Твір по літературі: Що мені дорого в лірику А. С. Пушкіна Пушкіна для мене не застиглий еталон, не догма, це й життя, і сльози, і любов — цілий мир, багатства якого невичерпні. С. Гейченко Ще й ще раз звертаюся до творчості Пушкіна, перечитую незабутні вірші великого поета. Художній мир Пушкіна, часто незбагненний по об’ємності, при видимій структурній простоті те саме що природний мир природи. Усе тут взаємозалежно й відповідно до: однаково гармонійно сусідять другу іншому подібні й контрастні відтінки почуттів, страстей, думок, ситуацій, подібно тому, як у тому самому пейзажі органічно сполучаються подібні й контрастні відтінки кольору. Уважаю, що той, хто позбавлений відчуття пушкінського миру, настільки збитковий духовно, як і той, хто чому-або позбавлений почуття рідної природи. Поет учить почувати захід і смак поезії природи, поезії рідного російського народу: «Там російський дух… там Руссю пахне». Добрий і розумний, Пушкін нагадує про великі багатства росіянці душі, про її волелюбність, шляхетність, про мужню боротьбу за щастя, мир і справедливість. Все це знаходиш у пушкінських віршах, якщо замислюєшся над тим, які думки й почуття володіли поетом, коли він створював свої добутки.
Пушкіна писав тільки про те, що його хвилювало, на що він не міг не відгукнутися своєю чуйною й всеосяжною душею. Його поезія вся дзенькає від слів «друг», «брат», «товариш», «дружба», «приятельство». Вона звернена до друзів, дружба переповняє її. От палке звертання: «про други», «мій перший друг, мій друг безцінний», «ліцейського життя милий брат», «товариш милий, друг прямій». Головна турбота Пушкіна — вірна й навіть вічна дружба: Друзі мої, прекрасний наш сполучник!
Він як душу нероздільний і вічний… Поет гордий тим, що «дружбі плів вінок». Сам він зізнається: «Щастя моїх друзів мені було солодким утешеньем». Для Пушкіна зрада дружбі — злочин. У вільнолюбному вірші «Село», забороненому при житті поета, читаю: Друг людства сумно зауважує Скрізь неуцтва згубна ганьба. Друг людства, що ненавидить рабство, що мріє «про часи прийдешніх, коли народи, звади забувши, у велику сім’ю з’єднаються», — такий Пушкін. Поет немов задався метою подружить геть усе: праця в нього став «іншому Аврори златой», калмик — «іншому степів», скіпа в селянській хаті — «зимових друг ночей», «вигодуваний у неволі орел молодий» — вірний товариш в’язня, а морський прибій звучить «як друга ремство тужливий». «Прощайте, друзі!
» — сказав умираючий Пушкін книгам у своєму кабінеті. Поет мріяв про те, що його власні рядки — його друзі — у віддаленому майбутньому нагадають про нього, про Пушкіна, «як вірний друг, нагадає хоч єдиний звук». І от уже більше 200 років нагадують його вірші про великого й мудрого друга всіх — Пушкіні. Перший наш поет був образованнейшим людиною свого часу. Пізнання його в області історії, філософії, політичній економії, літератури різних країн і століть не перестають дивувати нас і сьогодні. Його добутку усмоктують у себе всю цю інформацію, виражаючи її ненастирливо, з більшим почуттям міри й добірністю. Будь-який добуток поета — це шедевр. От переді мною вірш «До моря» (1824 г). «Прощай, вільна стихія…
» Воля насамперед залучає поета. У вираженні «вільна стихія» поняття волі ще посилене тим, що епітет «вільна» віднесений до слова «стихія», що у собі самому вужі несе зміст нічим не зв’язаної, вільної сили. Образ моря рисується як образ якогось живого богатиря, і не випадково епітет «нескоримий» поставлений у чоловічому роді. Тут і краса моря, і його міць. Поет любить і його «тишу у вечірню годину й норовливі пориви», говорить про «урочисту вроду» моря. З любов’ю обіцяє пам’ятати його…скелі…
затоки И блиск, і тінь, і говір хвиль. Таке море — тільки в Пушкіна. І хіба це не викликає замилування? У поезії Пушкіна безліч картин природи, і всі вони чудові, всі вони прекрасні, всі вони хвилюють душу. А скільки прекрасних слів про любов написано поетом!
От незабутній вірш «ДО » («Я пам’ятаю дивовижне мгновенье»). Це шедевр світової любовної лірики. У ньому у високому ступені поетично й щиро виражена любов. Це почуття повно високої краси, гуманності, шляхетності. Хвилює в поезії Пушкіна і його постійна турбота про те, що потрібно жити так, щоб нащадкам було що згадати. Пройде він повз вас у мороці ночі И про мене згадає.
Треба думати не тільки про себе, затверджує поет, але й про інших, про идущих на зміну. Треба, як говорять, «залишити по собі гарну пам’ять». Ця думка звучить у вірші «Знову я відвідав» (1835 р.). Близькі до цих думок і вірші з елегії » чиБроджу я уздовж вулиць шумних»: …Я говорю: промчаться роки, И скільки тут ні видно нас, Ми все зійдемо під вічні зводи — И чий-нибудь вуж близький година. … И нехай у гробового входу Младая буде життя грати…
Автор підводить до думки про необхідність доброго, діючого зв’язку між поколіннями, про те, щоб жити для майбутнього, а не тільки для себе. Прекрасний у поезії Пушкіна й образ поета. Це мудрий гуманіст, що роздумує над ходом часу, що розуміє закономірність що відбувається, любляче життя й людей, у самому сумі, що прийшов до світлого погляду на майбутнє. «Загальний колорит поезії Пушкіна, і особливо ліричної, — внутрішня краса людини й що плекає душу гуманність», — писав В.
Г. Бєлінський. Поезія Пушкіна — це невичерпне джерело, що, як у казці, напуває «живою водою» усіх, хто доторкається до нього. Крім радості спілкування з людиною глибокого розуму й «палкого, шляхетного серця, вона дарує нам «нез’ясовані наслажденья», виховує в нас «почуття добрі», учить любити й розуміти «геній чистої краси».
Вірші Пушкіна — це й живопис, і музика. Вони супроводжують нас із самого раннього дитинства. І щораз, вертаючись до них, знаходиш у них щось нове. Я повністю згодна з Володимиром Гоцуленко, що у книзі «Тропа до Пушкіна» говорив: И пушкінським віршам звучати на світі білому, Покуда в нас самих, як радісна звістка, Живуть всупереч лихам, Що Трапляються, надія й любов, достоїнство й честь. І якщо можна жити з оглядкою, інакше, піклуючись лише про те, щоб дати душі спокій, — скажіть, отчого украдкою ми плачемо над пушкінським рядком, над пушкінським рядком?