Гірко плаче в засніженому підворітті безпритульний, голодний пес: кухар з їдальні нормального харчування службовців Центральної Ради Народного Господарства хлюпнуло окропом і обварив йому лівий бік. Спереду — нічого гарного. «Бік болить нестерпно… завтра з’являться виразки, і, запитується, чим я їх буду лікувати?» «Усе випробував, з долею своєї мирюся й, якщо плачу зараз, те тільки від фізичного болю й холоду, тому що дух мій ще не згас… Але от тіло моє зламане, бите, поглумилися над ним люди досить…» Пес згадує Уласа, доброго кухаря графів Толстих. А що діється в «нормальному харчуванні» — розуму собачому незбагненно. «Прибіжить машинисточка… тремтить, морщиться, а лопає. А хіба їй такий стіл потрібний? Жаль мені її, жаль!» А самого себе ще більше жаль — адже йти нікуди. Бідна дівчина, а ще жалує пса: «Що ти скиглиш, бедняжка, хто тебе скривдив?» Але їй і самої погано, холодно й живіт болить… Панянка втекла, а пес залишився в підворітті, вирішивши отут і здохнути. Розпач поваляв його. Вона його назвала Кулькою. Хіба Кульки такі? Втім, спасибі на добром слові
На іншій стороні вулиці ляснула двері яскраво освітленого магазина, здався громадянин, саме громадянин, а не товариш, скоріше навіть — пан. Пес розуміє це по очах людини. Пан перетнув вулицю й увійшов у підворіття, до пса. Що йому треба? У нього в кишені ковбаса. «Віддайте її мені». Пес із останніх сил повзе до тротуару. Він плаче. «Глянь на мене. Я вмираю. Але на що вам все це? Ви сьогодні снідали…»
Загадковий пан нахилився до пса й витягся з кишені білий згорток. Він віддав ковбасу псові й покликав його за собою. І цей теж назвав його Кулькою. «З вами йти? Так на край світла». Вони пішли по Пречистенке. Бік болів нестерпно, але Кулька часом навіть забувала про біль — так боявся втратити в штовханині свого благодійника. Якийсь кіт-бурлака зринув через ринву, і Кулька, злякавшись, що цей багатий дивак, чого доброго, прихопить і цього вода із собою, так брязнув зубами, що кіт махнув по трубі аж до другого поверху. Пан, мабуть, оцінив відданість Кульки й почастував його ще одним шматком ковбаси. Кулька довідалася Обухів провулок… Але адже тут швейцар! А вони ще гірше, ніж жорстокі двірники… «Так не бійся ти, іди», — сказав пан. Так Кулька виявилася у квартирі знаменитого професора Ф. Ф. Преображенський, про що, втім, ще не догадувався
Собака, що живе в Москві, якщо в неї є якісь мозки в голові, так чи інакше навчиться читати. Кулька, коли йому здійснилося чотири місяці, уже знав, що означають зелено-блакитні вивіски МСПО — м’ясна торгівля. До рибного магазина зручніше було підбігати позаду, з букви «А», тому що при початку слова стояв міліціонер. Загалом, пес у грамоті дещо знав
На дзвінок невідомого пана двері розкішної квартири безшумно розгорнула, і перед ними стала молода гарна жінка в білому фартучке й мереживній наколці. Із квартири несло божественним теплом. Жінка жахнулася побачивши паршивого пса. Пан пояснив, що це просто опік, і сказав Зине відвести пса всмотровую.
Переляканий пес вирішив не даватися — «зараз касторку змусять жерти й весь бік изрежут ножиками, а до нього й так доторкнутися не можна!» Він прийнявся метатися по квартирі в пошуках виходу, але був пійманий за ноги. З’явилася друга особистість, розкрила шафу, і звідти понесло солодким і нудним заходом. Пес ще встиг схопити особистість за ногу вище шнурків на черевику — але це було все. «Прощай, Москва!» — подумав він, остаточно завалився на бік і издох.
Коли він воскрес, небагато кружлялася голова, мало-мало нудило, але бік «сладостно мовчав». Пес відкрив праве око й побачив, що він туго забинтований поперек боків і живота. Хтось тихенько наспівував. Пес зачудувався, відкрив обоє очей і побачив неподалік чоловічу ногу на білому табуреті. Пан, приведший Кульки, наказує Зине купити для нього краківської ковбаси. А приманив він пса, пояснює пан професорові, винятково пещенням: терором із твариною зробити нічого не можна. «Вони дарма думають, що терор допоможе. Терор зовсім паралізує нервову систему». Задзвенів телефон. Професор відвів Кульки в запаморочливо розкішний кабінет і наказав лягти. Сам він сіл за величезний письмовий стіл і відразу зробився незвичайно важливим і представницьким. Увійшов відвідувач. Він був у захваті, а професора назвав чарівником. Метод омолодження, винайдений професором Пилипом Пилиповичем Преображенським, робить просто чудеса. Потім з’явилася шарудлива дама в хоробро заломленій набік капелюсі й із блискаючим кольє на млявої жеваной шиї. Почалися якісь дивні розмови й маніпуляції. «Ну вас до чорта, — мутно подумав пес, поклавши голову на лабети й задрімавши від сорому…» Він опам’ятався від дзенькоту й побачив, що Пилип Пилипович жбурнув у таз якісь сяючі трубки
Двері відкривалися, перемінялися особи, гриміли інструменти в шафі, і Пилип Пилипович працював не покладаючи рук. «Паскудна квартирка, — думав пес, — але до чого добре! А на якого чорта я йому знадобився? Невже ж жити залишить? А може, я й гарний. Видно, моє щастя».
Глибоким вечором пса остаточно розбудили четверо відвідувачів. Вони були зовсім особливі — всі молоді люди, і всі одягнені дуже скромно. Пилип Пилипович зустрів їх неприязно. Першою справою він указав їм на те, що треба б ходити в калошах у таку погоду, а то простудяться, та й наслідили в нього на перських килимах. Що заговорив був тип з копицею густейших волосся замовкло. Всі четверо дивилися на професора в здивуванні. Виявилося, що один із що прийшли — зовсім не чоловік, а тому професор дозволив йому (їй) залишитися як є, а інші нехай знімуть головні убори. Це було домоуправління в повному складі. Чорного кошлатого кликали Швондер, він був начальник. Відбулося щось начебто загальних зборів мешканців із приводу ущільнення квартир. Професор нагадує, що його власна квартира постановою від 12 серпня звільнена від яких би те не було ущільнень і переселень. Однак Швондер не здається. На думку зборів, сім кімнат для одного мешканця — це занадто багато. На що професор відповідає, що він один живе й працює в семи кімнатах і бажав би мати восьму — під бібліотеку
Четвірка оніміла. Перелічивши призначення кожної з кімнат, професор просить дозволи йти обідати. Швондер здаватися не має наміру. Виявляється, саме на столову й оглядову правління поклало око. Пилип Пилипович почервонів, очікуючи продовження. Швондер заявив, що вони подадуть на нього скаргу у вищі інстанції. «Ага, — мовив Пилип Пилипович, — так? — И голос його прийняв підозріло ввічливий відтінок. — Одну хвилиночку попрошу вас почекати». Він телефонує якомусь Петру Олександровичу, особі, судячи з реакції четвірки, надзвичайно важливому, і повідомляє його, що припиняє роботу і їде в Сочі. Той, зажадавши до телефону Швондера, говорить йому щось таке, від чого особа Швондера здобуває багряний відтінок. Дівиця, намагаючись зм’якшити положення, предлагаетпрофессору купити кілька журналів в — користь дітей Німеччини. Професор навідріз відмовляється. Він не хоче, і все. Роздратована активістка заявляє, що взагалі-те професора варто було б заарештувати — він ненависник пролетаріату. Професор не заперечує, так, він не любить пролетаріату. Він кричить Зине, щоб подавала обід. Це означає, що питання вичерпане. Четверо мовчачи вийшли з кабінету, мовчачи пройшли приймальню, мовчачи — передню, і чутно було, як за ними закрилася важко й звучно парадна двері
Стіл накритий по-царському, отут і сьомга, нарізана тонкими скибочками, отут і мариновані вугри, і шматок сиру зі сльозою, і ікра. І чарочки й графинчики з різнобарвними горілочками. Професор Преображенський і його асистент доктор Борменталь — більші гурмани. Дістається дещо й псові, незважаючи на заперечення куховарки, що його годує в кухні. Пес, переївши, задрімав