Староверова Е. В.: Американська література
Місцевий колорит реалізму в США й завдання американського роману
романтичного мистецтва. Передумови для виникнення реалістичної естетики в американській літературі зложилися лише в 1860-е у зв’язку із Громадянською війною між Північчю й Півднем. Війна зруйнувала два устояних соціальних порядки: не тільки горезвісний рабовласницький уклад Півдня, але й стару демократію Півночі. На зміну їм прийшло сучасне, імперіалістичне, індустріальне суспільство.)- найбільша криза в житті націй, радикальний перелом у її історії — різко змінила й направила розвиток американської словесності в нове русло. Військовий досвід вимагав втілення. Але описувати цю війну, так грубу, криваву й брудну, описувати повну плутанину, що почалася за нею, Реконструкції в романтичному ключі було можливо лише в ліричній поезії з її високим ступенем абстрагування, але не в прозі.) матеріалу. Спочатку, втім, не заборонялася деяка опора на заокеанський досвід, особливо на Диккенса й інших англійських реалістів і натуралістів.) натхнення в «цьому повсякденному, цьому вульгарному американському житті», випустила роман «Життя на сталеливарних заводах» (1861) і роман про життя в нетрях «Маргарет Хаус» (1862). Надалі письменниця залишилася вірна вибраній проблематиці.) війни в мемуарах її учасників, хроніках і солдатських щоденниках. Сам по собі мова цих свідчень, простий, іноді навіть просторічний, грубо виразний, прокладав дорогу новому методу в літературі США.) Альбіону Турже, Джорджа Вашингтона Кейбла. Першим же був роман Джона Вільяма Дефореста «Мисс Равенел іде до жителів півночі» (1867). Незважаючи на сильні батальні сцени й неприкрашене зображення військового побуту, що почасти предвосхится прозу е. Хемингуея, Дефорест, а тим більше інші військові романісти XIX століття, здавалося, виправдували заяву У. Уитмена: «Теперішня війна ніколи не потрапить у книги».)- «Червоний знак доблесті» (1895) Стивена Крейна ( 1871-1900) — лише на рубежі сторіч, і написав його автор, що народився через шість років після закінчення боїв. Художньо вражаючий погляд на Громадянську війну з Південної сторони був зроблений лише в XX столітті еллен Глазгоу й, особливо, Вільямом Фолкнером.)»заліковуванню ран», визнаному тоді важливим завданням літератури: поранених націй було необхідно відновити щиросердечні сили, щоб із упевненістю рухатися далі по шляху індустріального прогресу
Бажанням підтримати дух співвітчизників продиктований як образ «великої, возз’єднаної, торжествуючої Республіки» у фіналі «Мисс Равенел іде до жителів півночі» Дж. У. Дефореста, так і любовна ідилія на тлі знову розквітаючої після війни прекрасної південної природи, що вінчає добутки Дж. В. Кейбла. «Змусьте вашу героїню-південку закохатися в офіцера армії Півночі, і ваша книжка буде миттю надрукована», — іронізував із цього приводу Т. Н. Пейдж, сам, втім, охоче пользовавшийся даним прийомом
Потреба літератури США у твердженні традиційного національного оптимізму теоретично сформулював Вільям Динн Хоуеллс, найбільший письменник і критик рубежу XIX-XX століть: «Найбільш оптимістичний погляд на речі і є найбільш американський». Заява Хоуеллса, як і його власна творчість, підсумувало досвід реалістичної післявоєнної прози й зміцнило позиції рубежу сторіч, що став характерним для літератури США, «ніжного реалізму» з його «усміхненою» тенденцією, що згладжувала протиріччя національного життя
Досить продуктивною можливістю розвитку нового методу в американській словесності виявилося реалістичне переосмислення традицій романтичного нативізму — «дзеркальне» (в ідеалі) відбиття природи й побуту того або іншого регіону. У джерел даної лінії американського реалізму, що одержала потім широкий розвиток у так званій «літературі місцевого колориту» рубежу XIX-XX століть, критика поміщає Г. Бичер-Стоу з її «новоанглійськими» реалістичними романами («Сватовство священика», 1859 і ін.).
Тим часом не менш пильним і тверезим інтересом до матеріальних прикмет і духовних особливостей життя Нової Англії були відзначені й два ранніх романи Дж. У. Дефореста «Морський стрімчак» (1859) і історичний роман «Часи відьом» (1857), де релігійний фанатизм у Салеме кінця XVII століття одержує раціоналістичне пояснення.)»Сім’я Моргенсонов», 1862; «Двоє чоловіків», 1865; «Будинок храму», 1867); потім письменники Заходу: Френсис Брет Гарт із його «каліфорнійськими оповіданнями» 1870-х років («Щастя ревучого стана», 1870), Хоакин Міллер («Життя серед модоков», 1873), Амброуз Бирс і інші; за ними прозаїки-жителі півдня: Джордж Вашингтон Кейбл («Старі креольські дні», 1879) і інші
Важливим засобом розробки «місцевого» матеріалу стали мовні особливості жителів того або іншого регіону: відтворені багатьма авторами, вони надавали їхнім добуткам неповторний локальний колорит. «Першовідкривачами» даного, дуже плідного підходу були письменники-гумористи Старого Півдня, ще в 1840-е роки, що виступили із серіями коротких оповідань-замальовок південного побуту: О. Б. Лонгстрит («Картинки Джорджии», 1835), Т. Б. Торп («Великий ведмідь із Арканзасу», 1841), У. Т. Томпсон («Сватовство майора Джонса», 1843).
Цих авторів, що новаторски розвивали романтичну нативистскую традицію, часом уважають «провісниками реалізму в США»: просте грубе життя фермерського Півдня свідомо зображувалося ними безпосередньо й навіть підкреслене примітивно. (Примітно, що всі вони були людьми утвореними, а Огастес Лонгстрит в 1850-е роки був ректором університету в місті Оксфорд, штат Міссісіпі, де сторіччя через жил Вільям Фолкнер).
Їхній підхід був блискуче використаний післявоєнними письменниками-жителями півдня Джорджем В. Гаррисом («Анекдоти Сата Лавингуда», 1867), а пізніше Джоелем Чендлером Гаррисом з його «казками дядюшки Римуса», а також фейлетоністами Артемусом Уордом, Джошем Биллингсом і Петролеумом В. Несби, що писали в манері народного гумористичного оповідання й попередниками, що стали, Марка Твена. Розквіт же «літератури місцевого колориту», як і американського реалізму в цілому доводиться на рубіж XIX-XX століть
Першим у США помітним письменником-реалістом XIX століття, що ставили перед собою й перед американською літературою не «обласницькі», а, так сказати, загальнонаціональні завдання, був Джон Вільям Дефорест ( 1826-1906).
Син заможного фабриканта з новоанглійського штату Коннектикут, він зволів університетському утворенню подорожі по Близькому Сході і Європі, де він протягом декількох років вивчав мови й знайомився з мистецтвом і літературою Англії, Франції, Німеччини, Італії. Перший твір Дефореста — історико-етнографічне дослідження життя індіанців штату Коннектикут з’явилося в 1851 році. П’ять років через, женившись, він звернувся до художньої творчості й створив дві книги шляхових нарисів («Знайомство зі Сходом», 1856; «Знайомство з Європою», 1858) і два реалістичних романи на історичному й сучасному новоанглійському матеріалі: «Часи відьом» (1857) і «Морський стрімчак, або Таємниця Вестервельтов» (1859).
Громадянська війна застала Дефореста на Півдні, де він із сім’єю щорічно проводив літо. Встигши з останнім пароплавом повернутися на Північ, письменник добровольцем пішов на фронт і три роки боровся в армії Сполучника в чині піхотного капітана. Його довгі листи додому являють собою одну з ярчайших картин армійського життя, який розташовує американська література: автор скомпонував з них целую серію захоплюючих нарисів, сім з яких («Перший раз під вогнем» і ін.) були опубліковані під час війни. Цілком книга побачила світло лише після Другий світовий, під авторською назвою «Пригоди волонтера: Записки капітана Північної армії про Громадянську війну» (1946).
У період Реконструкції Дефорест займав військово-адміністративний пост агента бюро по справах звільнених невільників. Ставшая художнім підсумком цього досвіду книга талановитих нарисів «Північний офіцер у роки Реконструкції» (1948) також частково друкувалася в журналах того років, але в повному складі вийшла тільки десятиліття через, у середині XX століття
Центральний добуток Дж. У. Дефореста — роман, відомий у російському перекладі як «Мисс Равенел іде до жителів півночі» (1867). Він створювався по гарячих слідах війни й був закінчений уже до кінця 1865 року. Головною заслугою автора з’явилося правдиве зображення Громадянської війни. «Мисс Равенел…» — це не лицарський роман про турнір блакитних і сірих шинелей (кольору форми, відповідно, північної й південної армій), а історія виснажливої боротьби зі сльотою, брудом, хворобами, дурістю, бюрократією, хабарництвом. Із совершеннейшей відвертістю передані тут жах польових госпіталів, страх і паніка, та болісна тривога, з якої навіть храбрейшие очікують початку бою.
Цікаві й неоднопланові образи героїв роману: красуні-південки Лили Равенел, її першого чоловіка полковника північної армії Джона Картера, другого — капітана едварда Колберна й світської левиці миссис Ларю, по вираженню сучасного критика, «першої блудниці в американській літературі, избегшей справедливої відплати». Заголовний персонаж роману мисс Равенел, на відміну від покірних, богобоязливих позитивних героїнь національної словесності того часу, живе своїм розумом: не боїться приймати самостійні рішення й відкрито суперечити батькові. Так, незважаючи на його протест, вона виходить заміж за непереборного Картера, потяг до якого перемагає навіть її забобони у відношенні до янкі. Тонко й психологічно переконливо відтворені переживання Лили, що довідалося про невірність, а потім про смерть чоловіка
Полковник Джон Картер, один з найсильніших образів в американській реалістичній прозі XIX століття, з’являється фігурою суперечливої й складної. Родовитий житель півдня, по власних переконаннях, що бореться в армії Півночі, він сполучить у собі розпачливу хоробрість, професійну майстерність, особисту чарівність і сумну нестійкість моральних принципів. Так, ніжна прихильність до дружини не заважає його скандальній інтрижці з миссис Ларю, а шляхетне прагнення забезпечити сім’ю штовхає на зловживання армійським майном. Умирає він від рани, отриманої в бої, нераскаянним грішником, що відмовився від сповіді
У характері спокусниці полковника Картера, миссис Ларю також змішані не сполучаться качества, що, — природна доброта й принциповий аморализм. Схильна до епатажу, вона затверджує, що Дон Жуан був зразковим джентльменом, і цинічно заявляє, що для неї самої любов — гра, приємна й навіть необхідна, але ще «не було чоловіка, заради якого вона відмовилася б від суспільства».
Більше одноплановим, занадто близьким до досконалості, виступає спочатку образ едварда Колберна, багато в чому автобиографичний. Як і Дефорест, уродженець Нової Англії, демобілізований у чині капітана, Колберн розділяє не тільки долю письменника, але і його знання вивороту військової кар’єри і його погляд на речі. Як і у випадку з Дефорестом, службове підвищення дісталося не йому й не іншому гідному офіцерові, а страшенному боягузові Газауею, політикові, чий вплив на губернатора забезпечило йому чин полковника й дохідне місце. Образ Колберна стає живий і достовірним, коли герой, змучений лихоманкою, важким військовим побутом і людською несправедливістю, вертається додому з полів боїв
Уважний погляд уловить в основі особистої лінії роману перипетії теккереевской «Ярмарку марнославства», але підпорядкованість любовної інтриги опуклому зображенню війни, що займає в книзі Дефореста центральне місце, загальна проблематика й розміщення акцентів «Мисс Равенел…» представляються оригінальними й непідроблено американськими
Подальші помітні добутки Дефореста: роман про довоєнний Південь «Кейт Бомонт» (1872), про Південь переможена й розгромленому — «Кривава прірва» (1881), про сучасне нью-йоркське громадське життя — «Справа Уезерла» (1873), сюжетно й тематично зв’язані між собою сатиричні повісті про політичну корупцію у Вашингтоні «Чесний Джон Вейн» (1875) і «Гра з вогнем» (1876). Образ чесного Джона Вейна став загальним в американській літературі й кінематографі. Простуватий провінціал і порожній малий Джон Вейн — людина, для якого чесність — лише зручний спосіб поводження
В останні десятиліття життя Дж. У. Дефорест був позабутий, час від часу друкувався анонімно й сильно бідував. Лише за два роки до смерті йому вдалося виклопотати пенсію як ветеранові війни — 12 доларів на місяць (щомісячний заробіток успішного американського літератора становив тоді в середньому 1500 доларів — ледве більше, ніж у теслі, ледве менше, ніж у механіка).
Дефорест не тільки перший серйозний реаліст, але й один з перших у країні теоретиків реалізму. Він прекрасно орієнтувався у світовому художньому процесі й гостро почував недоліки літературного розвитку США. Ще в 1868 році, у розквіті свого таланта, він опублікував статтю «Великий американський роман», своєрідний маніфест американського реалізму
Переконаний у тім, що саме реалізм найбільше відповідав демократичному духу Америки, і саме роман був самою підходящою формою для втілення реалістичних принципів у літературі, Дефорест формулював завдання національної словесності — створення соціально насиченого роману, що всебічно й глибоко відбило б американське життя — «Великого американського роману». Ця формула узвичаїлася американської літературної критики й жива дотепер. Стаття вийшла анонімно — Дефорест, людина, гранично чесний із самим собою й позбавлений найменшої самовпевненості, не хотів виступати в ролі ментора. Своє й свого покоління місце в літературі він визначав так: «Всі ми недосконалі романісти lt;…gt; і, бути може, наша доля тільки в тім, щоб закласти фундамент для майбутніх авторів».