Самітність любові (повість А. И. Куприна «Гранатовий браслет») Повість А. И. Куприна «Гранатовий браслет» про любов. Тут виходить своєрідна варіація на тему відомого романсу «Він був титулярний радник, вона генеральська дочка…» Однак в основу повести покладений реальний випадок. У листі до редактора журналу «Мир Божий» Ф.
Д. Батюшкову Куприн у жовтні 1910 р. повідомляв: «Це — пам’ятаєш? — сумна історія маленького телеграфного чиновника П. П.
Желтикова, що був так безнадійно, зворушливо й самовіддано закоханий у дружину Любимова (Д. Н. — тепер губернатор у Вільно). Поки тільки придумав епіграф…» Робота над повістю сильно вплинула на щиросердечний стан Олександра Івановича. І через дм місяця він писав тому ж кореспондентові про майбутнє «Гранатовому браслеті»: «Не знаю, що вийде, але коли я про неї думаю, — плачу. Недавно розповідав одній гарній акторці — плачу. Скажу одне, що нічого більше цнотливого я ще не писав». Куприн просто зжився зі своїми героями, і їхнього переживання стали його переживаннями.
Письменник співчував стражданням «маленької людини». Головний герой «Гранатового браслета» — дрібний чиновник зі смішним прізвищем Жовтків, безнадійно й сумирно закоханий у княгиню Віру, дружину проводиря дворянства. Жовтків підписує свої листи до неї тільки ініціалами «Г. С.Ж.». Трагедія відбувається, коли в день її ангела він дарує Вірі в знак своєї любові стародавню сімейну реліквію — гранатовий браслет. Жовтків розповідає в листі про унікальні властивості одного із гранатів: «Посередине, між більшими каменями, Ви побачите один зелений. Це досить рідкий сорт граната — зелений гранат. По стародавньому переказі, що зберігся в нашій сім’ї, він має властивість повідомляти дарунок передбачення його жінкам, що носять, і відганяє від них важкі думки, чоловіків же охороняє від насильницької смерті…
Ви можете зараз же викинути цю смішну іграшку, але — я буду щасливий і тим, що до неї доторкалися Ваші руки». У княгині Віри «колишня жагуча любов до чоловіка давно вже перейшла в почуття міцної, вірної, щирої дружби», не харчує вона яких-небудь сильних почуттів і до свого загадкового шанувальника. Однак така увага їй певною мірою лестить. Віра думає, що листа Желткова — усього лише безневинний жарт. Вона не надає їм того значення, що надає її брат Микола Миколайович Мірза-Булат-Тугановский, товариш прокурора. Він, як і інші стовпи місцевого світського суспільства, розцінює надсилання браслета як порушення всіх і всіляких пристойностей. Микола Миколайович установлює особистість бедного закоханого й разом із чоловіком Віри, князем Василем Львовичем, приходять на квартиру до Желткову й роблять йому принизлива догана: «…Останнім вашим учинком, саме надсиланням цього от самого гранатового браслета, ви переступили ті границі, де кінчається наше терпіння.
Розумієте? — кінчається. Я від вас не сховаю, що першою нашою думкою була звернутися до допомоги влади, але ми не зробили цього, і я дуже радий, що не зробили, тому що… я відразу вгадав у вас шляхетної людини».
Однак гру в шляхетність товариш прокурора продовжувала недовго, і Микола Миколайович зловісно проговорюється: « чиБачите, милий мій, ця міра від вас ніколи не піде… Уриватися в чуже сімейство…» Люди типу Тугановского не вірять у чисту, платонічну любов Желткова, підозрюючи його в пошлейшем адюльтері. Він же говорить Вериному чоловікові: «Я знаю, що не має сил розлюбити її ніколи…» Жовтків не зміг навіть побачитися востаннє зі своєї улюбленої, та лише заявила в телефонній розмові, що їй ця історія вже набридла. І Жовтків написав Вірі прощальний лист: «Я не винуватий, Віра Миколаївна, що Богові було завгодно послати мені, як величезне щастя, любов до Вас. Трапилося так, що мене не цікавить у житті ніщо: ні політика, ні наука, ні філософія, ні турбота про майбутнє щастя людей — для мене все життя полягає тільки у Вас. Я тепер почуваю, що якимось незручним клином урізався у Ваше життя. Якщо можете, простите мене за це.
Сьогодні я їду й ніколи не повернуся, і ніщо Вам про мене не нагадає Я нескінченно вдячний Вам тільки за те, що Ви існуєте. Я перевіряв себе — це не хвороба, не маніакальна ідея — це любов, которою Богові було завгодно за щось мене винагородитися Нехай я був смішний у Ваших очах і в очах Вашого брата… Ідучи, я в захваті говорю: «Так святиться ім’я твоє». Вісім років тому я побачив Вас у цирку, у ложі, і тоді ж у першу секунду я сказав собі: я її люблю тому, що на світі немає нічого схожого на неї, немає нічого краще, немає ні звіра, ні рослини, ні зірки, ні людини прекрасніше Вас і ніжніше. У Вас начебто б втілилася вся краса землі…» Любов для Желткова — це в тому числі й ліки від самітності. Адже нічого в житті, крім любові до Віри, для нього фактично не існує — ні друзів, ні інших жінок, ні сім’ї, ні науки, ні філософії, ні службової кар’єри. До того ж, щоб зробити нову оправу для браслета, Жовтків розтратив казенні гроші, і йому загрожував суд.
Однак не розтрата стала причиною самогубства героя купринскай повести. Покінчити із собою його змусило свідомість, що неможливість більше бачити ту єдину, котру любив, залишить його тепер уже в повній, абсолютній самітності. Віра Миколаївна передчуває трагічний кінець Желткова. Ще до одержання останнього листа вона попереджає чоловіка: «…
Я знаю, що ця людина вб’є себе». Вона, уже після самогубства Желткова, їде на квартиру, де він жив, і довідається, що покійний просив господарку передати: «Якщо трапиться, що я вмру й прийде подивитися на мене яка-небудь дама, то скажіть їй, що в Бетховена найкращий добуток -«Аппассионата» (назва цієї сонати й стало епіграфом до «Гранатового браслета»). Княгиня усвідомить провину перед покійним — якщо бужа не відіпхнула його брутальним словом, бути може, не відбулося б непоправного. Чоловіка й брата, ще більш, ніж вона, що сприяли що происшли, Віра Миколаївна, повернувшись від желтковской господарки, бачити не може. Вона виявляється майже настільки ж самотня, як і той, хто неї любив, И тільки, коли чує бетховен-скую «Аппассионату» у виконанні знайомої піаністки, відчуває, начебто з нею говорить гранатовий браслет, що надіслав: «Ти, ти й люди; які оточували тебе, всі ви не знаєте, як ти була прекрасна. Б’ють годинники. Час. І, умираючи, я в скорботну годину розставання з життям все-таки співаю — слава тобі». І крізь ридання княгині Віри музика немов продовжувала неї заспокоювати: «Заспокойся, дорога, заспокойся, заспокойся.
Ти про мене пам’ятаєш? Пам’ятаєш? Ти адже моя єдина й остання любов. Заспокойся, я з тобою. Подумай про мене, і я буду з тобою, тому що ми з тобою любили один одного тільки одна мить, але навіки. Ти про мене пам’ятаєш? Пам’ятаєш? Пам’ятаєш?
От я почуваю твої сльози. Заспокойся. Мені спати так солодко, солодко, солодко». Героїня розуміє, що прощено, розуміє, що в дійсності любила Желткова, але не могла раніше в цьому зізнатися навіть собі самої. Геніальна бетховенська соната, як і всякий великий твір мистецтва, як справді прекрасна жінка, здатна вилікувати від страждань самітності душу людську.