Способи розкриття психології героїв у романі «Злочин і покарання» Ф. Г. Достоєвського

Способи розкриття психології героїв у романі «Злочин і покарання» Ф. Г. Достоєвського

У центрі кожного літературного твору коштує людина з його складним внутрішнім миром. Кожний письменник - по суті, психолог, завдання якого розкрити душу людини, зрозуміти мотиви вчинків героя. Літературний персонаж - це як би макет, на якому вивчаються складні людські взаємини. Письменник досліджує своїх героїв, залишаючи при цьому йому деяку свободу дій. Щоб не "стиснути" ні в чому своїх героїв, у кожному Твір письменником використовується ряд психологічних прийомів, які дозволяють проникнути у внутрішній мир героя. Видатним майстром у вивченні людської психології є Ф. Г. Достоєвський, і вінцем його дослідження душі людини можна назвати роман "Злочин і покарання". Крім традиційних способів проникнення у внутрішній мир героя - портрет, пейзаж, мовлення, письменник використовує й зовсім нові прийоми, тим самим залишаючи героя наодинці із самим собою, з його совістю й свободою дій. "Самий жагучий і крайній захисник волі людини, якого тільки знає історія людської думки", - говорить про Достоєвського відомий філософ Бердяєв. Ф. Г. Достоєвський досліджує щиросердечну волю людини, і цей несамовитий психологізм письменника виникає, як мені здається, з його твердження волі й можливості відродження людської душі, "відновлення загиблої людини". Але щоб побачити душу людську в розвитку, необхідно глибоко проникнути в цей складний і незрозумілий мир

Якщо звернутися до досвіду попередників Ф. Г. Достоєвського, можна виділити наступні прийоми, які потім використовує й сам Ф. Г. Достоєвський. Це насамперед портрет героя, його мовлення, учинки, взаимо характеристики героїв і прямі авторські характеристики. Допомагають проникнути у внутрішній мир героїв і такі прийоми, як листа, щоденники. Читаючи їх, ми як би перебуваємо наодинці з героєм, а проникнення у свята святих, в особисті щоденники й зовсім не залишає причин сумніватися в щирості персонажів. І все-таки для такого художника, як Ф. Г. Достоєвський, цього недостатньо, тому він веде у свої добутки цілий ряд нових літературних прийомів витягу на світло несвідомого. Його герої постійно перебувають у стані найглибшого морального потрясіння, надриву; не випадково для творів Достоєвського особливо характерні сни, мріяння, істерика й так званий стан афекту, близьке до істерики. Мовлення героїв у Ф. Г. Достоєвського набуває нового значення: вони не говорять, а "проговорюються", або ж між героями відбувається напружена гра словами, завдяки чому одкровення набувають подвійного сенсу, викликаючи ряд асоціацій. І зрештою, збагненням самого глибинного шару, одним зі способів проникнення у внутрішній мир героя є сама композиція Твір: зближення по подібності й контрасту окремих епізодів, сцен, дублювання сюжетних ситуацій (на рівні сюжету або із залученням поза фабульними елементами сюжету, наприклад біблійних легенд, притч і інших вставних епізодів). Відразу хотілося б відзначити ще одну особливість Твір Ф. Г. Достоєвського. Це адекватність внутрішнього стану душі героїв Достоєвського навколишньому світу

Про функції пейзаж сказаний багато. Хрестоматійним стало висловлення про те, що пейзаж розкриває внутрішній мир героя. И. А. Бунін ставив Ф. Г. Достоєвському в провину те, що у творах Достоєвського немає пейзажу. Письменник дійсно мало описує природу, але в його добутках "фантастичний реалізм" (як він сам називав свій метод) проявляється у сверхпейзаже, у злитті пейзажу миру й пейзажу душі. Основний пейзаж Ф. Г. Достоєвського - Петербург, його краси, а люди, стан їхньої душі адекватні один іншому, всі вони двійники й антиподи. Проблему двойничества в романі також варто виділити серед прийомів проникнення у внутрішній мир героя. Одержавши її як би в спадщину від М. Ю. Лермонтова, Ф. Г. Достоєвський, скажемо так, поставив двійників на службу ідеї роману й зробив їхнім своєрідним способом розуміння однієї людини через інший. Така система персонажів дозволяє тлумачити вчинки головних діючих осіб через інших героїв, причому ні

Один з героїв не зайвий, і всі вони є, по суті, різними гранями душі головного героя Родіона Раскольникова.

Розглянемо докладніше старі, відомі в літературі до Ф. Г. Достоєвського способи проникнення у внутрішній мир людини, звернувши особливу увагу на новаторство письменника. Незвичайно цікаві портрети в Достоєвського, вони зовсім не схожі на своїх літературних попередників, і в той же час портрет у Достоєвського виконує свою незмінну функцію: розповідає про людину якнайбільше. Портрети у Ф. Г. Достоєвського одночасно схематичні я символични, вони блискавично вихоплюють головні деталі. У портреті Раскольникова немає нічого особливого, він гарний, добре складний, високий, "із прекрасними темними очами". Але при всій його схематичності є яскраві, що виділяються деталі: одяг-руб'я, "занадто примітний капелюх" (як терновий вінців) - створюють або ледь не образ Христа, що сходить на Голгофу. Гарний і Свидригайлов, але його особа - це маска, губи занадто червоні для його віку, ока занадто ярки. Така краса заворожує, Свидригайлов - це диявол. Сон - повна його протилежність. Маленька, худенька, у капелюсі з пером. Це образ ангела із блакитними очами й пером, тобто крильми за спиною. Вона схожа на дитину, та й всі улюблені герої Достоєвського схожі на дітей (Лизавета, Соня). Діти, по Достоєвському, - Христов образ, у Біблії сказані: "Будьте як діти". Т.е. будьте негріховними істотами. У душі таких людей, як Соня, немає зла й гріха, вони несуть у собі добро й не можуть брехати. Їх можна, звичайно, уважати резонерами, але це насамперед герої Федора Достоєвського. Розкольників-Теоретик нічого не може відповісти на аж ніяк не софистские, але проте точні й вірні міркування Соні