« серце, ЩоБунтує,» (образ Базарова в романі И. С. Тургенєва «Батьки й діти»). Ранок. Перший промінь сонця стосується фіранок, потім закритих очей. Пробудження. Сон її не покинув тіла, і тому народжується мрія. Як останній відгомін прекрасного сну, що дає спокій уже в реальності. Але от ми вуж зовсім прокидаємося… і бачимо. Що від мрії нашої немає й сліду, реальність сувора.
З подихом встаємо, і починаємо новий день. Смутно. А так хотілося… Але не всі сумують, що їхнім мріям не призначено збутися.
Деякі твердо вірять, що вони збудуться. Хтось залишається в них, відгороджуючись від суворої реальності. Хтось все життя намагається втілити їх у життя. Але є ті, що разочаровиваются у своїх снах. Намагаються від них позбутися, страждають від них. І виходять нещасні, але жахливі люди, що заперечують романтикові. Яскравим прикладом такої людини є базарів — герой роману И. С. Тургенєва «Батьки й діти».
Для початку коротко познайомимося із цим героєм. Євгеній Васильович Базарів — син бідного повітового лікаря. Автор нічого не говорить нам про студентське життя Базарова. Але зрозуміло. Що всього він домігся сам — він зміг домогтися сам.
Природничі науки — головний предмет його життя. Вони ж і зробили його суворим, вольовим, але й недовірливим до досвіду іншим. Наука завжди дотримувалася принципу «довіряй, але перевіряй», тому що все в науці потрібно доводити. Одних відчуттів їй мало. Як щирому синові науки Базарову теж їх стало мало. Він довіряв лише органам почуттів, і те тільки тим проявам, які він міг пояснити: «Я дотримуюся негативного напрямку, — говорить він, — у силу відчуттів.
Мені приємно заперечувати, мій мозок так улаштований — і баста! Отчого мені подобається хімія? Отчого ти любиш яблука? Теж у сиу відчуття — це все єдино. Глибше цього люди ніколи не проникнуть. Не всякий тобі це скаже. Та і я іншим разом тобі цього не скажу». Насолода мистецтвом у всіх його проявах, гарним заходом, високим почуттям любові він рівняє з насолодою ситним обідом. Усе.
Чим захоплюється людство, що любо й мило ля Базарова — «романтизм», що нітрохи не краще чим «дурниця» (у його лексиконі це синоніми.) Але що породило в ньому такі почуття? Розрахунок. Ощадливість народилася в ньому з нестатком. Адже був час. Коли він гостро мав потребу в задоволенні елементарних фізичних потреб. На це він і робив упор, залишаючи мрії за. Потім, коли він вирішив ці проблеми…
повернути мрії не вийшло. І тому він працював невтомно, корячись потягу й смаку, розраховуючи кожний хід. Чому він не вбивав. Не грабував, коли гостро бідував? Він занадто розумний для цього — йому це просто було не вигідно. Адже чесним бути вигідніше.
Чесність, ощадливість збільшувалася ще й непохитною впевненістю в собі. Дуже точно сказав про нього Д. И. Писарєв: «його не займають ті дріб’язки, з яких складаються повсякденні людські відносини; його не можна образити явною зневагою, його не можна обрадувати знаками поваги; він так повний собою й так непоколебимо-високо коштує у власних очах, що робиться майже зовсім байдужим до думки інших людей». Але життя ніколи не залишає людину в спокої.
Майже завжди вона ниспосилает нам випробування. Пройдемо ми їх чи ні — це вже наша справа, наша особиста історія й біографія. Базарову теж було послане випробування у вигляді любові — він закохується в Ганну Сергіївну Одинцову. Вона запросила Аркадія і Євгенія до себе в маєток. Аркадій. Звичайно, уже встиг зацікавитися Одинцовій після їхньої мазурки на губернаторському балі, що, звичайно, помітив Базарів, але не обертає уваги на це, продовжуючи обговорювати гарні плечі Одинцової. Але непомітно для себе самого, він теж починає захоплюватися цієї жениной: дивно-стримано поводиться в її суспільстві, не робить своїх звичайних різких витівок, намагається захопити співбесідницю.
Відповідаючи уклоном на речення приїхати ще раз, червоніє. І як би не намагався він як і раніше жартівливо говорити про неї, він однаково усе більше й більше зростається душею з тої, що не злякалася його. Вона зуміла розворушити його розум, струни його нервів настроїлися на невідомий йому до цього лад любові. Йому далекі нові відчуття, він боїться й нехтує їх. Почуття захльостують його з головою, і коли Одинцова викликає його на дружню бесіду, він зізнається їй у любові.
Він не просто любив її. «… Це було не тріпотіння юнацької боязкості, не солодкий жах першого визнання опанував ним: це пристрасть у ньому билася. Сильна й важка -пристрасть, схожа на злість і. може бути. Те саме що їй…» Але Одинцова відкидає його. «…Я цього не могла передбачати» — заспокоює вона себе. Не віриться.
Що жінка з її розумом не могла помітити почуттів людини, з яким так близько спілкується. Але вона не дала їм волю. «Ні, — вирішила вона нарешті, — бог знає, куди б все це повело, цим не можна жартувати, спокій все-таки найкраще на світі» — от її думки. Усе було в її руках. Але чи був шанс у цього роману? Навряд чи. Одинцова занадто розумна. Щоб віддатися людині. Не обіцяє нічого, люблячи якого треба жити лише одним сьогоднішнім днем.
Їй потрібні були гарантії. Базарів же дати їх не міг. Та й не хотів — для нього в любові не було не компромісів, ні гарантій. Якби Одинцова могла зі своєю холодною ощадливістю, що не уступає базаровской, кинутися у вир любові, тоді б був шанс. Але вона віддала перевагу спокою. Базарів же — бура Виїхавши з будинку Одинцової, базарів заводить інтригу вже в будинку Кірсанових — просто від нудьги, намагаючись надолужити упущене з Одинцовій і хоч якось відновити себе у своїх же очах. Фенечка йому просто подобатися.
Поцілунок. Дуель із Павлом Петровичем, що був небайдужий до Фенечке. Потім від’їзд… Дивний вир подій розчарованого в житті нігіліста. Його переконання розтоптані, почуття подавлені — їм немає повного виходу. І який же підсумок? Наприкінці роману базарів умирає. Умирає випадково, безглуздо — від хірургічного отруєння — невеликого порізу під час розсічення трупа. Неуважна недбалість до самого себе, байдужність потім переходять у страх перед неминучістю.
І от, повний сил, енергії, але, так і не розставшись із власними переконаннями, він занедужує. Кріпиться, бореться із хворобою, хоча як медик бачить, що заражені завжди вмирають, і розуміє, що цей закон і його не мине. Не боячись подивитися в очі свому страху, з гордістю вмирає. Але пері смертю він ставати людиною. Ні, він не втрачає своєї особи, залишається до кінця вірний собі. Просто спадає маска нігілістичної безстрасності й він, як будь-яка людина, виявляє бажання бачити улюблену жінку. І що ж говорить він їй при зустрічі?
«ех, Ганна Сергіївна. Станемте говорити правду. Із мною кінчено. Потрапив під колесо. І виходить, що нема чого було думати про будущм. Стара штука смерть. А кожному внове. Дотепер не боюся… а там прийде безпам’ятство, і фюить!
(Він слабко махнув рукою.) Ну, що мені вам сказати… я любив вас! Це й колись не мало ніякого змісту, а тепер і поготів. Любов — форма, а м власна вже розкладається.
Скажу я краще. Що — яка ви славна! І тепер от коштуєте, така гарна…» Що ж це. У ньому прокинувся романтик? Так, просто людський романтизм — «дуньте на вмираючу лампаду, і нехай вона згасне…
» Не чи романтик він тут? Романтик. Але тепер це не має змісту, не розходитися з його переконаннями. Які відійшли на задній план. І він умер. Красиво. Що ж таке Базарів?
Хвороба? Ні, він новий тип людини. Без таких людей не було б освіти, науки, нових переконань, і взагалі чогось нового. Погано лише. Що ці нові переконання ніяким образом не стиковивались із навколишньою реальністю. Повне заперечення реальності — крайність, представлена в романі в самому твердому її прояві. У більше м’якій формі Азарови в житті досить превстигнуть. Важливо лише не заперечувати дійсність і навколишню реальність.