Начебто ощадливість завжди веде до статку, чесність нагороджується загальною повагою, сумнів знаходить свій дозвіл, чесноту доставляє внутрішній достаток? Чи не частіше бачимо противне, хоча, з іншого боку, і противне не може бути затверджувано, як загальне правило… Не можна сказати, щоб люди були злі по природі, і тому не можна приймати для літературних творів принципів начебто того, що, наприклад, порок завжди тріумфує, а чеснота карається. Але неможливо, навіть смішно зробилося будувати драми й на торжестві чесноти! Справа в тому, що відносини людські рідко влаштовуються на підставі розумного розрахунку, а складаються большею частию випадково, і потім значна частка вчинків одних з іншими відбувається як би несвідомо, по рутині, по хвилинному розташуванню, по впливі безлічі сторонніх причин. Автор, що вирішується відкинути убік всі ці випадки на догоду логічним вимогам розвитку сюжету, звичайно втрачає середню міру й робиться схожий на людину, що все вимірює на maximum. Він, наприклад, знайшов, що людина може, без безпосередньої шкоди для себе, працювати п’ятнадцять годин у добу й на цьому розрахунку засновує свої вимоги від людей, які в нього працюють. Саме собою зрозуміло, що розрахунок цей, можливий для екстрених випадків, для двох-трьох днів, виявляється зовсім безглуздим як норма постійної роботи. Таким же нерідко виявляється й логічний розвиток життєвих відносин, необхідне теориею від драми
Нам скажуть, що ми впадаємо в заперечення всякої творчості й не визнаємо мистецтва інакше, як у вигляді дагерротипа. Ще більше, — нас попросять провести далі наші думки й дійти до крайніх їхніх результатів, тобто, що драматичний автор, не маючи права нічого відкидати й нічого підганяти навмисно для своєї мети, виявляється в необхідності просто записувати всі непотрібні розмови всіх зустрічних осіб, так що дія, що тривала тиждень, зажадає й у драмі той же самий тиждень для свого подання на театрі, а для іншої події буде потрібно присутність всіх тисяч людей, прогуливающихся по Невському проспекті або по Англійській набережній. Так воно так і прийде, якщо залишити вищим критериумом у літературі все-таки ту теорію, який положення ми зараз заперечували. Але ми зовсім не до того йдемо; не два-три пункти теорії хочемо ми виправити; ні, з такими виправленнями вона буде ще гірше, заплутаніше й суперечливіше; ми просто не хочемо її зовсім. У нас є для судження про достоїнство авторів і добутків інші підстави, тримаючись яким ми сподіваємося не прийти ні до яких безглуздостей і не розійтися зі здоровим глуздом маси публіки. Про ці підстави ми вже говорили й у перших статтях про Островського й потім у статті про «Напередодні»; але, може бути, потрібно ще раз коротенько викласти їх.
Мерою достоїнства письменника або окремого добутку ми приймаємо те, наскільки служать вони вираженням природних прагнень відомого часу й народу. Природні прагнення людства, наведені до найпростішого знаменника, можуть бути виражені двома словами: «Щоб усім було гарно». Зрозуміло, що, прагнучи до цієї мети, люди, по самій сутності справи, спочатку повинні були від її вийти: кожний хотів, щоб йому було гарно, і, затверджуючи своє благо, заважав іншим; улаштуватися ж так, щоб один іншому не заважав, ще не вміли. Так недосвідчені танцюристи не вміють розпорядитися своїми рухами й безупинно зіштовхуються з іншими парами навіть у досить великої залі. Після, попривикши, вони стануть краще розходитися навіть і в залі меншого обсягу й при більшій кількості танцюючих. Але поки вони не придбали спритності, доти, зрозуміло, і неможливо допустити, щоб у залі пускалися у вальс багато пар; щоб не переколотитися друг об друга, необхідно многим перечекати, а сам неспритним і зовсім відмовитися від танців і, може бути, сісти за карти, програти, і навіть багато… Так було й у пристрої життя: більше спритні продовжували відшукувати своє благо, інші сиділи, приймалися за те, за що не випливало, програвали; загальне свято життя порушувалося із самого початку; многим стало не до веселощів; багато хто прийшли до переконання, що до веселощів тільки ті й покликані, хто спритно танцює. А спритні танцюристи, що влаштували свій добробут, продовжували додержуватися природного потяга й забирали собі усе більше простору, усе більше засобів для веселощів. Нарешті вони втрачали міру; іншим ставало від них дуже тісно, і вони підхоплювалися зі своїх місць і підстрибували — уже не потім, щоб танцювати хотіли, а просто тому, що їм навіть сидіти-те стало ніяково. А тим часом у цьому русі, виявилося, що й між ними є люди, не позбавлені деякої легкості, — і ті пробували вступити в коло що веселяться. Але привілейовані, первісні танцюристи дивилися на них уже дуже неприязно, як на непокликаних, і не пускали їх у коло. Починалася боротьба, різноманітна, довга, большею частию несприятлива для новачків: їх осміювали, відштовхували, їх засуджували платити витрати свята, у них віднімали їхніх дам, а в дам кавалерів, їх зовсім проганяли зі свята. Але чим гірше стає людям, тим вони сильніше почувають нестаток, щоб було гарно. Позбавленнями не зупиниш вимог, а тільки роздратуєш; тільки прийняття їжі може вгамувати голод. Дотепер тому боротьба не кінчена; природні прагнення, те начебто заглушаючись, те з’являючись сильніше, усі шукають свого задоволення. У цьому складається сутність історії
За всіх часів і у всіх сферах людської діяльності з’являлися люди, настільки здорові й обдаровані натурою, що природні прагнення говорили в них надзвичайно сильно, незаглушаемо — у практичній діяльності вони часто робилися мучениками своїх прагнень, але ніколи не проходили безвісти, ніколи не залишалися самотніми, у суспільній діяльності вони здобували партію, у чистій науці робили відкриття, у мистецтвах, у літературі утворили школу. Не говоримо про діячів суспільних, котрих роль в історії всякому повинна бути зрозуміла після того, що ми сказали на попередній сторінці. Але помітимо, що й у справі науки й літератури за великими особистостями завжди зберігався той характер, що ми позначили вище, — сила природних, живих прагнень. З перекручуванням цих прагнень у масі збігається запровадження багатьох безглуздих понять про світ і людину; ці поняття, у свою чергу, заважали загальному добру. Щоб не заходити далеко, згадаємо, скільки зла заподіяли людству безглуздості фетишизму й усякого роду космогонічні бредні, а потім астрологічні й кабалістичні містерії на різні лади. Люди чистої науки, що робили астрономічні й фізичні відкриття або установлявшие нові філософські початки, уміли слухати голос природних здорових вимог розуму й допомагали людству позбуватися від тих або інших штучних комбінацій, що шкодили пристрою загального благоденства. З кожним із цих людей людство робило новий крок у розвитку правильних, природних понять, і по важливості цих кроків можемо ми визначати особисте достоїнство кожного діяча. Те ж саме додається й до людей прикладних знань, технікам, механікам, агрономам, лікарям та ін. Те ж бачимо й в області мистецтв, і влитературе.
Літераторові дотепер надана була невелика роль у цьому русі людства до природних початків, від яких воно відхилилося. По суті своєму література не має діяльного значення, вона тільки або припускає те, що потрібно зробити, або зображує те, що вже робиться й зроблено. У першому випадку, тобто в припущеннях майбутньої діяльності, вона бере свої матеріали й підстави із чистої науки; у другому — із самих фактів життя. Таким чином, загалом кажучи, література представляє собою силу службову, котрої значення складається в пропаганді, а достоїнство визначається тим, що і як вона пропагує. У літературі, втім, було дотепер кілька діячів, які у своїй пропаганді коштують так високо, що їх не перевершать ні практичні діячі для блага людства, ні люди чистої науки. Ці письменники були обдаровані так багато природою, що вміли як би по інстинкті наблизитися до природних понять і прагнень, яких ще тільки шукали сучасні їм філософи за допомогою строгої науки. Мало того: істини, які філософи тільки вгадували в теорії, геніальні письменники вміли схоплювати в житті й зображувати в дії. Таким чином, служачи цілковитими представниками вищого ступеня людської свідомості у відому епоху й із цієї висоти обдивляючись життя людей і природи й малюючи її перед нами, вони піднімалися над службового роллю літератури й ставали в ряд історичних діячів, що сприяли людству в яснейшем свідомості його живих сил і природних похилостей. Такий був Шекспір. Багато хто з його п’єс можуть бути названі відкриттями в області людського серця; його літературна діяльність підсунула загальну свідомість людей на кілька щаблів, на які до нього ніхто не піднімався і які тільки були видали указиваеми деякими філософами. І от чому Шекспір має таке всесвітнє значення: їм позначається кілька нових щаблів людського розвитку. Але зате Шекспір і коштує поза звичайним рядом письменників. Імена Данте, Ґете, Байрона часто приєднуються до його ім’я, але важко сказати, щоб у кожному з них так повно позначалася ціла нова фаза загальнолюдського розвитку, як у Шекспірі. Що ж стосується до звичайних талантів, то для них саме залишається та службова роль, про яку ми говорили. Не представляючи миру нічого нов і невідомого, не намічаючи нових шляхів у розвитку всього людства, не рухаючи його навіть і на прийнятому шляху, вони повинні обмежуватися більше часткою, спеціальним служінням: вони приводять до пам’яті мас те, що відкрито передовими діячами людства, розкривають і проясняють людям те, що в них живе ще смутно й невиразно. Звичайно це відбувається не так втім, щоб літератор запозичив у філософа його ідеї й потім проводив їх у своїх добутках. Ні, обоє вони діють самостійно, обоє виходять із одного початку — дійсного життя, але тільки різним образом приймаються за справу. Мислитель, зауважуючи в людях, наприклад, невдоволення сьогоденням їхнім положенням, міркує всі факти й намагається відшукати нові початки, які б могли задовольнити виникаючі вимоги. Літератор-Поет, зауважуючи те ж невдоволення, малює його картину так жваво, що загальна увага, зупинена на ній, саме собою наводить людей на думку про те, що ж саме їм потрібно. Результат один, і значення двох діячів було б те саме; але історія літератури показує нам, що за деякими виключеннями літератори звичайно спізнюються. Тоді як мислителі, привязиваясь до самих незначних ознак і невідступно переслідуючи думку, що попалася, до самих останніх її підстав, нерідко помічають новий рух у самому ще незначному його зародку, — літератори по більшій частині виявляються менш чуйними: вони помічають і малюють виникаючий рух тоді вже, коли воно задоволено виразно й сильно. Зате, втім, вони ближче до понять маси й більше мають у ній успіху, вони подібні до барометра, з яким усякий справляється, тим часом як метеоролого-астрономічних викладень і пророкувань ніхто не хоче знати. Таким чином, визнаючи за литературою головне значення роз’яснення життєвих явищ, ми жадаємо від її однієї якості, без якого в ній не може бути ніяких достоїнств, саме — правди