. Він, як поранений, збирає всі сили, робить виклик юрбі — і завдає удару всім, — але не вистачило в нього моці проти з’єднаного ворога
Він упадає в перебільшення, майже в нетверезість мовлення, і підтверджує в думці гостей розпущений Софією слух про його божевілля. Чується вже не гострий, отрутний сарказм, у який вставлена вірна, певна ідея, щоправда, а якась гірка скарга, начебто на особисту образу, на порожню, або, за його словами, «незначну зустріч із французиком з Бордоіль», що він, у нормальному стані духу, навряд чи б помітив
Він перестав володіти собою й навіть не зауважує, що він сам становить спектакль на балі. Він ударяється й у патріотичний пафос, домовляється до того, що знаходить фрак противним «розуму й стихіям», гнівається, що madame і mademoiselle не перекладенийо на російську мову, — словом, «il divague!»[5] — уклали, імовірно, про нього всі шість княжен і графиня-внучка. Він почуває це й сам, говорячи, що в «багатолюдності він розгублений, сам не свій!»
Він точно «сам не свій», починаючи з монологу «про французика з Бордоіль» — і п’єси. Спереду поповнюється «мильон роздирань».
Пушкін, відмовляючи Чацкому в розумі, імовірно, усього більше мав на увазі останню сцену 4-го акти, у сінях, при роз’їзді. Звичайно, ні Онєгін, ні Печорин, ці франти, не зробили б того, що проробив у сінях Чацкий. Ті занадто дресировані «у науці страсті ніжної», а Чацкий відрізняється й, між іншим, щирістю й простотою, і не вміє й не хоче рисуватися. Він не франт, не лев. Тут, навіть проста пристойність. Таких дрібниць наробив він!
Відскіпавшись від балаканини Репетилова й сховавшись у швейцарську чекаючи карети, він підглядів побачення Софії з Молчалиним і розіграв роль Отелло, не маючи на те ніяких прав. Він дорікає її, навіщо вона його «надією затягла», навіщо прямо не сказала, що минуле забуте. Отут що ні слово — те неправда. Ніякою надією вона його не затягала. Вона тільки й робила, що йшла від нього, тільки-но говорила з ним, визнавалася в байдужості, назвала якийсь старий дитячий роман і ховання по кутах «ребячест» і навіть натякнула, що «бог її звів з Молчалиним».
А він, тому тільки, що —
…так жагуче й так низько
Був марнотрат ніжних слів, —
У люті за власне своє, за напущений на себе добровільно самим собою обман, стратить всіх, а їй кидає жорстоке й несправедливе слово:
З вами я пишаюся моїм розривом, —
Коли нема чого було й розривати! Нарешті просто доходить до лайки, виливаючи жовч:
На дочку, і на батька,
И на коханця дурня, —
И кипить сказом на всіх, «на мучителів юрбу, зрадників, нескладних розумників, лукавих простаків, бабів лиховісних» і т.д. І їде з Москви шукати «куточка ображеному почуттю», вимовляючи всьому нещадний суд і вирок!
Якщо б у нього з’явилася одна мінута, якщо б не палив його «мильон роздирань», він би, звичайно, сам зробив собі питання: «Навіщо й за що наробив я всю цю метушню?» І, звичайно, не знайшов би відповіді
За нього відповідає Грибоєдов, що неспроста скінчив п’єсу цією катастрофою. У ній, не тільки для Софії, але й для Фамусова й всіх його гостей, «розум» Чацкого, що блискав, як промінь світла в цілій п’єсі, вибухнув наприкінці в той грім, при якому хрестяться, по прислів’ю, мужики
Від грому перша перехрестилася Софія, що залишалася до самої появи Чацкого, коли Молчалин уже плазував у ніг її, всі тою же бессознательною Софією Павловною, з тою же неправдою, у який її виховав батько, у який він прожив сам, весь його будинок і все коло. Ще не отямившись від сорому й жаху, коли маска впала з Молчалина, вона насамперед радується, що «уночі все довідалася, що немає свідків, що докоряють, в очах!»
А немає свідків, отже, усе шито так крито, можна забути, вийти заміж, мабуть за Скалозуба, а на минуле дивитися…
Так ніяк не дивитися. Своє моральне почуття стерпит, Ліза не проговориться, Молчалин пискнути не сміє. А чоловік? Але який же московський чоловік, «з жениних пажів», стане озиратися на минуле!
Це і її мораль, і мораль батька, і всього кола. А тим часом Софія Павлівна індивідуально не аморальна: вона грішить гріхом невідання, сліпоти, у якій жили всі, —
Світло не карає оман,
Але таємниці вимагає для них!
У цьому двустишии Пушкіна виражається загальний зміст умовної моралі. Софія ніколи не прозрівала від її й не прозріла б без Чацкого ніколи, через брак случаючи. Після катастрофи, з мінути появи Чацкого залишатися сліпий уже неможливо. Його суду не обійти забуттям, не підкупити неправдою, не заспокоїти — не можна. Вона не може не поважати його, і він буде вічним її » свідком, щодокоряє,», суддею її минулого. Він відкрив їй ока
До нього вона не усвідомлювала сліпоти свого почуття до Молчалину й навіть, розбираючи останнього, у сцені із Чацким, по ниточці, сама собою не прозріла на нього. Вона не зауважувала, що сама викликала його на цю любов, про яку він, тремтячи від страху, і подумати не сміливий. Її не бентежили побачення наодинці вночі, і вона навіть проговорилася в подяці до нього в останній сцені за те, що «у нічній тиші він тримався більше боязкості у вдачі!» Отже й тим, що вона не захоплена остаточно й безповоротно, вона зобов’язана не собі самої, а йому!
Нарешті, на самому початку, вона проговорюється ще наївніше перед покоївкою
Подумаєш, як щастя норовливо, —
Говорить вона, коли батько застав Молчалина рано ранком у їй у кімнаті, —
Буває гірше — з рук зійде!
А Молчалин просидів у неї в кімнаті целую ніч. Що ж розуміла вона під цим «гірше»? Можна подумати бог знає що: але honne soit qui mal y pense[6]! Софія Павлівна зовсім не так винна, як здається
Це — суміш гарних інстинктів з неправдою, живого розуму з відсутністю всякого натяку на ідеї й переконання, плутанина понять, розумова й моральна сліпота — все це не має в ній характеру особистих пороків, а є як загальні риси її кола. У власній, особистій її фізіономії ховається в тіні щось своє, гаряче, ніжне, навіть. Інше належить вихованню
Французькі книжки, на які ремствує Фамусов, фортепіано (ще з акомпанементом флейти), вірші, французька мова й танці — от що вважалося класичним утворенням панянки. А потім «Кузнецький міст і «, бали, такі, як цей бал у її батька, і це суспільство — от те коло, де була укладена життя «панянки». Жінки вчилися тільки уявляти й почувати й не вчилися мислити й знати. Думка мовчала, говорили одні інстинкти. Життєву мудрість почерпали вони з романів, повістей — і звідти інстинкти розвивалися у виродливі, жалюгідні або дурні властивості: , сентиментальність, шукання ідеалу в любові, а іноді й гірше.
У снотворному застої, у безвихідному морі неправди, у більшості жінок зовні панувала умовна мораль — а нишком життя кишіло, за відсутністю здорових і серйозних інтересів, взагалі всякого змісту, тими романами, на яких і створилася «наука страсті ніжної». Онєгіни й Печорини — от представники цілого класу, майже породи спритних кавалерів, jeunes premiers[7]. Ці передові особистості в high life[8] — такими були й у добутках літератури, де й займали почесне місце із часів лицарства й до нашого часу, до Гоголя. Сам Пушкін, не говорячи про Лермонтова, дорожив цим зовнішнім блиском, етою показністю du bon ton[9], манерами вищого світла, під которою крилася й «», і «тужна лінь», і «цікава нудьга». Пушкіна щадив Онєгіна, хоча стосується легкою іронією його ледарства й порожнечі, але до дріб’язку й із задоволенням описує модний костюм, дрібнички туалету, франтівство — і ту напущену на себе недбалість і неуважність ні до чого, цю fatuite[10], позування, яким хизувалися денді. Дух пізнішого часу зняв привабливе драпірування з його героя й всіх подібних йому «кавалерів» і визначив щире значення таких панів, зігнавши їх з першого плану