Твір по літературі: Сповідь «Хулігана» С. Єсеніна Чого ж гарного? Повний розвал! Шумить, Як Єсенін вучастке. В. Маяковський У свій час у кожного художника — і в художника слова — була своя репутація. Пушкіна — джиґун, едгар По — п’яниця, Бродський — тунеядец. Не уник подібної долі і Єсенін.
Слава «хулігана й скандаліста» міцно закріпилася за ним — причому закріпилася в писемній формі: тому свідченням і наведені вище рядка, і вірші самого Єсеніна. А, як відомо, що написано пером… Так і залишився жити в літературі цей образ. І для багатьох Єсенін поетом «Москви шинкарською», «московським бешкетним гулякою» був і буде завжди. Спробуємо ж проаналізувати цей образ, простежити джерела його зародження, його розвиток, його кінець У російському літературознавстві існує давня традиція особисті трагедії героїв і їхніх авторів уважати відбиттям більше широких соціальних конфліктів: Онєгін застрелив свого друга, тому що був «зайвим» людиною у своєму суспільстві, а Джек Лондон покінчило життя самогубством, зломлений ворожої художникові капіталістичною дійсністю.
Такий підхід у цілому не поганий і продуктивний, і при розкритті причин есенинского відходу в «хулігани» представляється цілком логічним Перше «хуліганське» вірш поета, що, до речі, так і називається — «Хуліган», — ставиться до післяреволюційного періоду й датується 1919 роком. До цього минулого захоплені, повні очікування «чудесної гості» — революції — вірші. У них поет оспівував прийдешні зміни в житті країни й райський край Инонию, у якому всі по-іншому, краще, чистіше, добріше. Край цей дивним образом схожий на рідне село автора, перетворену й ідеалізовану. Але мріям поета не призначено було збутися Гримнула війна, а за нею — індустріалізація всієї країни, і від «мужицького раю» довелося відмовитися. У Єсеніна не залишається «любові ні до міста, ні до села».
А звідси недалеко й до шинку: Тому-Те уросла ту жиль У перебори тальянки дзвінкої И соломою пропахлий мужик Захлинувся лихою самогонкою Відтепер герой поезії Єсеніна — «московський бешкетний гуляка». Він навмисно йде нечесаний, викликаючи лайку й осуд з боку перехожих, ночами читає вірші повіям і п’є спирт, похабничає й скандалить. Його доля — «умерти в шинкарській п’яній бійці» на вигнутих московських вулицях. В есенинских віршах ми бачимо Москву «шинкарську», розгульну, п’яну. Це місто його захопив, запаморочив.
З болем думає герой про своє колишнє життя: Згадав я сільське дитинство, Згадав я сільську синь И всього трепетней і пронзительней його спогаду саме тоді, коли вслід йому доноситься чужа лайка — тому, бути може, він і любить свою скандальну славу. Адже в глибині душі він усе такий же сільський хлопець із волошковими очами й ранимим серцем. Його душу в крові від ударів ближніх, як колись у дитинстві було в крові особа. Він «ніжно хворий вспоминаньем дитинства» і жалем про колишню свіжість і «повіддя почуттів». Ця пам’ять про колишнє життя в рідному краї проявляється в характері образів його поетичних міркувань.
Герой — такий же хуліган, як і дощ, як вітер; розгульна туга точить його ока, немов сині листи хробак. Село стає для нього уособленням минулого, кращого життя й притулком, яким поет не поспішає скористатися, тому що Я люблю це місто вязевий, Нехай обрюзг він і нехай одрях… И від колишнього життя в нього залишилася одна радість — дружба з «братами нашими меншими». «Серед людей я дружби не маю», — говорить про себе герой. Люди не здатні відповісти на його почуття, це чужий і регочучий набрід, що не розуміє душі поета, а тому всіляко йому за це що мстить. Інша справа — звірі: «Для звірів приятель я гарний». Герой кланяється кожній корові з вивіски, йому жаль бездомних собак — адже для нього «брати — минулого й сестри — суки». Його знаменитий циліндр — не для того, щоб робити враження на жінок: подібні бажання здаються йому просто дурними.
У циліндрі «удобней» давати овес кобилі — щоб зменшити смуток, що таїться в серце. Отчого ж смутно поетові? Можливо, тому, що він самотній. Колись Блок писав про таку самітність: Зберігаю я до людей на безлюддя Нерозділену любов А Маяковський, не побачивши навколо себе людей, рветься цілувати «розумну морду трамвая». Самотній герой Єсеніна ж «прийшов цілувати корів». Він ніколи не скаже про людей — «озверевшие», тому що це буде образою для тварин Різкий осуд за свій цинізм і брутальність звичайно викликають два вірші «Сип, тальянка…» і «Співай же, співай, на проклятій гітарі…» Пізніше сам автор говорив, що не може від них відмовитися, тому що внутрішньо пережив все описане в них. «Гірка отрута» стала частиною життя героя.
У шинку за чаркою горілки він цинічно міркує про життя, про Росію, про жінок. Високе почуття любові для нього не існує, є тільки гірка «правда землі», основний людський інстинкт. Саме існування людини на цій землі — невдачі, спирт і сифіліс: И я сам, опустясь головою, Заливаю ока вином, Щоб не бачити в особу фатальне, Щоб подумати на мить про іншому Поет з болем усвідомлює глибину свого падіння. Почуття відрази викликає в нього «пропаща гульня». За підкресленою брутальністю й цинізмом ховається (а її потрібно приховувати, тому що немає нічого болючіше, ніж коли в душу — брудними руками) серце, відкрите для любові й добра. Так колись писав про себе Маяковський: «Я люблю дивитися, як умирають діти», ховаючи своє «суцільне серце», що стукає повсюдно.
Герой Єсеніна почуває Щось усіма навік втрачене Травень мій синій! Червень голубой! Життя здається йому загубленої. Він відчуває свою небувалу утому й знову вертається думками до рідної домівки, його доброчинному світлу. Але поет розуміє, що йому немає повернення в минуле, що згасла «та ніжна дрімота». Герой, однак, почуває, як залишає його бажання мучити себе. Він ні про що не жалує: Нехай не зладилися, нехай не збулися Ці помисли рожевих днів Якщо чорти в душі гніздилися — Виходить, ангели жили вней.
Останній цикл «хуліганських» віршів — «Любов хулігана». У минулому розгульне життя — любов з’явився як порятунок. Заради улюбленої герой готовий кинути вир шинків. Він співає їй про хуліганство, що йде. Нехай їм дісталася тільки осіння утома почуттів, не варто жалувати про те, що Так мало пройдено дорогий, Так багато зроблено помилок Герой воскрес для життя, він вірить у те, що він ще буде слухати пісні дощів і черемшин — «чим здоровий живе людина». Так знаходить свій кінець образ хулігана у творчості Єсеніна. З радістю поет відрікається «скандалити», з радістю шукає й знаходить нові теми для своїх віршів. Тому свідчення — краса його «Перських мотивів». Цей збірник так і починається — з визнання поета про те, що його душу більше не гризе «п’яне марення».
В «Листі до жінки» сам автор так представляє своє падіння у вир розгулу: у розкиданому побуті йому не вдалося визначитися у своєму призначенні, і він зволів «згоріти у вигарі п’яному». Тепер же всі не так. Він став не тим, чим ніколи був. І це — останнє слово в есенинской сповіді «хулігана».