Непоправний ідеаліст і романтик, А. П. Платонов вірив в «життєву творчість добра», в «мир і світло», що зберігаються в людській душі, узорю прогресу, що займається на обрії історії «, людства». Письменник — реаліст, Платонов бачив причини, що змушують людей «заощаджувати свою правду», «виключати свідомість», «переходити зсередини зовні», не залишаючи в душі ні єдиного «особистого почуття», «втрачати відчуття самого себе». Він розумів, чому «життя на час зупиняє» тієї або іншої людини, підкоряючи його без залишку запеклій боротьбі, чому «невгасиме життя» раз у раз гасне в людях, породжуючи навколо морок і війну. А. П.
Платонов належить до тих авторам, хто почув у революції не тільки «музику», але й розпачливий лемент. Він побачив, що добрим бажанням іноді відповідають злі справи, а хтось передбачив для посилення своєї влади знищення багатьох ні в чому не винних людей, що нібито заважають загальному добру Повість А. П. Платонова «Котлован» (1930) — драматична картина зламування часу й зламування народного життя в період виконання планів перших п’ятирічок і колгоспного будівництва.
Революційний вихор сімнадцятого року підняв дибки всю Росію, указав їй новий шлях, по якому кинулися «у сонячний край непочатий» мільйони людей. Але не всі поспішають іти по загальній дорозі у світле майбутнє Головний герой повести «Котлован» Вощев звільнений «у день тридцятиріччя особистого життя… з невеликого механічного заводу, де він добував засоби для свого існування». Куди йде він? Він знаходить роботу на риття котловану для загальпролетарського будинку. Але й тут його не залишає «замисленість серед загального темпу праці», через яку йому розрахували на заводі. Про що ж думає герой?
Що шукає? Він думає «про план загального життя», про істину, без якої «соромно жити».
Він не може «трудитися й ступати по дорозі, не знаючи точного пристрою миру й того, куди треба прагнути». Саме пошук істини й сенсу життя не дозволяє Вощеву залишатися на місці. Його маршрут позбавлений конкретності. Простір, у якому рухається герой, це не стільки простори Радянського Союзу, скільки умовний простір змісту, і його координати — місто, котлован, колгосп імені Генеральної лінії — мають символічне значення Тут, у цих крапках нескінченного миру, Вощев намагається знайти істину. І на будівництві котловану, і в колгоспі він зустрічає людей, які, як здається на перший погляд, цю істину знайшли.
У робітників, будівельників котловану, є цілком певна мета: вони будують «той єдиний будинок, куди ввійде на поселення весь місцевий клас пролетаріату. Що був лише в мріях і мріях, він незабаром стане реальністю, адже будівництво вже почате, а виходить, незабаром збудеться мрія про загальне щастя. Хіба це не є та істина, заради якої варто жити? Але чим більше вдивляється Вощев в обличчя будівельників, тим сильніше випробовує розчарування від такої істини: «Хоча вони й володіли сенсом життя, що рівносильно вічному щастю, однак їхньої особи були похмурі й худі, а замість спокою життя вони мали виснаження. Вощев зі скнарістю надії, зі страхом втрати спостерігав цих смутно існуючих людей, здатних без торжества зберігати в собі істину». Не знаходить істини Вощев і в селі. Тут завдання теж просте й конкретна: ліквідувати кулаків, звезти все майно на оргдвор, оголосити про створення колгоспу, і тоді всі селяни об’єднаються в єдину щасливу сім’ю.
І от коли «кулацкий сектор», занурений на пліт, наконец-то зник за поворотом ріки, у колгоспі починається свято. Дивна, майже нереальний танець, що супроводжується «вигуками достатку» і іржанням усуспільнених коней, так не схожий на щиру людську радість. І навіть після того як музика припинилася, механічне топтання «щасливих» колгоспників триває. Вторячи мусі, що задзижчав, «колгосп… запік слабким голосом.
Слів у цій пісні зрозуміти було не можна… але в них чулося жалібне щастя й наспів людини, що бреде,». Радість, подібна смерті, — от результат того перелопачування життя, що здійснюють платоновские герої.
Не випадково мирне будівництво в повісті «Котлован» зображене як жертвопринесення майбутньому Але Вощеву потрібно доторкнутися перстами до цьому «майбутньому щастю й дійству», щоб увірувати у святість і необхідність жертв. Надія на знаходження істини з новою силою загоряється в душі Вощева з появою на котловані Насті. Вона стає для нього втіленням істини, мети.
Її життя — виправдання смерті Козлова, Софронова й багатьох інших жертв. Але зайняті «загальним щастям» будівельники не вберегли дівчинку. «Ніхто не прийшов провідати захворілу Настю, тому що кожний нагнув голову й безупинно думав про суцільну колективізацію». Загальпролетарський будинок, котлован під який з такою ретельністю рили герої повести, так і залишився мрією. Реальністю стала могила для Насті.
Цю могилу Чиклин видовбав у вічному камені на далекому краї котловану. Риття котловану й створення колгоспу є в повісті Платонова втіленням будівництва того нового життя, що повинна була даровать людям царство істини Але в тіла померлої Насті Вощев не тільки з гіркотою зрозумів, що в цьому великому будівництві не знайти йому істини й сенсу життя, але вперше взагалі засумнівався в їхньому існуванні: «Вощев стояв у здивуванні над цією затихлою дитиною, вона вже не знав, де ж тепер буде комунізм на світі, якщо його немає спочатку в дитячому почутті й у переконаному враженні? Навіщо йому тепер потрібний сенс життя й істина всесвітнього походження, якщо немає маленького, вірного чоловічка, у якому істина стала б радістю й движеньем?
» А це значить, що нема чого йому більше залишатися тут, поблизу котловану, і прийде знову відправлятися в шлях і знову підбирати по дорозі непотрібні речі, щоб коли-небудь, нехай не зараз, вони одержали який-небудь зміст, тому що все в цьому світі повинне мати сенс. І буде ця мандрівка вічним, тому що «ніде людині кінця не знайдеш і масштабної карти душі його скласти не можна». І буде герой брести й брести, зустрічаючи на своєму шляху таких же самотніх людей, що осиротіли від втрати вищого змісту.
І може бути, десь на повороті обдасть його морозним пилом скажено мчиться кудись «птах-трійка». «Русь, куди ж несешся ти?
дай відповідь. Не дає відповіді…
»