Шляхетність проти підлості (По романі А. С. Пушкіна «Дубровский») А. С. Пушкін, все життя ненавидевший несправедливість, порожнечу й «дикість» дворянства, у романі «Дубровский» висунув на перший план одного із представників провінційного дворянства — честолюбного, шляхетного повстанця, що постраждав від свого ж стану, молодого Дубровского. Самодурство й деспотизм знатного пана Троекурова приводить до того, що старий пан Андрій Гаврилович Дубровский умирає. Його маєток незаконно присуджується Троекурову.
Із цього моменту розвивається конфлікт, у душах селян Дубровского назріває бунт. Молодий Володимир Дубровский ідеалізований Пушкіним. Таким він бачить героя-визволителя, борця за правду й справедливість. Молодий дворянин наділений рисами типового романтичного героя: розумний, утворений, шляхетний, хоробрий, добрий, ставний, гарний. Його відносини із селянами побудовані на відданості й довірі. Протест селян проти самодурства Троекурова знаходить відгук у серце Дубровского.
Ними рухає почуття мести за смерть Андрія Гавриловича Дубровского, їм ненависні державні чиновники, здатні працювати тільки на богатих, нечистих на руку місцевих «ідолів». Бунт у душі народу майже завжди «виливається в реальну боротьбу. Тому, за законами авантюрно-пригодницького жанру, народне повстання здобуває підпільний характер, невідома зграя шляхетних розбійників грабує й спалює поміщицькі садиби. Владимир Дубровский закоханий у дочку свого ворога, тому відмовляється від помсти Троекурову. Пушкіна збільшує конфлікт весіллям Маші Троекуровой і літнього князя Верейского й підтримкою цього шлюбу батьком дівчини. Дубровский запекло намагається відвоювати свою любов, але спізнюється.
Махаючи повінчана, Дубровский поранений. Остання деталь служить сюжетним виправданням для того, щоб війна повстанців прийняла масовий характер А. С. Пушкін зобразив побут і вдачі провінційного дворянства з ідеалізованими моральними й моральними підвалинами стародавнього дворянства.
Він протиставив чесність — підлості, щедрість — жадібності, любов — ненависті, стриманість — разгулам. У романі розкрита паразитична сутність чиновництва, його марність, боягузтво й перекрученість. Добро й шляхетність, як у казках, повинне перемагати, тому Пушкін закінчує роман зникненням зграї розбійників, залишаючи шанс, що, коли час прийде, вона знову встане на захист пригноблених.