Вони й були героями й керівниками цих романів, і обидві сторони дресирувалися до шлюбу, що поглинав всі романи майже безвісти, хіба попадалася й оголошувала яка-небудь слабонервная, сентиментальна — словом, дурочка, або героєм виявлявся такий щирий «божевільний», як Чацкий.
Але в Софії Павлівні, поспішаємо обмовитися, тобто в почутті її до Молчалину, є багато щирості, що сильно нагадує Тетяну Пушкіна. Різницю між ними кладе «московський відбиток», потім жвавість, уміння володіти собою, що з’явилося в Тетяні при зустрічі з Онєгіним уже після заміжжя, а доти вона не зуміла навіть няньці. Але Тетяна — сільська дівчина, а Софія Павлівна — московська, по^-тодішньому, розвинена
Тим часом вона в любові своєї точно так само готова видати себе, як Тетяна: обидві, як у лунатизмі, бродять у захопленні з дитячою простотою. І Софія, як Тетяна ж, сама починає роман, не знаходячи в цьому нічого негожого, навіть не догадується про тім. Софія дивується реготу покоївки при оповіданні, як вона з Молчалиним проводить всю ніч: «Ні слова вільного! — і так вся ніч проходить!» «Ворог зухвалості, завжди соромливий, соромливий!» От чим вона захоплюється в ньому! Це смішно, але отут є якась майже грація — і куди далеко до аморальності, потреби ні, що вона проговорилася словом: гірше — це теж наївність. Величезна різниця не між нею й Тетяною, а між Онєгіним і Молчалиним. Вибір Софії, звичайно, не рекомендує її, але й вибір Тетяни теж був випадковий, навіть навряд чи їй і було з кого вибирати
Удивляючись глибше в характер і в обстановку Софії, бачиш, що не аморальність (але й не «бог», звичайно) «звели її» з Молчалиним. Насамперед, потяг захищати коханій людині, бедному, скромному, що не сміє підняти на неї око, — підняти його до себе, до свого кола, дати йому сімейні права. Без сумніву, їй у цьому посміхалася роль панувати над покірним створенням, зробити його щастя й мати в ньому вічного раба. Не її провина, що із цього виходив майбутній » чоловік-хлопчик, чоловік-слуга — ідеал московських чоловіків!» На інші ідеали в будинку Фамусова.
Взагалі до Софії Павлівні важко віднести не симпатично: у ній є сильні задатки незвичайної натури, живого розуму, пристрасності й жіночій м’якості. Вона загублена в духоті, куди не проникав жоден промінь світла, жодна струмінь свіжого повітря. її й Чацкий. Після нього вона одна із всієї цієї юрби напрошується на якесь смутне почуття, і в душі читача проти її немає того, з яким він розстається з іншими особами
Їй, звичайно, , і їй дістається свій «мильон роздирань».
Чацкого роль — роль страдательная: воно інакше й бути не може. Така роль всіх Чацких, хоча вона в той же час і завжди победительная. Але вони не знають про свою перемогу, вони сіяють тільки, а пожинають інші — і в цьому їхнє головне страждання, тобто в.
Звичайно, Павла Опанасовича Фамусова він не образумил, не протверезив і не виправив. Якщо б у Фамусова при роз’їзді не було » свідків, щодокоряють,», тобто юрби лакеїв і швейцара, — він легко впорався б зі своїм горем: дав би нагінку дочки, видер би за вухо Лізу й поквапився б весіллям дочки зі Скалозубом. Але тепер не можна: ранком, завдяки сцені із Чацким, вся Москва довідається — і пущі всіх «княгиня Марья Олексіївна». Спокій його обуриться з усіх боків — і поневоле змусить яке про що подумати, що йому й у голову не приходило. Він навряд чи навіть скінчить своє життя таким «тузом», як колишні. Толки, породжені Чацким, не могли не всколихать усього кола його рідних і знайомих. Він уже й сам проти гарячих монологів Чацкого не знаходив зброї. Всі слова Чацкого рознесуться, повторяться всюди й зроблять свою бурю
Молчалин, після сцени в сінях — не може залишатися колишнім Молчалиним. Маска сдернута, його довідалися, і йому, як пійманому злодієві, треба ховатися в кут. Горичеви, Загорецкий, князівни — усе потрапили під град його пострілів, і ці постріли не залишаться бесследни. У цьому дотепер приголосному хорі інші голоси, ще сміливі вчора, змовкнуть або пролунають інші й за й проти. Битва тільки розпалювалася. Чацкого авторитет відомий був і колись, як авторитет розуму, дотепності, звичайно, знань і іншого. У нього вже є й однодумці. Скалозуб скаржиться, що брат його залишив службу, не дочекавшись чина, і став книги читати. Одна з бабів нарікає, що племінник її, князь Федір, займається хімією й ботанікою. Потрібний був тільки вибух, бій, і він зав’язався, завзятий і гарячий — в один день в одному будинку, але наслідку його, як ми вище сказали, відбилися на всій Москві й Росії. Чацкий, і якщо обманулся у своїх особистих очікуваннях, не знайшов «принадності зустрічей, живого участья», те бризнув сам на затихлий ґрунт живою водою — увезя із собою «мильон роздирань», цей Чацких — роздирань від усього: від «розуму», а від «ображеного почуття».
На цю роль не годилися ні Онєгін, ні Печорин, ні інші франти. Вони й новизною ідей уміли блищати, як новизною костюма, нових парфумів та інше. Заїхавши в глухомань, Онєгін вражав всіх тим, що до дам «до ручки не підходить, склянками, а не чарками пив червоне вино», говорив просто: «та й ні» замість » так-з і з». Він морщиться від «брусничної води», у розчаруванні сварить місяць «дурної» — і небокрай теж. Він приніс на гривенник нового й, втрутившись «розумно», а не як Чацкий «нерозумно», у любов Ленского й Ольги й убивши Ленского, відвіз із собою не «мильон», а на «гривенник» же й роздирань!
Тепер, у наш час, звичайно, зробили б Чацкому докір, навіщо він поставив своє «ображене почуття» вище суспільних питань, загального добра й т.д. і не залишився в Москві продовжувати свою роль із неправдою й забобонами, роль — вище й важливіше ролі нареченого?
Так, тепер! А в той час, для більшості, понять про суспільні питання були б те ж, що для Репетилова толки «про камеру й про присяжних». Критика багато погрішила тим, що в суді своєму над знаменитими небіжчиками сходила з історичної крапки, забігала вперед і вражала їхньою сучасною зброєю. Не будемо повторювати її помилок — і не обвинуватимо Чацкого за те, що в його гарячих мовленнях, звернених до фамусовским гостей, немає про загальне добро, коли вже й такий розкол від «шукань місць, від чинів», як «заняття науками й мистецтвами», уважався «розбоєм і пожежею».
Живучість ролі Чацкого складається невідомих ідей, блискучих гіпотез, гарячих і зухвалих утопій або навіть істин en herbe[11]: у нього немає отвлеченностей. Провісники нової зорі, або фанатики, або просто вестовщики — всі ці передові кур’єри невідомого майбутнього є й — по природному ході суспільного розвитку — повинні бути, але їхньої ролі й фізіономії нескінченно різноманітні
Роль і фізіономія Чацкого. Чацкий найбільше викривач неправди й усього, що віджило, що заглушає нове життя, «життя вільну». Він знає, він воює і йому це життя. Він не втрачає землі з-під ніг і не вірить у примару, поки він не облекся в плоть і кров, не осмислился розумом, правдою, — словом, .
Перед захопленням невідомим ідеалом, перед звабою мрії, вона тверезо зупиниться, як зупинився перед безглуздим запереченням «законів, совісті й віри» у балаканині Репетилова, і скаже своє:
Послухай, бреши, але знай же міру!
Він дуже й заявляє їх у програмі, виробленої, а вже початим століттям. Він не жене з юнацькою запальністю зі сцени всього, що уцелело, що, за законами розуму й справедливості, як за природними законами в, залишилося доживати свій строк, що може й повинне бути терпимо. Він вимагає місця й : просить справи, але не хоче прислужуватися й таврує ганьбою низькопоклонство й блазенство. Він вимагає «служби справі, а не особам», не змішує «веселощі й дуріння зі справою», як Молчалин, — він тяготиться серед порожньої, дозвільної юрби «мучителів, зрадників, лиховісних бабів, нісенітних старих», відмовляючись схилятися перед їхнім авторитетом старезності, чинолюбия й іншого. Його обурюють потворні прояви кріпосного права, божевільна розкіш і огидні вдачі «разливанья в бенкетах і марнотратстві» — явища розумової й моральної сліпоти й розтління
Його ідеал «вільного життя» определителен: це — воля від всіх цих обчислених ланцюгів рабства, якими окуте суспільство, а потім воля — «вперить у науки розум, що алчет пізнань», або безперешкодно віддаватися «мистецтвам творчим, високим і прекрасні», — воля «служити або не служити», «жити в селі або подорожувати», не сливя за те ні розбійником, ні зажигателем, і — ряд подальших чергових подібних кроків до волі — від несвободи