Ми повторюємо, що в грі взагалі не можна претендувати на історичну вірність, тому що живий слід майже пропав, а історична далечінь ще близька. Тому необхідно артистові прибігати до творчості, до створення ідеалів, по ступені свого розуміння епохи й твори Грибоєдова
Це перше, тобто головна сценічна умова
Друге — це мова, тобто таке художнє виконання мови, як і виконання дії: без цього другого, звичайно, неможливо й перше
У таких високих літературних творах, як «Горі від розуму», як «Борис Годунов» Пушкіна й деяких інших, виконання повинне бути не тільки сценічне, але найбільш літературне, як виконання отлич оркестром зразкової музики, де безпомилково повинна бути зіграна кожна музична фраза й у ній кожна нота. Актор, як музикант, повинен догратися, тобто додуматися до того звуку голосу й до тої інтонації, якими повинен бути вимовлений кожний вірш: це значить додуматися до тонкого критичного розуміння всієї поезії пушкінського й грибоедовского мови. У Пушкіна, наприклад, в «Борисі Годунове», де немає майже дії, або принаймні єдності, де дія розпадається на окремі, не зв’язані один з одним сцени, інше виконання, як строго й художньо^-літературне, і неможливо. У ній усяка інша дія, усяка сценічність, міміка повинні служити тільки легкою приправою літератур виконання, дії вслове.
За виключення деяких ролей у значній мірі можна сказати те ж і про «Гору від розуму». І там найбільше гри в мові: можна знести незручність мімічну, але кожне слово з невірною інтонацією буде різати вухо, як фальшива нота
Не будемо забувати, що такі п’єси, як «Горі від розуму», «Борис Годунов», публіка знає напам’ять і не тільки стежить думкою за кожним словом, але чує, так сказати, нервами кожну помилку у вимові. Ними можна насолоджуватися, не тільки бачачи, а тільки чуючи їх. Ці п’єси виконувалися й виконуються нерідко в приватному побуті, просто читанням між аматорами літератури, коли в колі найдеться гарний читець, що вміє тонко передавати цю свого роду літературну музику
Кілька років тому назад, говорять, ця п’єса була представлена в кращому петербурзькому колі зі зразковим мистецтвом, якому, звичайно, крім тонкого критичного розуміння п’єси, багато допомагав і ансамбль у тоні, манерах, і особливо — уменье відмінно читатися
Виконували її в Москві в 30-х роках з повним успіхом. Дотепер ми зберегли враження про ту гру: Щепкина (Фамусова), Мочалова (Чацкого), Ленского (Молчалина), Орлова (Скалозуба), Сабурова (Репетилова).
Звичайно, цьому успіху багато сприяло поражавшее тоді новизною й сміливістю відкритий напад зі сцени на багато чого, що ще не встигло відійти, до чого боялися дотрогиваться навіть у пресі. Потім Щепкин, Орлів, Сабурів виражали типово ще живі подоби запізнених Фамусових, подекуди вцілілих Молчалиних або сусіда, що ховалися в партері за спину, Загорецких.
Все це надавало величезний інтерес п’єсі, але й крім цього, крім навіть високих талантів цих артистів і типовості, що минав звідти, виконання кожним з них своєї ролі, у їхній грі, як у відмінно хорі співаків, вражав незвичайний ансамбль усього персоналу осіб, до найменших ролей, а головне, вони тонко розуміли й превосходно читали ці незвичайні вірші, саме з тим «толком, почуттям і розміщенням», яка для них необхідна. Мочалов, Щепкин! Останнього, звичайно, знає й тепер майже весь партер і пам’ятає, як він, уже й у старості, читав свої ролі й на сцені й у салонах!
Постановка була теж зразкова — і повинна була б і тепер, і завжди перевершувати тщатель постановку всякого балету, тому що комедії цієї століття не зійти зі сцени, навіть і тоді, коли зійдуть пізнішої зразкової п’єси
Кожна з ролей, навіть другорядних у ній, зіграна тонко й сумлінно, буде служити артистові дипломом на велике амплуа
На жаль, давно вже виконання п’єси на сцені далеко не відповідає її високим достоїнствам, особливо не блищить воно ні гармонійністю в грі, ні старанністю в постановці, хоча окремо, у грі деяких артистів, є щасливі натяки або обіцянки на можливість більше тонкого й ретельного виконання. Але загальне враження таке, що глядач, разом з деяким гарним, виносить із театру свій «мильон роздирань».
У постановці не можна не зауважувати недбалості й убогості, які як би попереджають глядача, що будуть грати слабко й недбало, отже, не коштує й клопотати про свіжість і вірність аксесуарів. Наприклад, висвітлення на балі так слабко, що ледь розрізняєш особи й костюми, юрба гостей так рідкий, що Загорецкому, замість того, щоб «пропасти», тобто ухилитися куди-небудь у юрбу, від лайки Хлестовой, доводиться бігти через всю порожню залу, з кутів якої, начебто із цікавості, визирають якісь два-три особи. Взагалі все дивиться якось тускло, несвіжо, безбарвно.
У грі замість ансамблю панує разладица, точно в хорі, що не встиг зспіватися. У новій п’єсі й можна б припустити цю звичку, але не можна ж допустити, щоб ця комедія була для кого-небудь нова втруппе.
Половина п’єси проходить нечутно. Вирвуться два-три вірші виразно, інші два поизносятся актори начебто для себе — убік від глядача. Діючі особи хочуть грати грибоедовские вірші, як текст водевілю. У міміці в деяких багато зайвої суєти, цієї мнимої, фальшивої гри. Навіть і ті, котрим доводиться сказати два-три слова, супроводжують їх або посиленими, непотрібними на них наголосами, або зайвими жестами, не те так якоюсь грою в ході, щоб дати помітити про себе на сцені, хоча ці два-три слова, сказані розумно, з тактом, минулого би замічені набагато більше, ніж всі тілесні вправи
Інші з артистів начебто забувають, що дія відбувається у великому московському будинку. Наприклад, Молчалин, хоча й бідному маленькому чиновнику, але він живе в кращому суспільстві, прийнятий у перших будинках, грає зі знатними бабами в карти, отже, не позбавлений у манерах і тоні відомих пристойностей. Він «вкрадливий і тихий», говориться про нього в п’єсі. Це домашній кіт, м’який, ласкавий, котрий бродить скрізь по будинку, і якщо блудить, то нишком і пристойно. У нього не може бути таких диких звичок, навіть коли він кидається до Лізи, залишившись із нею наодинці, які засвоїв йому актор, що грає його роль
Більшість артистів не може також похвастатися виконанням тої важливої умови, про яке сказано вище, саме вірним, художнім читанням. Давно скаржаться, що нібито з російської сцени усе більше й більше віддаляється ця капітальна умова. Ужели разом з декламацією старої школи вигнане й взагалі вміння читати, виголошувати художню промову, начебто це уменье стало зайве або непотрібно? Чуються навіть часті скарги на деяких корифеїв драми й комедії, що вони не дають собі праці вчити ролей!
Що ж потім залишилося робити артистам? Що вони розуміють під виконанням ролей? Гримування? Міміку?
З яких же пор з’явилося це нехтування до мистецтва? Ми пам’ятаємо й петербурзьку, і московську сцени в блискучому періоді їхньої діяльності, починаючи із Щепкина, Каратигиних до Самойлова, Садовского. Тут тримаються ще деякі ветерани петербурзької сцени й між ними імена Самойлова, Каратигина нагадують золотий час, коли на сцені були Шекспір, Мольер, Шиллер — і той же Грибоєдов, якого ми приводимо тепер, і все це давалося разом з роєм різних водевілів, переробок із французького й т.п. Але ні ці переробки, ні водевілі не заважали відмінному виконанню ні «Гамлета», ні «Ліра», ні «Скупого».