Староверова Е. В.: Американська література
Кен елтон Кизи (роман «Над кукушкиним гніздом»)
з тим однієї з віх літератури США другої половини XX століття в цілому з’явився роман Кена Кизи ( 1935-2001) «Над кукушкиним гніздом» (1962).)- фігура, скандально знаменита в американській словесності. Він народився в Ла Хунті, штат Колорадо, закінчив Орегонский університет, учився в Стендфордском університеті, але кинув його, з головою втягшись у ризиковане підприємство: у якості добровільного (і оплачуваного) випробуваного він брав участь в експериментах із ЛСД, проведених у рамках наукової програми дослідження можливостей застосування наркотику в психіатричній практиці. Програма незабаром була закрита урядом, але Кизи ще на півроку залишився в психіатричній лікарні як санітар і нічного сторожа. Із цього досвіду й виріс роман «Над кукушкиним гніздом», яскравий, складний, технічно доконаний, абсолютно оригінальний і неймовірно актуальний.)- жодне з наступних добутків, у яких Кизи безуспішно наслідував самому собі, навіть приблизно не відповідало художньому рівню першого роману непрофесійного письменника. Начебто сама ледь, що наступила епоха, тривожна, конфліктна, суперечлива, обрала етого нічим не примітного парубка виразником її духу. (Кизи, завжди схильний до епатажу затверджував, що роман цілком був «продиктований» йому, коли він перебував у наркотичному трансі).)»біблією» 60-х, її персонажі й автор — героями молодіжного руху й контркультури. У яскраво розмальованому автобусі Кизи з компанією друзів, що називали себе «Веселими пустунами», колесив по США, пропагуючи волю від будь-яких обмежень, сидів у в’язниці за зберігання наркотиків, а в 70-е зробився розсудливим і оселився — уже до кінця життя — на своєму ранчо. Незважаючи на те, що Кизи написав біля десятка книг, («А часом нестерпно хочеться», 1964; «Пісня моряка», 1992; «Останнє коло», 1994 і ін.), в історію американської літератури він увійшов як автор одного добутку. Роман «Над кукушкиним гніздом» з’явився для 60-х тим же, чим «Над прірвою в житі» Селинджера для 50-х років: він відкрив людям ока на те, що з ними відбувається.)- пацієнти «психушки». З’ясовується, однак, що вони зовсім не божевільні. Просто ці люди по різних причинах не можуть пристосуватися до життя в суспільстві. Один з них (Біллі Биббит) заїка й болісно соромливий, інший (Хардинг) мучається почуттям неповноцінності через зради своєї дружини й т.д. Всі вони «кролики» і не можуть постояти за себе, а цей мир «створений для вовків», як пояснює новачкові Макмерфи «головний псих» відділення Хардинг. У божевільному будинку вони виявилися добровільно. Причому, вони зовсім не симулюють божевілля, але, дивні люди, вони настільки не відповідають здоровому американському способу життя, що суспільство охоче позбувається від них.) описана в романі, дуже сучасна, з м’якими кріслами, з телебаченням, радіо, із увічливим персоналом і самоврядуванням ради хворих — це маленька модель суспільства споживання, Америки взагалі. Не випадково склад пацієнтів і персоналу строкатий в етнічному й соціальному відношенні. Тут і індіанець, і американці шведського, ірландського, шотландського походження, негри-санітари й одна з медсестер — японка.) прогулянки й містять у чистоті. Багато хто з них усвідомлюють тім, що їх «вільний вибір» — лише ілюзія волі, що їх «самоврядування» — фікція, що їхнє життя — подоба життя. Але це плата за комфорт і відсутність турбот. Непомірна плата, як з’ясовується по ходу дії, тому що тут щодня й щогодини відбувається духовне вбивство. Всі нестандартні, але живі люди, ті, що зібралися в клініці, піддаються дивовижному пресингу, постійній психологічній обробці, ціль якої нібито адаптація до умов суспільного буття, а на ділі — стандартизація й нівелювання особистості.)- залізний розпорядок дня, вічно гуркітливе радіо, невсипущий нагляд за хворими й групові «терапевтичні» обговорення інтимних сторін життя кожного з пацієнтів. Нарешті, цьому служить сама погроза застосування радикальних засобів «вправляння мозків» — електрошка й лоботомии. Їх застосовують тільки до тих, хто не піддається нівелюванню й продовжує «виламуватися із системи», таким, як головний герой роману Макмерфи. Усього цього досить, щоб тримати людей в «кролячому» стані. Вони стають стандартними й легкокерованими. От яка вона, Америка початку 60-х, — затверджує автор, — гляньте, американці, і завмріть від жаху!)»приписання» пов’язані з образом Р. П. Макмерфи, сильного й відчайдушного хлопця із зичним голосом, рудою шевелюрою й перебитим у бійці носом, бабія й баляндрасника. У клініку він спрямований на примусове лікування. Він нестандартний, але по-іншому, чим інші пац