Сім’я й суспільство в драмі А. Н. Островського «Гроза»
Сім’я — складова частина будь-якого суспільства. Виключенням не є й місто Калинов, і тому громадське життя тут побудоване на тих же принципах, що й сімейна
Найбільше повно Островський представляє нам сім’ю Кабанових, на чолі, у центрі, на вершині якої втримується Марфа Ігнатіївна Кабанова, багата купчиха, з її патріархальним вихованням і мораллю. Далі розташовуються інші члени її сім’ї: дочка Варвара, дівчина норовлива, хитра, що не звиклий підкорятися навіть матері; син Тихін, у якому всякі прояви живої людської душі настільки задавлені постійним (з народження) пануванням матері, що протистояти її тиранії він не може; невістка Катерина, жінка лагідна, але тонко почуває, емоційна
Катерина, на перший погляд, жінка нічим не примітна, звичайна. «Утомлюся я, бувало, рано; коли влітку, так сходжу на ключик, умиюся… У мене квітів було багато, багато. Потім підемо з маменькой у церкву… у нас повний будинок був мандрівниць і прочанок… А прийдемо із церкви, сядемо за яку-небудь роботу, більше по оксамиті золотом, а мандрівниці стануть розповідати, де вони були, що бачили, житія різні, або вірші співають…» — згадує Катерина про своєму життя-буття до заміжжя. Я думаю, майже кожна дівчина з купецької сім’ї могла розповісти про своє життя що-небудь подібне. Але життя після заміжжя не радує Катерину, тому вона й живе спогадами про своє привільне життя з родителями. Влада свекрухи в будинку чоловіка безмежна. Катерина повинна повністю підкорятися матері чоловіка. Кабаниха патріархально править у цій сім’ї, заміняючи собою владику-чоловіка, але щиро бажає щастя Тихонові й тому намагається по таких же законах вибудувати сімейне життя свого сина, що «з її волі ні на крок». Та й дружина його, Катерина, майже цьому не противиться: «Для мене, маменька, усе одне, що рідний мати, що ти…» — говорить вона. Хоча далі зауважує: » Наклеп-Те терпіти кому ж приємно!»
Патріархальні, домостроївські закони, беззастережного виконання яких вимагає Кабаниха, по більшій частині засновані на вже віджилих, «мертвих» традиціях і звичаях, по яких чоловік — створення найвищого, потребуючого беззастережного жіночого підпорядкування, і тому дружина повинна чоловіка боятися, а він — наказувати. Також необхідно, щоб вона не грубила свекрухи, «щоб почитала її, як рідну матір», щоб сложа ручки не сиділа, як бариня, «щоб в окни око не витріщало»; «гарна дружина, провівши чоловіка-те, години півтора виє, лежить на ґанку…», так у ноги йому кланяється, прощаючись. І Катерина все це терпить, тому що й сім’я, що де виросла вона, теж була часткою суспільства, життя якого побудована на патріархальних законах. (Адже й заміж була видана не по любові, а відповідно до подань про заміжжя в купецькому середовищі.)
Самим яскравим прикладом такого суспільства є місто Калинов: у нього є свій «центр», «глава», і, природно, він чоловік. Тому що місто провінційним, купецький, те цим главою є Дикої — самий багатий купець у місті, і тому він нікого не боїться й над тими, хто переможніше, тиранствует, куражиться. (Як і Кабаниха у своєму сімействі.) Влада Дикого заснована не на повазі, як у всякому цивілізованому суспільстві, а на грошах і страху. Як Кабаниха говорить зневажливо про Катерину «ека птах», так і Дикої відповідає на прохання Кулигина для «загальної користі» спорудити громовідвід і сонячні годинники на бульварі: «Що я тобі рівний, або що! Ишь ти — яку справу знайшов важливе…» Так він ставиться до людей, у якій ступеня залежної від нього, а їм «…нема чого робити, треба скоритися!». И лише залишається мріяти: «А от коли буде в мене мільйон, тоді поговорю…», тому як «…у кого гроші, той намагається бедного закабалити…».
Та й сім’я самого Дикого будується на тих же принципах: кожний принижений. Дружина Дикого щоранку зі слізьми благає: «Панотця, не розсердите! Голубчики, не розсердите!» І Борис, небажаний племінник, «живе, робить, що накажуть…», а дядько через рік разочтет, як йому завгодно буде
Створюється враження, які в жителів Калинова просто немає потреби у своїй волі: вони спокійно підкоряються давно постійним, загальноприйнятим нормам і звичаям, їх цілком задовольняє спокійний, «правильний», замкнутий мирок, і, швидше за все, цьому сприяє їх загальне (від Глаши до самого Дикого) неуцтво, підтримуване оповіданнями мандрівниць Феклуш про «людей з песьими главами», про «султанів Мах-Нутах» з них несправедливим судом
И, по-моєму, Кабаниха (бути може, підсвідомо) розуміє, що ці оповідання й вигадки зміцнюють її патріархальну владу, і тому містить при собі Феклушу. А й «так удоволена, так удоволена, по горлушко!»
От чому в цьому неосвіченому замкнутому мирке будь-яка стихія, по-перше, лякає. У патріархальній купецькій сім’ї неможливо зустріти таке почуття, як любов; тут воно діє як стихія, руйнуючи всі порядки й підстави, а тому сприймається як щось беззаконне, ганебне. Коли Катерина, прощаючись із Тихоном, у пориві почуття кидається йому на шию, то одержує гнівну одповідь свекрухи: «Що ти на шию-те виснеш, безстидниця! Не з коханцем прощаєшся! Він чоловік тобі, глава! Аль порядку не знаєш…»
Подібне відношення до щирого почуття тут можна зрівняти з реакцією калиновцев на іншу стихію, що піднімає їхній спокій, грозу. На цей випадок у них теж утворився певний звичай: прийнятий уважати, що » гроза-те нам на кару посилає…».
Любов Катерини до Бориса ставить її проти всього калиновского суспільства, і тому воно відриває неї. Це суспільство не визнає ті, хто піднімає його порядки, не треба всім його законам. І, бути може, тому така людина, як Кулигин, не має сім’ї: він би не зміг випливати всім домостроївським законам її побудови, необхідним для існування в місті Калинове
Отже, у драмі Островського «Гроза» стихійна любов головної героїні ставить її проти неосвіченого калиновского суспільства, що живе за домостроївськими законами, які відмирають, і, у тому числі, проти сім’ї Кабанових. І це суспільство, і ця насіння відривають Катерину як далеке явище, що піднімає всі закони й порядки, а тому загрозливому цьому суспільству. Та й сама героїня, будучи породженням цього самого суспільства, не може простити собі «такого гріха» і тому йде на самогубство. Смутний кінець цієї драми. «Але в Катерине бачимо ми протест проти кабановских понять про моральність, — писав Н. А. Добролюбов у статті «Промінь світла в темному царстві», — протест, доведений до кінця, проголошений і під домашнім катуванням, і над безоднею…»