Староверова Е. В.: Американська література
Від «шкіл місцевого колориту» до «великого американського роману»
у пору не тільки індустріальної, але й культурної зрілості й визначаються обриси тих США, якими вони вступлять в XX століття.) збутися. Трансконтинентальна залізниця, відкрита в 1869, з’єднала обоє узбережжя трьома тисячами миль стали: товари й пасажири могли тепер перетнути всю країну від краю до краю менше, ніж за тиждень. Будувалися нові залізниці; їхня загальна довжина виросла до 1880 до 93 тисяч. До цього часу були уведені вагони з холодильними установками, і багато в чому саме це сприяло ошеломляюще швидкому росту Чикаго. Місто перетворилося в найбільший промисловий центр США, «постачальника свинини для всього миру».) а також велосипеда й автомобіля, запуском пульманівських вагонів і трансокеанського пароплава. Символичним здавалося закінчення будівництва Бруклинского мосту (1883), гігантського спорудження натхненно чистих ліній і гармонічних пропорцій, відкриття в нью-йоркській гавані статуї Волі (1886), Всесвітня виставка в Чикаго (1893).) кінець піонерського руху. Тим часом урбанізація життя й ріст населення йшли неймовірними темпами. Якщо в 1860 населення США становило близько 31,4 мільйони чоловік, то до 1900, головним чином, за рахунок припливу іммігрантів, воно підскочило до 76 мільйонів.)- 2,5 мільйони. Населення Чикаго збільшилося з 300 тисяч в 1870 до мільйона в 1890 і зрівнялося з населенням Філадельфії, третього » міста-мільйонера» Америки рубежу XIX-XX століть
Підсилилася нерівномірність розподілу чоловічого й жіночого населення. Фронтир завжди залучав в основному чоловіків, в інших областях країни в 1860 році склад був приблизно однаковим. Тепер же на Півдні (через військові втрати й високу смертність колишніх конфедератів) і на Північному сході (у результаті відтоку чоловіків на Захід через несприятливі умови праці) явно переважало жіноче населення. Масова міграція афроамериканцев з Півдня на Північ, пік якого був ще спереду, в один тільки Чикаго принесла в 1893 році 1,125 мільйона чоловік
Процес імміграції випереджав навіть темпи внутрішньої міграції: з 1870 до 1890 у країну прибуло шість мільйонів чоловік. Через еллис-Айленд, «ворота Америки», відкриті в нью-йоркській гавані в 1892, лише за перший рік пройшло 450 тисяч німців, італійців, ірландців і євреїв. На Західному узбережжі енджел-Айленд у бухті Сан-Франциско приймав іммігрантів з Азії
Нова епоха сприяла росту нерівномірності в розподілі доходів. Так, якщо в 1861 році нації могла похвастатися лише трьома мільйонерами, то до 1900 їх було вже 3800 чоловік. Деякі з них, такі як Ендрю Карнегі й Джон Д. Рокфеллер щедро фінансували відкриття університетів і бібліотек, вкладали величезні суми в утворення, наукові дослідження й соціальне забезпечення населення. Проте із загальної кількості американців мільйон чоловік злидарював.) прогресу викликали невдоволення багатьох. Робочий рух у країні почалося ще в роки Реконструкції, коли корупція у верхах і соціальній невизначеності довели необхідність реформ
Найтяжка за всю колишню історію США депресія, що наступила після «чорної п’ятниці» 1873 року, спричинила хвилювання робітників (в 1876 вони збіглися з повстанням індіанців Сиу під предводительством вождя Сидячого Бика). Страйковий рух продовжувало наростати: з 1881 по 1894 рік відбулося 14 800 страйків, вовлекших чотири мільйони робітників
Зовнішньополітичні конфлікти — Іспано-Американська війна й захоплення Філіппін в 1898 і 1899, створення Антиімперіалістичної ліги, що вимагала покласти кінець експансії США, довершують вигляд стрімкого, контрастного, вируючого американського рубежу XIX-XX століть
Загальний рух культури й утворення в країні цілком відповідало духу епохи: воно було настільки ж швидким і суперечливим. У той час як У. Гиббс закінчував і публікував першу у світі роботу з термодинаміки, а Вільям Джеймс (брат найбільшого письменника Генрі Джеймса) відкривав перший у США центр психологічних досліджень, його однофамілець Джесси Джеймс, місцевий Робін Гуд, входив у популярну культуру Америки, грабуючи диліжанси в Техасі, поїзда в Міссурі й банки Вминнесоте.
Баптистський проповідник Р. Конвелл заснував у Філадельфії університет Темпл (1888). Д. Г. Гилманом був створений університет Джона Хопкинса, що вперше встановив загальамериканські стандарти вищого утворення й наукових досліджень, виник університет у Чикаго (1892); в 1900 році в США налічувалося біля тисячі закладів, що дають вище утворення, відкрилися публічна бібліотека в Нью-Йорку (1895) і бібліотека Конгресу (1897).
Останні півтора десятиліття XIX століття були відзначені інтенсифікацією інтелектуального життя країни: з’явилася ціла група мислителів, питавшихся дозволити як споконвічні філософські питання, так і питання соціальної справедливості й гуманності. Філософи Джозия Ройс, Джордж Сантаяна, Вільям Джеймс, Чарльз Сандерс Пірс, Джон Дьюи, Оливер Уенделл Холмс як фахівець із права, економісти й соціологи Торстейн Веблен, Герберт Кроули, Лестер Френк Уорд, Генрі Джордж і найбільший мислитель чорної Америки Вільям Дюбуа — всі вони ремствували на поверхневі судження й «порочну ідеологію», що займали «ментальний простір США».
Нова школа американських філософів і психологів прагнула до того, щоб абстрактні, здавалося б, міркування про матеріалізм, ідеалізм, детермінізм і волі волі затвердилися у свідомості американців як щось, безпосередньо їх дотичне. У такий спосіб вони намагалися запобігти вимиванню істинно людських основ життя масивним потоком механістичних сил
Видавнича справа в країні продовжувало інтенсивно розвиватися. Фермери, фабричні робітники, дрібні городяни, кожна етнічна група, жителі кожного регіону мали тепер власну газету або журнал
Одночасно з розширенням читацької аудиторії відбувалося її розшарування. Розбірливий читач, що раніше жив винятково в Бостоні й інших містах північно-східного узбережжя й поширився по всіх великих центрах США, завжди одержував журнали, які відповідали його духовним і естетическим запитам і політичним пристрастям. Тепер же з’явилася маса видань, які обслуговували найрізноманітнішу публіку й орієнтувалися на її культурний рівень і смаки. Розрив у читацьких пристрастях був настільки величезний, що Америка, здавалося, перебувала в розпалі культурної громадянської війни. «Між університетською етикою й діловими етиками, між американською культурою й американським народом, lt;…gt; між академічним педантизмом і бульварним сленгом немає й не може бути нічого загального, ніякий «нейтральної смуги», — писав відомий критик початку XX століття В. В. Брукс.
Однак читання не тільки газет і журналів, але й художньої літератури нарешті-те стало загальнонаціональною звичкою
Друкарство в Америці, починаючи з періоду Реконструкції, також було виразно орієнтоване на два шари, можна сказати, два класи читачів. Великі центри книгопродажи — Нью-Йорк, Бостон і Філадельфія поставляли в книгарні продукцію для утворених городян, тоді як «передплатні» видавництва забезпечували книгонош, які розносили «культуру» по дрібних містечках і селам Америки. Величезна, здебільшого грамотна, але не занадто рафінована читацька аудиторія: мастеровие, фермери й члени їхніх сімей — заздалегідь замовляла публікацію книг по історії, питанням моралі, медичної допомоги, патріотичні або гумористичні твори й лише зрідка — художнього твору
У цих умовах письменникам, щоб досягти успіху, доводилося «викручуватися» щосили: улаштовувати публічні лекції (пізніше — публічні «читання»), заради популярності, а не тільки лише заробітку, друкуватися в дешевих журналах, створювати сценічні версії своїх добутків, тому що посмотревшая «подання» публіка охоче замовляла публікацію » роману, щосподобався,». Кар’єру літератора вимагала талантів бізнесмена, і в 1880-е автори стали всі частіше прибігати до послуг літературних агентів. Однак доходи письменників помітно виросли, у порівнянні з довоєнними, що багато в чому й підштовхувало до пошуку читацької прихильності. В остаточному підсумку, це — поряд з іншими обставинами — гальмувало розвиток літератури.) з романтизмом, що продовжував домінувати в поезії. Проза ж, що узялася проторувати шлях реалізму, тупцювала на місці. По-перше, вона не поспішала звільнятися від системи цінностей, які зложилися під знаком пуританської ідеології
Живучості пуританського світосприймання сприяло те, що воно аж ніяк не суперечило новій протестантській етиці ділового успіху, а, навпроти, навіть зміцнювало її: «Робіться заможними! — призивав проповідник Р. Конвелл. — Чесно нажите багатство — кращий шлях проповіді Євангелія». Внаслідок цього популярні социал-дарвинистские ідеї Спенсера (вони неминуче проникнули в США з Європи й захопили письменників молодого покоління — Гарленда, Лондона, Драйзера) парадоксально уживались із вимогою цнотливості літератури, стосовно якого нові реалії життя й навіть оригінальність художньої майстерності виявлялися другорядними
У цьому плані дуже показова творча доля Кейт Шопен ( 1851-1904), талановитого прозаїка, міцного майстра новелістичного жанру й «місцевого колориту», що завоювала читацьке визнання двома збірниками оповідань із життя креолів Луизиани «Старожили Байо» (1894) і «Ніч в Акадии» (1897). Письменниця була буквально знищена критикою й піддана суспільному остракізму після публікації роману «Пробудження» (1899), психологічно тонкого й віртуозно виконаного дослідження жіночої душі.) самогубства, причому, навіть не з каяття, а просто корячись хвилинному імпульсу. Громадськість була обурена глибокою аморальністю героїні, що не замислюється над наслідками своїх учинків, і явним співчуттям до неї автора
У дійсності ж неймовірної з’явилася не обивательська (у романі немає ні однієї відвертої сцени), але художня сміливість К. Шопен. Вона новаторски — без авторського коментарю й моралізування — зобразила не до кінця ще сформовану, а тільки особистість, що пробуджується, юної жінки, розкриту назустріч всім звукам, фарбам і заходам навколишнього її миру. Шоковані читачі й критики попросту не помітили ні краси й досконалості стилю, ні трагічної, без мелодраматизму, сили добутку. Їхній вирок був остаточний; ошельмований автор роману, що випередив свій час, К. Шопен назавжди пішла з літератури, а через п’ять років і з життя.)»усміхненої» традиції, визнаної «найбільш американської», але на ділі обмежуючої, сужающей бачення письменниками такої різнобічної й часто кризового сучасного життя. Ця «посмішка» ставала усе більше навмисною й поступово початку чи сприйматися не як «гримаса дурня». Ярчайший приклад тому — творчість Вільяма Сидні Портеру, що писав під псевдонімом О. Генрі ( 1862-1910).
Блискучий майстер новели й разом з тим автор, що не має собі рівних по частині «перев’язування ран» простих американців, він користувався великою популярністю лише в самого нерозбірливого читача. Незмінно щасливі розв’язки його оповідань зрештою знудили сучасникам. Листи й незакінчені рукописи О. Генрі свідчать про те, що він не цілком охоче залишався «добрим казкарем», а мріяв про «просту чесну прозу».
Своєрідним «обмежником», по-третє, було й майже неминуче прагнення літераторів до комерційного успіху, жертвами якого виявилися в США багато письменників. Так, наприклад, Френсис Брет Гарт ( 1836-1902), що приїхав з Олбени в Сан-Франциско в 1870-е, на якийсь час став самим знаменитим письменником Америки. Один з піонерів «місцевого колориту», він у своєму «Щасті ревучого стана й інших оповідань», по суті, виступив творцем популярного образа Дикого Заходу, населеного сентиментальними шахраями, хоробрими відщепенцями й занепалими жінками із золотими серцями.)»Атлантик Мансли» контракт в 10 тисяч доларів, після чого його літературна кар’єра швидко закінчилася. Його добутку, у яких письменник явно повторювався, не мали успіху, більші борги й гірке розчарування, зрештою, зробили Гарту добровільним вигнанцем. В 1878 він надійшов на консульську службу в Англії й покинув США, як виявилося, назавжди.) традиції, її провінційний характер, обумовлений всіма попередніми обставинами. Блискуче освоїла романтичні принципи зображення дійсності, але, літературі, що столкнувшейся з життєвими реалиямиееЪ, що змінилися, США знову доводилося починати, практично, із чистого аркуша, не копіюючи при цьому європейський досвід, що не відповідав американській специфіці. Знову, як і колись, була потрібна ідея, що одухотворяє, здатна дати імпульс художньому розвитку
Якимось свіжим подувом з’явилося оформлення й усе більше впевнена діяльність шкіл «місцевого колориту», що поступово звільнялися від інерції витонченого, «благопристойного» листа, ревнителями якого залишалися високоосвічені бостонские «брамінів» — Генрі Уордсворт Лонгфелло, Джеймс Рассел Лоуелл і Оливер Уенделл Холмс. Багато зробив у свій час для національної культури, цей тріумвірат намагався як і раніше визначати естетические норми американської словесності, «начебто не було Громадянської війни, і в Америці немає інших регіонів, крім Нової Англії», — як сказав про нього сучасник.
Тепер же на зміну мистецтву застиглих зразкових форм з’явилася живаючи, багатоголоса, різношерста література величезної країни, створювана новим поколінням письменників, які походили з різних областей і різних соціальних кіл. Нову Англію, не духовну еліту й академічне середовище університетських міст, але побут простих людей — сільських лікарів, фермерів і лісорубів, що населяють маленькі городки й приморські сільця, зображували послідовниці Г. Бичер-Стоу Сара Орн Джуитт («Сільський лікар», 1884; збірник оповідань «Країна гостроверхих ялин», 1896) і Мері Уилкинс Фримен («Скромний роман», 1887; «Новоанглійська черниця», 1891). Відсутністю сентиментальності й разючою художньою майстерністю вони вигідно відрізнялися від юрби тодішніх дам-романісток
Унікальний новелістичний портрет міста Нью-Йорка на зорі нової ери, багатоликого, притягального й загадкового метрополиса з його чотирма мільйонами «маленьких американців» залишив О. Генрі (збірники «Чотири мільйони», 1906; «Палаючий світильник», 1907; «Голос міста», 1908). Вишуканість креольського Півдня запам’ятали Джордж Вашингтон Кейбл (збірник «Старі креольські дні», 1879; «Джон Марч, житель півдня», 1894) і Кейт Шопен, життя простих чорних і білих жителів півдня — Джоел Чендлер Гаррис (збірники «Вільний Джо й інші замальовки з життя Джорджии», 1887; «Дядюшка Римус і його друзі», 1892), що домігся точної передачі діалекту, а в казках «дядюшки Римуса» — і самого духу негритянського фольклору
Життя колишніх фронтирсменов, що осіли в містах центральних штатів, відтворили едвард егглстон («Школьник з Індіани», 1882) і едгар Уотсон Хоу («Історія провінційного містечка», 1883). Найбільше, однак, повезло в літературі «місцевого колориту» Дикому Заходу: його своєрідний терпкий аромат і сувора романтика намагалися відтворити — кожний по-своєму — дуже багато прозаїків і поети, починаючи з Ф. Брета Гарту й Хоакина Міллера («Пісні Сьерри», 1871) і закінчуючи О. Генрі («Серце Заходу», 1907) і геніальної Уиллой Каттер («ПРО, піонери!», 1913), чия творчість за значенням виходить далеко за рамки «обласництва».)»місцевого колориту» мала міцну базу в національній літературній традиції: вона опиралася на «оповідання мандрівника», розповсюджений у колоніальній словесності, і відкриття романтичного «нативізму». У свою чергу, мистецтво «місцевого колориту» заклало основи регионализма літератури США XX століття. Так, У. Фолкнер, наприклад, все життя писав, по його вираженню, «про шматок землі, завбільшки з поштову марку» і вважав, що він «заслуговує того, щоб про нього писати».
Ідея «місцевого колориту» надавала авторам нові можливості. По-перше, розширювалася «географія» американської літератури; по-друге, опис окремих сегментів національної дійсності давало, у сумі, більш-менш повну картину такої різноманітної Америки рубежу XIX-XX століть; по-третє, вона дозволяла освоїти незачеплені колись літературою аспекти соціального життя: досвід імміграції, проблему «кольорового» населення, положення жінки в сучасному суспільстві, — що прокладало дорогу соціально-критичному струменю американського реалізму, а також натуралізму. І, нарешті, саме «школи місцевого колориту» допомогли виробити нового, адекватний духу часу, мова американської словесності, збагативши її діалектними й професійними формами, розширивши неї словник
Разом з тим реалізм, разбежавшийся на дрібні струмочки «шкіл місцевого колориту», втрачав широту сприйняття, масштабність, знайдені романтичним гуманізмом. Цього не могли не зауважувати деякі художники. Амброуз Бирс ( 1842-1914), талановитий журналіст і автор чесної й страшної книги про Громадянську війну «Оповідання про військових і цивільних» (1890), у своєму знаменитому «Словнику Сатани» писав: «Реалізм — це мистецтво зображення природи з погляду жаби, зачарування, що відрізняє пейзаж, написаний кротом і історія, викладена дощовим хробаком».
У. Д. Хоуеллс ( 1837-1920), літератор і найбільший тоді, визнаний теоретик реалістичного мистецтва, намітив перспективний шлях розвитку американської словесності: не відмовляючись від локального, об’єднати його з національним, а національне — з універсальним. Сам він намагався у своїй творчості розглянути темні й потаєні завулки людської свідомості, які були улюбленою областю дослідження для великих американських романтиків передвоєнної епохи. Шарлоту Перкинс Гиллман і Кейт Шопен також визнавали, що на людину діють неприборкані сили, сховані під гладкою й незворушною поверхнею соціальних пристойностей
Однак успішно й до кінця проїхати по позначеному Хоуеллсом шляхи вдалося лише двом з тодішніх американських письменників-реалістів — Марку Твенові й Генрі Джеймсу, хоча їхні підходи чи були не протилежними: Джеймс обертав свій погляд до Європи й високого мистецтва, тоді як Твен представляв американський Захід і величезні маси людей, не порушених культурою
Поступово, приблизно до середини 1880-х років література США стала здобувати нову якість, і на початку 1890-х у неї вторглись молоді натуралісти Френк Норрис і Стивен Крейн. Вони зображували людину жертвою обставин або природних законів — не тим вільній, підвладним лише волі Творця створенням, що оспівували романтики, що зв’язували нещастя особистості з відхиленням від божественних законів світобудови й перекрученням природи. Ледве пізніше з’явилася література соціального протесту й зазвучали голосу етнічних меншостей. Наприкінці ж х-початку 1880-х в американській літературі було тільки дві дійсно великих фігури — Марко Твен і Генрі Джеймс ( 1843-1916).) що вона стала школою майстерності для декількох поколінь молодих авторів. Син видного теолога й філософа Генрі Джеймса-Старшого, літературний «учень» Готорна, експатріант, всю другу половину життя проживший у Європі, він був занурений у морально-психологічну проблематику. Він досліджував взаємини між Старим і Новим Світлом, американською «безвинністю» і європейською «искушенностью» («Американець», 1877; «Європейці», 1878; «Вашингтонська площа», 1880; «Жіночий портрет», 1881; «Бостонци», 1886).