Сасанидская держава в 3-5 вв.
1. Введення
2. Раннесасанидское держава
3. Суспільний і державний устрій сасанидского Ірану
4. Міжнародна торгівля
5. Релігія Ірану
6. Позднесасанидская держава
7. Останні завоювання сасанидов. Південна Аравія
8. Культура сасанидского Ірану
9. Висновок
1. Введення
Іран — країна древньої й високорозвиненої цивілізації. Його мешканці одними з перших вступили на шлях історичного прогресу, створивши ще на початку 3 тисячоріччя до н.е. свою писемність і державні об’єднання. Незважаючи на нелегкі історичні долі, народ Ірану протягом багатьох тисячоріч зберігав і безупинно розвивав свою культуру, роблячи при цьому сприятливий вплив на сусідні й далекі країни й, у свою чергу, запозичу їх досягнення
У нашій країні інтерес до минулого Ірану був завжди великий як серед учених, так і в широких колах читачів. Це легко пояснюється тим, що починаючи з найдавніших часів історія Ірану була нерозривно зв’язна з історією великий областей нашої країни. Особливо плідні були культурні контакти й торговельні зв’язки, які в стародавності майже ніколи не переривалися
2. Раннесасанидское держава
Навесні 227 р. н.е. поблизу від Стахра, столиці Парса (Персиди) , коронувався на владу в Ірані цар Парса Арташир, син пануючи Папака, що происходили з роду Сасана. Коронації передувала перемога над парфянским царем Артабаном. І те, і інша подія були відбиті для потомства на скельних рельєфах. Були викарбувані монети з новим титулом Арташира — » ЩоПоклоняється (Ахура-) Мазде, бог, цар царів Ірану, що відбуває від богів». Так остаточно прийшла до влади в Ірані нова династія — Сасаниди, що об’єднала країну на чотири сторіччя
Ще в 208 р. держава парфян розкололося на дві частини: одні області визнали царем Валарша V, інші — його брата Артабана V. Трохи пізніше в боротьбу за Парфію ввімкнувся римський імператор Каракалла. Процес розпаду парфянской держави на ряд незалежних і напівзалежних царств був проявом глибокої кризи суспільств Середземномор’я. Його ж проявом був і захоплення влади в Стахре Папаком — дрібним правителем і жерцем одного з районів Парса. Після смерті Папака його син Арташир почав ряд переможних походів у сусідні області. Завоювавши їх, він рушив війська в Месопотамію, де одержав підтримку правителів ряду дрібних напівзалежних держав. Об’єднані сили союзників осадили Селевкию, що впала в 223 р. Всі ці успіхи перетворили нового володаря Парса в грізного супротивника парфянского пануючи царів, але в рішучому бої розбити армію Артабана вдалося лише за допомогою месопотамских союзників і владетелей деяких «царств» (шахров) , розташованих на території Ірану, а також представників частини знатнейших парфянских пологів
Парфянскую династію послабляли внутрішні звади й невдачі в зовнішній політиці, а Сасаниди були пов’язані з одним із древніх релігійних центрів Ірану. Тим часом важке економічне становище країни, її розпад на ряд володінь, що послабив внутріекономічні зв’язки, і майже повне припинення міжнародної торгівлі вимагали сильної державної влади, що могла б налагодити господарське життя в країні й інтересах і знаті, чиї доходи падали, і торговельних міст. Для створення сильної влади потрібно було тримати в руках економічне «серце Ірану» — Месапатамию.
В 3 в. доля сасанидского держави зважувалася на його західних границях. Через три роки після коронації новий цар царів (шаханишах) , Арташир 1, повів перську армію в Сирію й Малу Азію
Погроза перського вторгнення була настільки серйозної, що в 232 р. римську армію в Північній Месопотамії змушений був очолити імператор Олександр Північ. Римлянам не вдалося досягти іранської столиці, але в той же час вони домоглися деяких успіхів у Вірменії. Сутички на границі не припинялися до 237 р. Син шаханшаха і його спадкоємець Шапур, що командував перською армією, опанував Хатрой у Месопотамії, але не домігся вирішальної перемоги. В 242 р. імператор Гордиан 3 знову почав воєнні дії. У плині двадцяти років провінції Месопотамії випробовували жах чужоземних вторгнень. Жоден рік з 242 по 260 р. практично не був спокійним
Судячи з урочистого напису Шапура 1 ( 243-273) на так званої Каабе Зороастра в місцевості Накши Рустам, три війни з Римом принесли успіх Ірану. Перша війна скінчилася смертю імператора Гордиана, полоном знатних римлян і великої кількості римських солдатів і виплатою значної данини — 500 тис. денариев. Між 244-251 гг. перськими військами була завойована частина Вірменії, а також Адиабена (район древньої Ассирії) . Друга війна була знову розв’язана римлянами. Воєнні дії розгорнулися на території Сирії. Армія Шапура 1 розтрощила численні римські легіони й опанувала штурмом найважливішими містами в Сирії й на сході Малої Азії. Укладений мир був неміцний: воєнні дії фактично не припинялися. Тимчасовий успіх імператора Валерана в 257 р. знову змінився поразками; на західних границях римлян тіснили варвари, а в східних провінціях протягом 15 років (251 р.) лютувала чуму. У цей важкий для Рима момент «доля Сходу знову затрубила в страшну трубу, возвещая про страшні небезпеки», — говорить римський історик Аммиан Марцеллин. Шапур напав на Карри (Харран) і едуссу в Північній Месопотамії. Римляне нарешті зрозуміли, що мають справу з великою державою. Мова йшла не тільки про месопотамской границю. Під погрозою була влада Рима у всіх східних провінціях. Рішучий бій в едесси було програно римлянами. У полон потрапив сам Валеріан, сенатори й інші вельможі. Шапур у своєму написі повідомляє, що іранська армія взяла 36 міст і фортець. Такої поразки Римська імперія ще не знала
Успіхи Шапура 1 на заході показали силу й згуртованість молодої держави або, може бути, скоріше слабість Рима: Шапуру 1 у рік смерті довелося ще пережити ганьба поразки. В 2-3 вв. основний торговельний шлях між Заходом і Сходом став проходити навпростець із Месопотамії до Середземного моря через Сірійський степ, щоб минути важкі перевали в Закавказзі й Вірменії, де бушували майже безперервні війни. Нейтральний оазис Пальміра (Тадмор) серед пустелі став важливим перевалочним пунктом для міжнародної торгівлі, тут виросло державу, при цариці Зенобии великодержавне положення заявило, що претензії на, на Близькому Сході; однак воно було знищено римським імператором Аврелианом. Перський корпус, посланий на допомогу Зенобии, був розгромлений. Але й цей успіх Рима не порушив стійкості західних границь Ірану
У результаті цих воєн до Ірану були приєднані значні території, і до 60-ти років 3 в. його межі простиралися від Нижньої Месопотамії й Сирії до Інду, від Великого Кавказу до Оманского півострова в Аравії. Шапур 1 претендував на «володіння» такими землями, як Согд, Чач (район Ташкента) і Кушанское царство. Перший тур у єдиноборстві двох основних держав Близького Сходу й Середземномор’я — Римської імперії й Сасанидского Ірану — виграв Іран. У завойованих іранцями областях затверджувався зороастризм. Надалі взаємини Ірану з Римом не раз здобували трагічну гостроту
Починаючи із середини 4 в. основною границею, що доводилося втримувати Ірану, стала східна. Тут, як і раніше на заході, Сасаниди почали з великих військових успіхів. У царювання Арташира 1 тут відбувалося поступове зміцнення влади Ірану з опорою на сполучник з місцевими династіями, але й пізніше продовжували існувати напівсамостійні царства, якими правили владики старі, досасанидских династій. Імовірно, уперше між 245 і 248 р. шаханшах Шапур 1 почав великий завойовницький похід у межі східних земель. У результаті на сході Іранського нагір’я був заснований новий «царський» місто Нишапур; на монетному дворі древнього міста Мерва чеканилися золоті «денари» Шапура 1, а його син Нарсе одержав у долю всі тільки що завойовані східні провінції. Ця доля називалася «Сакастан, Турестан і Інд до узбережжя моря» і зберігалася, судячи з написів, принаймні, до 20-х років 4 в.
Після походів на схід Шапур 1 і до середини 4в. сасанидские царі навряд чи вели які-небудь серйозні війни на сході своєї держави: всієї їхньої сили в той час минулого вичерпані важкою боротьбою на західних границях. Перше достовірне повідомлення про східну війну Шапура 2 датується початком 357 р. Шапур у цей час із працею стримував натиск «ворожих племен», питавшихся перейти границю Ірану. Він зазнавав більших втрат у завзятій боротьбі й зрештою в 358 р. уклав з ними «союзний договір». Потім він втягся у війни на заході й одержав можливість для активних воєнних дій на сході лише в самому кінці 60-х років 4 в., коли, імовірно, і почав великий похід, остаточно розтрощивши Кушанское царство. Территоря Кушанского царства була включена в нову найважливішу долю, що називалася «царством Кушан» (Кушаншахр) . Їм володіли сасанидские царевичі, що мали право випуску власної срібної й золотої монети. У всіх цих подіях брали участь кочівники-хионити, у той час що виступали як союзники Сасанидов.
На початку 5 в. колишні кушанские землі завойовує Кидара — засновник царства кидаритов. Сполучник з кочівниками допоміг йому витиснути сасанидские війська з Бактрии. Тоді ж на цих і сусідніх територіях виникло князівство, очолюване представниками кочового плем’я ефталитов. Сасаниди втримували лише Мерв, Герат і деякі інші міста. Війна з кидаритами відбулася близько 442 р. ДО 449-450 гг. ставиться перемога над ними шаханшаха Ездигерда 2 і захоплення Південної Бактрии. Однак в 457-459 гг. у міжусобній війні між Сасанидами Хормиздом і Перозом останній поступився ефталитом в обмін на їхню допомогу Східний Тохаристан (Бактрию) разом з культурним і релігійним центром цих земель — містом Балхом. З 70-х років V в. Пероз вів завзяті війни на сході проти кидаритов і ефталитов, постійно терплячи невдачі. В останньому поході (484 р.) сасанидская армія була наголову розбита ефталитами. Пероз загинув у бої. Переможці захопили гарем пануючи, обоз зі скарбницею й безліч полонених. Іран був обкладений важкою даниною, що Сасаниди платили ефталитам аж до 60-х років 6 в. Однак на відміну від Римської імперії Іранська держава не звалилася під тиском варварських племен
3. Суспільний і державний устрій сасанидского
Ірану Для раннесасанидского періоду характерне збереження трьох основних зон позднепарфянской епохи: зони самоврядних міст (переважно на заході) , зони напівзалежних царств і володінь (шахров) — по всьому Ірану — і зони царського домена (дастакерта) . Однак ця структура поступово порушується
Картина загибелі самоврядних міст, імовірно, найбільш наочна. Вони почали втрачати свої органи керування ще при парфянах, а розпад Парфії привів до ослаблення економічних зв’язків і торгівлі. Після об’єднання Ірану під владою нової династії в областях, які в середині 3 в. стають доменом пануючи царів, старі міста заново «ґрунтуються», одержуючи імена шаханшахов і, імовірно, втрачаючи самоврядування. Творець монархії Арташир 1 «заснував» лише три міста на заході Ірану, тоді як його син Шапур 1, розширивши границі дастакерта, «заснував» уже 16 міст як на заході, так і на сході країни. Відтепер ними стали керувати шахраби — державні чиновники, що здійснювали в містах і окрузі як цивільну й військову владу. Сільська округа, приписана до цих міст, перейшла у ведення центральної адміністрації
Таким чином, замість самоврядних міст селевкидской і парфянской епох, які крім центрального уряду здійснювали контроль над значними терриориями, у сасанидскую епоху виникають міста — ставки центрального керування. Замість «сполучника» царя й міст тепер характерні расширяющийся царський дастакерт і гибнущие «вільні» міста. В 3-4 вв. інститут шахрабов стає найважливішим у системі сасанидской адміністрації. Однак і цей інститут, розвиток якого тісно зв’язано насамперед з розширенням царського домена, втрачає своє значення, видимо, уже наприкінці 4 в.
До моменту захоплення влади Сасанидами в Ірані було велике число «союзних» напівзалежних царств і областей. Деякі з них були просто великими маєтками, що охоплювали ряд сільських громад, але хазяї маєтків діяли в них як маленькі государі. Уже в системі парфянского держави вони були настільки незалежні, що від політичної орієнтації того або іншого царька іноді залежала доля царства. Тенденція окремих правителів до сепаратизму проявлялася в будь-якій складній політичній ситуації. По суті, і перехід влади в Ірані від парфянской династії до сасанидской, що спочатку захопила влада в Парсе, був проявом саме такої тенденції, що була рисою процесу феодалізації суспільства
Сасанидский період характерний поступово зростаючою централізацією, однак і раннесасанидское держава спочатку являла собою лише федерацію окремих царств і більше дрібних володінь, що перебували в різному ступені залежності від центральної влади, по-різному пов’язаних з нею економічно. У раннесасанидских написах усе ще згадуються колишні місцеві напівзалежні «царі» у різних областях Закавказзя, Ірану, Месопотамії. Однак уже при Шапуре 1 була знищена самостійність ряду шахров. Частина раніше автономних царств стала управлятися синами пануючи царів Ірану. Лише царство елимаида в Західному Ірані проіснувало до середини 4 в., і царі елимаиди, так само як і владетели завойованих Сасанидами кушанских земель, зберегли право випуску власної монети
Керування важливих областей сасанидскими царевичами, як і подібний по функції й виниклий у результаті тої ж ситуації інститут шахрабов, припиняє своє існування до кінця 5 в. На швидкий процес феодалізації вказує зростаючий сепаратизм владетелей окремих шахров і більше дрібних областей
Відповідно до пізніших зороастрийским дидактичним творам, все населення Ірану ділилося на чотири стани: жерців, воїнів, переписувачів і хліборобів. Це розподіл, що сходить до релігійних подань «Авести», природно, н відбивало реальний класової стратифікації сасанидской епохи, але освячувалося релігією й традицією. Багато вельмож і землевласники належали до воїнів, державні чиновники й придворні формально входили в стан переписувачів, зороастрийские жерці становили особливий стан, а лікарі, астрологи, купці, ремісники — у податное стан хліборобів, так само як і рядові селяни. Зороастризм у його новій, догматичній формі став при Сасанидах державною релігією; жерці (маги) були наставниками пануючи царів і цариць, зосередили у своїх руках судочинство й утворення
Представники роду Сасанидов — васпухри, вищий ранг знаті — вазурги, а також дрібні землевласники — азати (букв. «вільні») становили вищий розряд іранського суспільства епохи Сасанидов. Можновладні принци, шахраби й інші вельмои, що становили вищу знать, утворювали раду пануючи царів із правом голосу по місницькій системі. Кожний вельможа мав певне місце в залі ради залежно від його знатності. При дворі вірменських Аршакидов, звичаї якого були подібні із сасанидскими, знати, що мала право засідати в царській раді, одержувала відмітні знаки свого рангу (трон, подушку й почесну головну пов’язку — діадему) . Молодші царі, крім того, сиділи на дорогоцінних тронах, які їм даровал шаханшах за особливі відмінності. При дворі існував сложнейший церемоніал із цілою ієрархією придворних посад
Створення Сасанидской держави було спробою створити централізовану імперію, що (подібно Танской у Китаї) була б заснована на раннефеодальних суспільних відносинах
У середині 3 в. в Ірані відбувається значний перерозподіл земельного фонду. Росте царський дстакерт, що поступово охопив значна частина території держави. Розширення царських земель ішло за рахунок скорочення доль великої знаті й земель, приписаних раніше до самоврядних міст. Однак у той же час джерела відзначають великі й всі дарування, що збільшуються, земель із цього фонду як знаті, так і храмам. Особливо росте землеволодіння зороастрийских храмів. Шаханшахи дарують храмам не тільки землі, але й череди, сади, виноградники, рабів і т.д. Із царських пожалувань, а також з дарувань знаті на благодійні цілі й відправлення певних літургій складалися досить великі володіння. Основний дохід із цього майна йшов храмам, а на частку жертвователя залишався дуже невеликий відсоток. В одній зі своїх написів Шапур 1 оголосив, що він жертвує храмам і цей відсоток, які становив щорічно тисячу ягнят, більше двох тонн зерна й величезна кількість вина
Більші масиви земель усе ще перебували у володінні вільних сільських громад. Із часом цей земельний фонд також скорочувався. Землі громад передавалися в умовне приватне володіння знаті, іноді — великому чиновництву із правом збору податків і власною юрисдикцією. Поступово такі землі ставали фактичною власністю власників. Зміна характеру власності на землю й типове для феодального суспільства сполучення права власника з політичними й судовими правами добре простежується в позднесасанидскую епоху
У деяких великих приватновласницьких господарствах, особливо в західних районах Ірану, використовувалися раби, хоча немає достовірних свідчень про те, що рабська праця була основою їхньої економіки. Навпроти, уже до 3 в. сходять дані джерел про часткове звільнення рабів, наділенні їхньою землею для ведення власного господарства. «Рабське служіння» у таких випадках займало від 1/3 до 1/10 часу раба й часто конкретно виражалося в наданні йому певної дли доходу з ділянки, що він обробляв, що поступово наближало його в соціальному змісті до закріпаченого общинника. Найчастіше раби використовувалися в ремеслі й домашнім господарстві. У раннесасанидский період відомий і практика поселення військовополонених на царських землях; та ж практика існувала у великих господарствах, причому іноді «рабами» храму ставали (по різних причинах) навіть великі вельможи. Їх «рабська служба» полягала в тім, що вони зводили на свої засоби різні будівлі
Про оподатковування податного населення в Ірані дані для періоду 3-4 вв. отривочни й неповні. Податное населення платило податки залежно від урожаю; земельного кадастру не існувало. Краще відомо про податки, які збиралися з «іновірці» — іудеїв і християн, що проживали на території всього Ірану. Юрисдикція зороастрийского жрецтва не поширювалася на прихильників інших религий — іудеїв, християн і т.п., що жили в межах держави в досить значному числі, особливо в західних областях. Нерідко іновірці піддавалися переслідуванням з боку сасанидского уряду. Вони були завжди готові до вигнань і переселень і обзаводилися скоріше спонукуваним, чим нерухомим майном. Тому християни, євреї, а пізніше й манихеи становили в значній частині ремісниче й торговельне населення
4. Міжнародна торгівля
Міжнародна торгівля зберігала при Сасанидах величезне значення. Найважливіші шляхи, що перетинали Іран, зложилися в основному до початку 1 в. н.е. Відгалуження «царської дороги» від Герата (нині в Афганістані) ішло на північ, до Мерву, і далі в Самарканд, де цей шлях, імовірно, зливався із Шовковим шляхом з Китаю по оазисах Східного Туркестану. Район Малої Азії й Сирії зв’язувалися із Шовковим шляхом сухопутною дорогою уздовж Євфрату, що виводила до гаваней Перської затоки, або древньою караванною дорогою із Сирії через Іран. Поза контролем Парфії й сасанидского Ірану були морський шлях в Індію (через Червоне море й Перську затоку) , знову відкритий до середини 1 в. н.е., а також «Шлях пахощів» — караванний шлях із приморської Сирії в Південну Аравію
Головним міжнародними товарами були предмети розкоші — китайський шовк-сирець, торгівля яким здійснювалася за посередництвом согдийских торговельних факторій, що поширилися по трасі Шовкового шляху, а також індійські твари, що попадали в Іран переважно сухопутним шляхом, — дорогоцінні камені, пахощі, опіум, пряності. Особливу торговельну активність і в парфянский і в сасанидский періоди проявляли християни-сирійці (арамеи) , торговельні поселення яких існували не тільки в містах Месопотамії, але й на сході Ірану, у Середній Азії, а в більше пізніше час — аж до границь Китаю
Міжнародна торгівля Ірану була в основному караванній ; плавання іранських купців по Перській затоці були нерегулярні. Каравани з Месопотамії доставляли в східні області Ірану сірійське скло, шовкові тканини єгипетської й малоазійської роботи, сірійські і єгипетські вовняні тканини, вироби з металу, вино, масло. Далі ці товари переправлялися, головним чином караванами місцевих купців, у Китай і Індію. Перш ніж полягав той або інший торговельний договір необхідно було встановити характер товару — «надійний» або «ненадійний». «Ненадійними» уважалися, насамперед, товари міжнародної караванної торгівлі; вони піддавалися таким небезпекам, як «море», «вогонь», «вороги» і «влада». Сильніше стихійних лих були, звичайно, небезпеки, що залежали від «влади»: нескінченні мита, які доводилося платити на будь-яких границях і в будь-яких містах, державна монополія на продаж певних товарів (насамперед на шовк-сирець) , воєнні дії в районі караванної торгівлі й т.д. В епоху загальекономічної кризи 3 в. на Близькому Сході караванна торгівля майже припинилася. Однак з утворенням сасанидского держави вона незабаром була знову налагоджена. Як і раніше, головним товаром був шовк; шовковими тканинами платили податки, ними обдаровували послів і монархів, купували союзників, розплачувалися ссолдатами.
Як і в парфянский період, у сасанидскую епоху відомі великі міжнародні торговельні ринки. Але міжнародна торгівля була тісно пов’язана з політикою: мідь і залізо вважалися «стратегічним товаром», і візантійські імператори забороняли продавати їх персам
5. Релігія Ірану
У сасанидский період зороастризм стає державною релігією. Свідченням цьому є прийнятий Арташиром 1 після коронації новий, зороастрийский, царський титул — » ЩоПоклоняється (Ахура-) Мадзе… » — і підстава їм «царського» (коронаційного) храму вогню, що став загальнодержавним святилищем. У той час Арташир зосередив у своїх руках не тільки цивільну й військову, але й релігійну владу. У списках його двору немає титулу «верховний жрець», як немає його й у списках двору його спадкоємця Шапура 1. Спочатку зороастризм сасанидских монархів відбивався в їхніх офіційних пам’ятниках лише за допомогою титулатури й символів. Зороастризм раннесасанидского часу був подібний з його формами в парфянское час. У ньому безперечно істотну роль грав культ не тільки Ахурамазди, але й Анахити, у той час переважно богині війни й перемоги, і культ бога Митри. Трохи пізніше велике значення придбав і культ самого Арташира 1, храм якого в гроті Накш-І Раджаб довго шанувався
Все це було тлом діяльності першого реформатора сасанидской релігії — жерця Картира, кар’єру якого почалася, імовірно, в останні роки царювання Арташира 1. Тоді він мав скромне звання хербед — щось начебто вчителі при храмі, що знайомить майбутніх жерців із зороастрийским ритуалом. Картир піднявся при Шапуре 1, що доручив йому організацію зороастрийских храмів і жрецьких громад в Ірані й у завойованих областях. Зайнявши видатне положення в державі, ставши духівником онука Шапура 1, Варахрана 2 ( 276-293) , що зайняв престол Ірану при його активному сприянні, потім «владикою» храму Анахити в Стахре, родовому святилищі Сасадинов (і до й після нього жерцями тут були самі шаханшахи Ірану) , потім єдиним тлумачем «волі богів», вершителем доль усього держави, Картир, уже глибокий старий, імовірно, був убитий при черговому державному перевороті
Його життя й діяння по створенню державної релігії й організації церкви й проголошена їм «сповідь віри» викладені в написах самого Картира, де він молить богів, щоб вони дали йому можливість пояснити «живучої», у чому складається божественне воздаяние праведникам, чоби боги відкрили йому «істота» пекла й раю, щоб з божественною допомогою Картир показав, «яких божественних справ заради, що саме зроблено мною по всій країні, навіщо і як це було зроблено, щоб для них (тобто для «живучих») всі ці справи стали б твердо встановленими». Далі Картир докладно розповідає про те, що за допомогою богів він (вірніше, його «двійник» — душу) нібито зробив подорож у потойбічний мир до престолу Ахурамазди в супроводі персоніфікації зороастрийской віри — Наиблагороднейшей Діви. У якогось золотого трону відбувається бенкет, і тут же перебувають ваги (на них божество Рашну зважує добро й зло) . Тут же перебувають душі праведників, що досягли цієї пошани завдяки виконанню певних ритуалів і сповіданню певних релігійних догматів. Звідси, зробивши ритуальну трапезу, ці душі (у тому числі й «двійник» Картира) проходять по мосту Чинват врай.
Таким чином, Картир уважав себе пророком, подібним Заратуштре. От як завершується текст його написів: «… і той, хто цей напис побачить і прочитає, той нехай стосовно богів і владик стане благочестивим і справедливим. І також у цих саме молитвах і догматах, у справах релігійних і вірі, які тепер установлені мною для жителів цього земного миру, нехай він стане більше твердим, а інші (молитви, зла й віру) — нехай не сповідають. І нехай він знає: є рай, і є пекло, і той, хто обрав добро, нехай потрапить у рай, а той, хто обрав зло, нехай у пекло буде скинуть. І той, хто обрав добро й неухильно треба по шляху добра, тлінне тіло тої людини досягне слави й процвітання, а душу його досягне праведності, чого і я, Картир, досяг «.
Картир був не тільки творцем першого канону державної релігії, але ще більше політиком. У своїх написах він пише про основні підсумки своєї діяльності по створенню державної релігії
Картир проводив свою реформу в досить напруженій обстановці — при дворі Шапура 1 під час його коронації був прийнятий ще один пророк і творець власної релігії — Ваб, пропаганда навчання якого була дозволена по всьому Ірану. Це було викликано насамперед тим, що завоювання Сасанидов відкрили для Ірану нові ідейні обрії: християнство, гностичні навчання, неоплатонізм, древневосточние космогонічні смологические ідеї, різні толки зороастризму, іудаїзм. Можливо, що саме політичний розрахунок створити таку віру, що могла б усюди стати популярної, змусив Шапура прийняти Ваб і дозволити пропаганду його навчання. Принцип віри полягав насамперед у тім, що вона повинна бути зрозумілої «у будь-якій країні, на будь-якій мові».
Так само як і в християнстві, іудаїзмі й зороастризмі, у навчанні Ваб утримувалася ідея Страшного суду, ідея приходу месії; послідовники Ваб визнавали Христа, Будду, Заратуштру. По навчанню Ваб, основне в людині — навіть не душу, що, як і увесь світ, породжена злом, а «іскра божого світла», і завдання щирого праведника — сприяти її звільненню. Цього можна досягти лише крайнім ступенем аскетизму. Основний акцент навчання Ваб — крайній песимізм, заперечення будь-яких активних дій (крім проповіді навчання) , замкнутість і відособленість (послідовник навчання, наприклад, не повинен робити добра нікому, хто «проти священного обов’язку») . На сході Ірану при житті Ваб діяли дванадцять проповідників його ідей; у Мерве, теж при житті Ваб, існувала більша манихейская громада, численні громади були Вмесопотамии.
Струнка замкнута структура громад послідовників навчання Ваб, таємничість містичних обрядів, вивчення «гороскопа, долі й зірок», слава манихеев як чудових лікарів, що знають найдужчі заклинання, — все це залучало до них і тих, кому не було справи до «пізнання сутності буття».
У хаосі різних віровчень, сект і шкіл епохи падіння еллінізму йшли пошуки єдиного «релігійної мови», напружена боротьба, ценою більших жертв подготовившая ґрунт для успіху «великих религий». Але саме зороастризм як релігія, традиційна для Ірану, міг швидше за все зайняти в переробленому виді місце ідеологічного фундаменту централізованої держави, і тому захоплення манихейством Шапура1 і частини іранської знаті було лише епізодом. У знову завойовані області разом із сасанидскими військами йшли й зороастрийские жерці Картира.
Доля «пророка» Ваб була трагична. Він був страчений через кілька років після смерті свого царственого заступника; його навчання було оголошено вреднейшей єрессю, і, незважаючи на окремі сприятливі для манихее обставини, члени цієї секти змушені були діяти таємно.
В 484 р. сірійська церква в Ірані офіційно прийняла несторианское віросповідання, у візантійському православ’ї считавшееся єрессю, і порвала з візантійською церквою. Крім того, в Ірані й особливо в Закавказзя був розповсюджений монофизитский користь християнства, що у Візантії також уважалася єретичним. Наприкінці 5 в. несториане й монофизити були легалізовані іранським урядом
Величезна роль Картира при дворі перших сасанидских монархів привів до того, що держава швидко йшла до теократії. Молодий шахиншах Варахран 2 повністю перебував під впливом Картира і його партії, що проголосила навіть доктрину «ідеального государя». Відповідно до тої доктрини, государ повинен бути релігійний, завжди довіряти своєму духовному наставникові, діяти відповідно до догматів віри. Але переворот Наре (293 р.) привів, зокрема, до реставрації династийного культу — жерцям Анахити знову стали самі володарі Ірану, і в Парсе на рельєфі в Наш-І Рустаме Нарсе вінчала на царювання це богиня. «Реставация» підбила підсумок і напруженій боротьбі різних придворних груп і жрецтва, разгоревшейся навколо концепції влади пануючи царів, — знову взяла гору ідея єдності «світської» і «духовної» влади шаханшха.
Нова реформа зороастризму, почата головним жерцем країни (магупатом) Атурпатом Михраспанданом, була результатом цих подій і також супроводжувалася різного роду «чудесами». Її істота у формулюванні зороастрийских жерців мало відрізнялося від реформи Картира: діючи за наказом Шапура 2, Атурпат «очистив від скверни й заново відродив древню віру», провівши нову кодифікацію «Авести».
Реформа Атурпата насамперед торкнулася магустана — зороастрийской церкви. При дворі шаханшахов з’являються трохи магупатов різних областей Ірану, а сам Атурпат одержує титул магупата магупатов (за аналогією з титулом «цар царів») . У силу ряду політичних причин саме 4 в. сасанидские шаханшахи стали зводити свою генеалогію до древніх царів ахеменидского часу «Дариям» і «Кейанидам».
В 4 в. по всьому Ірану поширюється й новий тип зороастйских храмів — відкриті із всіх чотирьох сторін павільйони (так звані «чотири арки») , зовсім несхожі на традиційні храми позднеахеменидской і раннесасанидской епох
6. Позднесасанидская держава
В 5 в. в Ірані завершується встановлення раннефеодальних соціально-економічних відносин і зростає політична могутність земельних магнатів. Варто лише коротенько згадати про історичний епізод маздакиского руху й про останнє піднесення централізованої сасанидской монархії
Після поразки шаханшаха Пероза в боротьбі з ефталитами (484 р.) його син Кавад залишився в них заручником. Коли ж спадкоємець Пероза був осліплений низложен знаттю, змовники звели на престол Кавада, що прибув з ефталитскими загонами. Розумний і тонкий політик, Кавад ясно усвідомлював небезпеку виявитися маріонеткою в руках сильних вельмож. Щоб послабити їх, він, з одного боку, організував придворні інтриги, а з іншого боку — побажав скористатися демагогічними гаслами жерця одного із зороастрийских храмів, Маздака, що у той час початків проповідувати своє навчання. У ньому було порівняно мало нового. Релігія, до сповідання якої призивав Маздак, була, зрозуміло, зороастризмом, але з додаванням деяких ідей із проповідей Ваб і неортодоксальних шкіл зороастризму. На відміну від манихейства, однак, Маздак призвав до активних дій віруючих для остаточної перемоги «царства світла» (породженням «царства світла» визнавалася, зокрема, і «сильна й розумна» царська влада) . Справжнє царство «сили й розуму», п цьому навчанню, повинне бути побудоване на загальній рівності зрівняльному розподілі життєвих благ і повинне наступити найближчим часом. Очевидно, самого Маздака насамперед цікавили питання віри, участі зоострийских жерців на шаханшаха, характеру центральної влади. Але нове релігійне навчання в умовах феодалізації суспільства, великих невдач у зовнішній політиці, голоду, неврожаю стало ідеологічним прапором відкритого повстання селян і міської бідноти
Зробивши Маздака своїм найближчим радником і подарувавши йому титул верховного жерця, Кавад хотів скористатися його авторитетом і абстрактний закликами до загального блага й рівності, щоб нейтралізувати опозицію при дворі й серед духівництва. Для нього це було тимчасовою політичною акцією, спрямованої на ослаблення позиції великих вельмож, що перетворилися на той час майже в незалежних правителів у своїх землях, і одержання широкої опори в азатов і служивої знаті. Але незабаром рух уже не можна було втиснути в рамки контрольованого процесу. Гасло про рівняння власності в богатих і бедних, був лише «революційною інтерпретацією» у низах зороастрийских формул про духовну рівність, але він користувався великою популярністю, і прихильник Маздака одержали на час необмежену владу в країні. Розмах руху зажадав консолідації сил знаті. В 496 р. царська рада змістила Кавада із престолу й заточив його у в’язницю. На престол Іран був зведений брат Кавада. Однак, бежав з в’язниці, Кавад знову одержав допомогу в государя ефталитов, на дочці якого він був одружений, і в 499 р. за підтримкою ефталитских загонів знову зайняв престол Ірану. Але в нових обставинах він не міг уже підтримувати маздакитов. Широкі реформи налогобложения, оголошені Кавадом (їх провів у життя його син Хосров 1) , відкололи від крайніх маздакитов дрібних землевласників. За минуле дстилетие дрібнопомісна аристократія зайняла ключові позиції й в армії, і в адміністрації й могла стати сильною опорою центрального уряду. Кавад відходить від маздакитов. В 528 р. після диспуту між зороастрийскими жерцями й Маздаком останній був визнаний «відступником від праведної віри», схоплений і страчений. Його послідовників чекала жорстока кара
Із придушенням руху маздакитов процес феодалізації Ірану можна вважати закінченим. Закріпленню нового соціально-економічного порядку, насамперед в інтересах дрібної феодальної знаті, служила сильна централізована царська влада, що встановилася при останніх Сасанидах і спрямована на придушення сепаратизму великих феодалів. Як на всім Близькому Сході, в Ірані середньовіччя наступило в результаті внутрішніх процесів
7. Останні завоювання сасанидов. Південна Аравія
Подальша історія сасанидского Ірану виходить за рамки епохи стародавності. Скажемо про неї лише коротенько. Роки правління останніх Сасанидов здавалися часом небувалого процвітання держави. Син Кавада Хосров 1 провів рішучі заходи по впорядкуванню всієї державної, військової й податкової системи й, здавалося, знову створив централізовану імперію. Близько 570 р. перси завоювали Ємен на Аравійському півострові й забезпечили собі панування на морських шляхах у Червоному морі
Завоювання Південної Аравії втягнуло в орбіту світової історії ще одну, до тої пори майже зовсім ізольовану цивілізацію
Класове суспільство й держава самостійно виникли на південно-заході Аравії ще в другій половині 2 тисячоріччя до н.е. Це була цивілізація южноаравийских семітських племен (відмінних по мові від арабів) , що поширилася в 1 тисячоріччі до н.е. і на територію Африки(совр. Ефіопію) . Два фактори визначили своєрідність цієї культури: положення на перехресті торговельних шляхів, що зв’язували Середземномор’я зі Східною Африкою й Індією, і більша віддаленість від всіх інших держав. Тут була створена висока техніка іригації. Сусідство скотарських арабських племен сприяло виникненню обміну на границі осілої й кочової зон. Особливе значення в економіці Південної Аравії одержали пахощі, що вироблялися тут, що високо цінувалися у всіх древніх країнах. Культура пахощів стали освой казкових багатств, що заслужили Ємену прізвисько «Щасливої Аавии».
У древній Південній Аравії існувало багато держав. Наприкінці 5 в. Південна Аравія включається в боротьбу великих держав — Візантії й Ірану — за панування на торговельних шляхах з Індії й Китаю; християнство й іудаїзм стають прапорами ворогуючих політичних угруповань, що орієнтуються на Візантію й Іран. Опорою Візантії стає Аксум, у той час як Химьяр орієнтується на Іран. Запеклі химьяро-ефіопські війни 6 в. привели до розпаду химьярского держави й до завоювання Ємену сасанидским Іраном
8. Культура сасанидского
Ірану Вище вже говорилося про реформи зороастризму, проведених Картиром. Уже до позднесасанидской епохи ставиться введення так званого авестского алфавіту, створеного спеціально для запису зороастрийских релігійних текстів. Тоді ж був створений словник авестских слів з їхнім перекладом на среднеперсидский.
Сасанидское мистецтво виникає як би раптово. У царювання п’яти перших шаханшахов у різних районах Парса було створено тридцять величезних скельних рельєфів. На них, а також на монетах, різьблених каменях-печатках і срібних чашах за якесь десятиліття сформувалися нові для Ірану канони «офіційного портрета» царів, вельмож і жерців, канони образів основних зороастрийскх божества — Ахурамазди, Митри й Анахити. У сасанидском мистецтві помітний вплив Кавказу, Середньої й Центральної Азії, а його вплив, у свою чергу, відчувається на великій території від Атлантики до Китаю. Деякі з уособлень різних зороастийских божества, розповсюджених у мистецтві Ахеменидов, були перенесені в сасанидское мистецтво. Серед них — крилаті бики, крилаті й рогаті леви, грифони, леви, що нападають на бика, і др.
Не меншим, чим внесок Ахеменидов, був внесок мистецтва парфян і східно-римських провінцій. Рельєфи парфянской епохи відбивають, по суті, ті ж ідеї, що й рельєфи сасанидских шаханшахов: вони також прокламували законність династії й перемоги царів
Вплив мистецтва східно-римських провінцій найбільше яскраво відбилося в Бишапуре, місті, побудованому Шапуром 1 руками римських полонених. Мозаїки, укршавшие підлога парадного залу палацу, виконані в сірійсько-римському стилі, їхні сюжети ті ж, що й на сучасні їм мозаїках Антіохії. У збережених частинах, виконаних, видимо, сірійськими художниками, представлені портрети акторів і театральні маски, танцовщинци, музиканти, квіти, фрукти. Імовірно, перси хотіли зобразити один із самих значних зорастрийских свят — осіннє свято Михраган, і, бути може, тому їхній вибір схилився до сюжетів, зв’язаним на Заході з дионисийским культом. На частині металевих виробів і сасанидских печаток також зображуються такі «західні» персонажі, як ероти, пегаси, сфінкси, які включені в зороастрийскую релігійну іконографію
З різного роду джерел відомо біля сотні назв рзличних релігійних, літературних і наукових добутків сасанидской епохи; кілька десятків сасанидских книг різних жанрів було переведено на арабський, а потім і на новоперські мови в епоху середньовіччя. Безсумнівне існування епосу, наповненого квазиисторическими іменами царів, героїв і цілих династій. Цей жанр літератури був нерозривно пов’язаний з релігійними творами, але, очевидно, не стикався з реальною історією, про що свідчить хоча б те, що генеалогія династії не простиралася далі ближніх предків Арташира 1.
9. Висновок Період царювання в Ірані шаханшахов сасанидской династії ( 3-7 вв.) , хоча й представляється блискучою епохою розвитку іранської державності й культури, проте досить монотонний, як тільки мовлення заходить про конкретні історичні події. Особливо це ставиться до 3 — початку 4 в.
Самі цікаві люди цієї епохи — Картир і Ваб, пророки й державні діячі, питавшиеся в тім або іншому ступені впливати на долі країни — кожний по своїх силах. І хоча вони відкривають нам 3 в. з несподіваної сторони — як епоху контрастів і протиріч, все-таки одні вони ще не заповнюють своїми, нехай дуже яскравими, характерами, своєї, нехай трагичной, долею всю живу історію це періоду; у тіні їх голосної релігійної полеміки й лютої політичної боротьби виявилися схованими багато другорядних персонажів менш відомі, згадува_ зрідка тим або іншому сучасникові подій. Історія цього періоду, особливо історія 90-х років 3 в. (після перемог шаханшаха Шапура 1 над Римською імперією, страти Ваб, розквіту кар’єри Картира) , усе ще не більш ніж перелік імен «царів і пророків».
Список використовуваної літератури:
Історія древнього миру. [Кн. 3] Занепад древніх суспільств. Луконін В. Г.
«Сасанидская держава в 3-5 вв. » Москва 1982
Іран в 3 столітті. Нові матеріали й досвід історичної реконструкції. Луконін В. Г. Москва 1979
Культура й економіка древнього Ірану. Дандамаев М. А., Луконін В. Г. Москва 1980